Порушення харчової поведінки у хворих на цукровий діабет 2 типу

АНОТАЦІЯ

Ланюш Ф.В. Порушення харчової поведінки у хворих на цукровий діабет 2 типу. – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.

Дисертація на здобуття ступеня доктора філософії в галузі знань 22 Охорона здоров’я за спеціальністю 222 Медицина. – Львівський національний медичний університет імені Данила Галицького МОЗ України, Львів, 2023.

Дисертаційна робота присвячена вивченню порушень харчової поведінки -  компульсивного переїдання та синдрому нічного переїдання - у хворих на цукровий діабет 2 типу із ожирінням або надлишковою масою тіла, особливостям їх діагностики та можливих шляхів корекції на основі вивчення впливу цукрознижувальних препаратів на центральні механізми регуляції харчової поведінки.

Для досягнення поставленої мети та виконання завдань відповідно до дизайну дослідження робота виконувалась у декілька етапів. На першому етапі було проведено переклад та адаптацію англомовних версій «Опитувальника для встановлення компульсивного переїдання» та «Опитувальника для встановлення синдрому нічного переїдання» для україномовної популяції із подальшим застосуванням серед 327 осіб із ЦД 2 типу та ожирінням/надлишковою масою тіла для визначення поширеності компульсивного переїдання та синдрому нічного переїдання серед даної категорії осіб.

Наступним етапом було проведення антропометричних та лабораторних обстежень у пацієнтів основної групи I (n = 115), які підписали інформовану згоду щодо подальшої участі в дослідженні, та їх розподіл на дві досліджувані групи: група І-1 (n = 83)  – пацієнти із цукровим діабетом 2 типу та ожирінням/надлишковою масою тіла без порушень харчової поведінки; група І-2 (n= 32) – пацієнти із цукровим діабетом 2 типу, ожирінням/надлишковою масою тіла та одним із порушень харчової поведінки (компульсивним переїданням чи синдромом нічного переїдання). У контрольну групу (n = 30) увійшли особи із ожирінням/надлишковою масою тіла без будь-яких порушень вуглеводного обміну та без порушень харчової поведінки. Усім учасникам дослідження було проведено наступні антропометричні та лабораторні обстеження: вимірювання зросту та маси тіла, розрахунок індексу маси тіла та швидкості клубочкової фільтрації, визначення рівня глікованого гемоглобіну, аланінамінотрансферази, аспартатамінотрансферази, креатиніну, сечовини, загального холестерину, лептину, греліну та периферійного серотоніну.

Останній етап дослідження включав розподіл осіб із порушеннями харчової поведінки (n= 32) на три досліджувані групи та рандомного призначення цукрознижувальних препаратів: група І-2A (n = 10) отримувала монотерапію метформіном; група І-2B (n = 13) – приймала подвійну терапію метформіном та дапагліфлозином; група І-2С (n = 9) застосовувала метформін та ліраглутид. Цей етап дослідження тривав 3 місяці, після чого усім учасникам повторно проводилося антропометричне обстеження, визначення лабораторних показників та анкетування для визначення порушень харчової поведінки.

При виконанні даної дисертаційної роботи основними завданнями були: визначити частоту та характер порушень харчової поведінки у хворих на цукровий діабет 2 типу із ожирінням/надлишковою масою тіла в популяції Західного регіону України; дослідити рівні лептину, греліну та периферійного серотоніну в даних осіб та їх взаємозв’язок із наявністю порушень харчової поведінки; визначити вплив зменшення маси тіла та цукрознижувальних препаратів на перебіг порушень харчової поведінки і гормонально-метаболічні показники.

За даними першого етапу дослідження у 18 % (n = 59) обстежених осіб із цукровим діабетом 2 типу та ожирінням/надлишковою масою тіла було встановлено компульсивне переїдання; у 13,1 % (n = 43) – синдром нічного переїдання. Співідношення жінок до чоловіків із компульсивним переїданням становило 2,1 : 1; із синдромом нічного переїдання – 1,5 : 1. У 62,7 % (n= 64) осіб із порушеннями харчової поведінки напади переїдання розпочалися до встановлення цукрового діабету 2 типу. У 42,2 % опитаних перші епізоди переїдання розпочалися в дитячому віці, а 30,4 % перейняли харчові звички своєї сім’ї. Стрес був тригерним фактором розвитку порушень харчової поведінки у 38,2 % осіб. Зазвичай респонденти віддавали перевагу простим вуглеводам під час нападів переїдання (29,4 %).

На наступному етапі, в який увійшли 115 осіб (83 – без порушень харчової поведінки, 32 – із порушеннями харчової поведінки), пацієнтам визначали антропометричні та лабораторні показники, зокрема, рівні лептину, греліну та периферійного серотоніну, а також порівнювали їхні результати із контрольною групою (n= 30). Mедіана віку досліджуваної групи складала 57,0 (40 - 70) років, співвідношення жінок до чоловіків 72 : 43, середня тривалість цукрового діабету 2 типу – 10,4 ± 6,8 років. Медіна віку контрольної групи складала 45 (40 - 70) років, співвідношення жінок до чоловіків – 2,3 : 1.

За антропометричними та основними біохімічними показниками  пацієнти основної групи І не відрізнялася від контрольної (p > 0,05), окрім показника HbA1c, який був статистично нижчий в осіб контрольної групи (HbA1c у пацієнтів досліджуваної групи I – 10,3 ± 2,15, в осіб контрольної групи - 4,6 ± 0,8; p < 0,05), що пояснюється відсутністю у цих учасників дослідження будь-яких порушень вуглеводного обміну.

Також на цьому етапі відбувся поділ пацієнтів основної групи I (n = 115): у групу І-1 увійшло 83 пацієнти без порушень харчової поведінки, у групу І-2 – 32 пацієнти із порушеннями харчової поведінки (компульсивним переїданням або синдромом нічного переїдання). При порівнянні пацієнтів двох досліджуваних груп за показниками маси тіла, індексу маси тіла, аланінамінотрансферази, аспартатамінотрансферази, креатиніну, сечовини, швидкості клубочкової фільтрації та загального холестерину статистично значущої різниці виявлено не було (p > 0,05 для всіх показників). Рівень лептину був значущо вищий у пацієнтів із порушеннями харчової поведінки порівняно з пацієнтами без них (7,8 ± 4,3 нг/мл vs 12,6 ± 9 нг/мл, p < 0,05) та учасниками контрольної групи (9,2 ± 5 нг/мл, p < 0,05). Рівень греліну навпаки – був найнижчий у пацієнтів з порушеннями харчової поведінки порівняно із пацієнтами без даних порушень (17,1 ± 7,7 нг/мл vs 24,6 ± 15,8 нг/мл, p < 0,05) та учасниками контрольної групи (23,9 ± 7,2 нг/мл, p < 0,05). Рівень периферійного серотоніну статистично не відрізнявся у пацієнтів двох досліджуваних та контрольної груп (170,2 ± 53,23 нг/мл vs 172 ± 33,9 нг/мл vs 186 ± 37,4 нг/мл, p > 0,05).

Середній показник лептину у жінок незалежно від наявності ПХП становив 11,8 ± 6,7 нг/мл, у чоловіків – 9,1 ± 4,81 нг/мл, різниця в показниках статистично значуща (p < 0,05). Гендерна залежність рівня лептину пояснювалася тим, що незалежно від показника індексу маси тіла у жінок вищий відсоток жирової тканини порівняно з чоловіками, а естрогени, як основні статеві гормони у жінок, здатні підвищувати рівень лептину .

На даному етапі також була встановлена статистично значуща пряма кореляція лептину із масою тіла (у пацієнтів групи І-1 r = 0,07, p < 0,05; у пацієнтів групи І-2 r = 0,44, p < 0.05; в осіб контрольної групи r = 0,27, p < 0,05); лептину та ІМТ (у пацієнтів групи І-1 r = 0,17, p < 0,05; у пацієнтів групи І-2 r = 0,54, p < 0.05; в осіб  контрольної групи r = 0,39, p = 0,01); лептину та креатиніну (у пацієнтів групи І-1 r= - 0,28, p < 0,05); лептину та сечовини (у пацієнтів групи І-1 r = 0,16, p < 0,05; у пацієнтів групи І-2 r = 0,67, p < 0,01).

Позитивна кореляція між лептином і масою тіла та індексом маси тіла продемонструвала, що рівень лептину залежить від об’єму жирової тканини в організмі людини. Кореляція між лептином і креатиніном та сечовиною підкреслює вплив функціонального стану нирок на концентрацію вищезгаданого гормонального показника.

         Крім того, була виявлена статистично значуща пряма кореляція між рівнем греліну та сечовиною (у пацієнтів групи І-1 r = 0,36, p = 0,05), а також статистично значуща негативна кореляція між периферичним серотоніном та рівнем HbA1c (у пацієнтів групи І-1 r = -0,33, p < 0,05), що пояснюється впливом периферійного серотоніну на  секрецію інсуліну, стимульованого високим рівнем глюкози.

Після визначення усіх досліджуваних показників пацієнтам із порушеннями харчової поведінки рандомно була призначена терапія певним класом цукрознижувальних препартів: пацієнти групи І-2А (n = 10) отримували монотерапію метформіном, пацієнти групи І-2B (n = 13) приймали метформін в комбінації зі дапагліфлозином, пацієнти групи І-2C (n = 9) – терапію метформіном із ліраглутидом. Після 3-х місяців лікування усім пацієнтам повторно визначалися наступні показники: маса тіла, індекс маси тіла, HbA1c, алананамінотрансфераза, аспартатамінотрансфераза, креатинін, сечовина, швидкість клубочкової фільтрації, загальний холестерин, лептин та грелін, а також проводилося повторне анкетування з метою оцінки ймовірного впливу призначеної терапії на компульсивне переїдання або синдром нічного переїдання. Рівень периферійного серотоніну повторно не визначався, оскільки на попередньому етапі не було виявлено статистично значущої різниці між його рівнями у пацієнтів досліджуваних групах залежно від наявності в них порушень харчової поведінки.

         Було виявлено, що після лікування у пацієнтів групи І-2A маса тіла знизилася на 1,5 кг (p > 0,05), у пацієнтів групи І-2B - на 2,6 кг (p < 0,05), пацієнтів групи І-2C - на 6,3 кг (p < 0,05). Також в учасників групи І-2C індекс маси тіла знизився в середньому на 2,3 кг/м² (p < 0,05), в учасників групи І-2B - на 0,6 кг/м² (p < 0,05), а у пацієнтів групи І-2А – на 0,2 кг/м² (p > 0,05). Тобто найбільшому зниженню маси тіла в обстежених пацієнтів сприяла комбінація метформіну із дапагліфлозином або ліраглутидом.

         Оскільки рівень лептину прямо пропорційно залежить від об’єму жирової тканини в організмі, відповідно найбільше зниження його рівня відбулося у пацієнтів групи І-2С – з 13,3 ± 5,9 нг/мл до 10,2 ± 3,8 нг/мл (в середньому на 3,1 нг/мл; p < 0,05). У пацієнтів груп І-2А та І-2В рівень лептину також зменшився (з 12,4 ± 4,6 до 11,7 ± 4,3 нг/мл та з 13,5 ± 4,7 до 12,9 ± 4,8 нг/мл відповідно), проте ці зміни не були статистично значущими (p > 0,05).  Статистично значуще зниження рівня лептину після застосування ліраглутиду було наслідком зниження маси тіла та об’єму жирової тканини. Проте це також і ознака відновлення чутливості гіпоталамуса до дії лептину та усунення проявів лептинорезистентності.

         При повторному вимірюванні рівня греліну було визначено, що у пацієнтів групи І-2А його рівень зріс на 0,8 нг/мл (p > 0,05); у пацієнтів групи І-2В – на 1,1 нг/мл (p > 0,05); у пацієнтів групи І-2С – на 5,3 нг/мл (p < 0,05). Тобто статистично значуще зростання рівня греліну відбулося лише в пацієнтів групи І-2С. Підвищення рівня греліну у пацієнтів групи І-2С свідчило про нормалізацію харчової поведінки після застосування ліраглутиду, оскільки у пацієнтів із порушеннями харчової поведінки відновилося фізіологічне відчуття голоду та супресувалися напади переїдання.

Після повторного заповнення опитувальників для встановлення наявності порушень харчової поведінки було встановлено, що у пацієнтів групи І-2А та І-2В результати не змінилися і у них продовжувалися напади компульсивного переїдання або синдром нічного переїдання. У пацієнтів групи І-2С 40 % осіб не демонстрували ознак компульсивного переїдання після 3-х місяців застосування ліраглутиду, а у 50 % учасників із попередньо встановленим синдромом нічного переїдання нормалізувалася харчова поведінка.

         Резюмуючи вплив досліджуваних цукрознижувальних препаратів на перебіг порушень харчової поведінки у пацієнтів із цукровим діабетом 2 типу та ожирінням/надлишковою масою тіла, можна стверджувати, що комбінація метформіну та ліраглутиду є найефективнішою для нормалізації харчової поведінки порівняно із комбінацією метформіну та дапагліфлозину або ж монотерапією метформіном. Це пов’язано із властивістю ліраглутиду прямо впливати на центр голоду та ситості у гіпоталамусі. Зниження рівня лептину та підвищення концентрації греліну є непрямими ознаками нормалізації харчової поведінки. Крім того, визначення рівня даних речовин в крові допомагає оцінити прогрес лікування пацієнтів із гіперфагічними порушеннями харчової поведінки.

Результати, отримані при виконанні даної дисертації, покращують наше розуміння щодо формування відчуття голоду та ситості в осіб із цукровим діабетом 2 типу та ожирінням/надлишковою масою тіла; поглиблюють знання щодо порушень харчової поведінки, які характерні для даних пацієнтів. Було продемонстровано ефективність застосовування ліраглутиду не тільки в якості цукрознижувальної терапії, а й ефективного інструменту для боротьби із переїданням та гіперфагічними порушеннями харчової поведінки. Результати дисертаційної роботи є теоретичним базисом для формування науково-обґрунтованих клінічних рекомендацій щодо менеджменту пацієнтів із цукровим діабетом 2 типу та супутніми порушенями харчової поведінки.

Крім того, в ході виконання роботи було перекладено та адаптовано опитувальники для встановлення компульсивного переїдання та синдрому нічного переїдання для використання в україномовній популяції.

Результати наукової дисертації було впроваджено в лікувальний процес у КНП ЛОР «Львівський обласний клінічний лікувально-діагностичний ендокринологічний центр», ОКНП «Чернівецький обласний ендокринологічний центр», КНП «Вінницький обласний клінічний високоспеціалізований ендокринологічний центр», ВСП «Університетська клініка» Дніпровського державного медичного університету, КНП «Тернопільська обласна клінічна лікарня» ТОР. Крім того, результати дослідження були впроваджені у навчальний процес у Дніпровському державному медичному університеті, Вінницькому національному медичному університеті ім. М.І. Пирогова, Тернопільському національному медичному університеті ім. І.Я. Горбачевського.

Публікації. За темою дисертації опубліковано 12 наукових праць, із них: 6 статей, 2 з яких було опубліковано у журналах, що входять до науково-метричних баз Scopus та Web Of Science, 4 статті входять у перелік наукових фахових видань України; 5 тез; отримано 1 свідоцтво авторського права на твір.

Ключові слова: цукровий діабет 2 типу, ожиріння, надлишкова маса тіла, глікований гемоглобін, харчова поведінка, порушення харчової поведінки, лептин, грелін, серотонін, метформін, дапагліфлозин, ліраглутид.

ЕЦП:https://drive.google.com/file/d/1AY-dv7Z0nKkZu8Xvl84AqBqxjK7ih0Vf/view?usp=sharing