УДК : 616.61-008.64-085.38 : [616-002 + 616.155.194 + 616.71-007] : (616-07 + 616-036.8)

Бардаш Владислав Олександрович. Діагностична та прогностична значимість прозапальних біомаркерів у хворих із хронічною хворобою нирок 5 ступеня, які знаходяться на програмному гемодіалізі : дис. ... д-ра філософії : [спец.] 222, 22 / В. О. Бардаш. - Львів, 2025. - 165 с. - Бібліогр.: с. 131 -158. (189 назв).

На основі проведеного дисертаційного дослідження, що включало комплексний аналіз клініко-лабораторних показників, вивчення ролі сучасних біомаркерів та оцінку відповіді на терапевтичні втручання у пацієнтів із хронічною хворобою нирок 5 стадії на програмному гемодіалізі, сформульовано наступні висновки:
1. Встановлено, що етіологія ХХН 5 стадії достовірно визначає клініко-лабораторний профіль та спектр ускладнень у пацієнтів на ПГД. Пацієнти з ХГН, незважаючи на молодший вік (середній вік 47,5±2,24 років),
характеризуються найтяжчими порушеннями мінерально-кісткового обміну (найвищий рівень іПТГ, 343,0 [162,0; 590,0] пг/мл , та фосфору, 2,1±0,12 ммоль/л ) та найвищою частотою резистентної артеріальної
гіпертензії (58,6%), тоді як пацієнти з ЦД мають найгірші показники нутритивного статусу (найнижчий рівень альбуміну, 37,96 [31,98; 41,55] г/л ) та найнижчий рівень паратгормону (131,0 [96,1; 245,3] пг/мл), що
статистично значущо (p<0,005) відрізняється від групи ХГН.  
2. Доведено, що при ТНН відбувається розєднання фізіологічних регуляторних зв"язків в осі FGF23-Клото. Незважаючи на те, що рівень FGF23 у пацієнтів на гемодіалізі (1258,32 [169,46; 1338,46] пг/мл) є
достовірно вищим (p<0,05) порівняно з пацієнтами з ХХН 3 стадії (150,5 [74,22; 929,12] пг/мл), він не корелює з ключовими маркерами мінерального обміну. Аналіз у групі ПГД не виявив статистично
значущого зв"язку ані з концентрацією фосфору (r=0,13; p>0,05), ані з рівнем паратгормону (r=0,08; p>0,05).  
3. Рівень FGF23 є потужним та незалежним предиктором прогресуючої втрати ЗФН у пацієнтів на ПГД. Встановлено сильний негативний кореляційний зв"язок між концентрацією FGF23 та добовим діурезом (r =
-0,84; p < 0,0001). FGF23 також позитивно корелює з тривалістю гемодіалізу (r = 0,57; p < 0,0001). Модель множинної лінійної регресії (F=92,45, p < 0,0001) показала, що FGF23 (p < 0,0001) та тривалість
діалізу (p = 0,0073) є двома незалежними предикторами , які разом пояснюють 73,7% (R² = 0,7369) варіабельності об"єму сечі. 

4. Клінічно підтверджено центральну роль гепсидину в патогенезі функціонального дефіциту заліза. У пацієнтів, які отримували ін"єкції заліза (група Fe+, n=24), через місяць спостерігалося достовірне (p <
0,001) підвищення медіани гепсидину до 421,8 нг/мл та медіани феритину до 416,0 мкг/л. Ці показники були значно вищими порівняно з групою, що не отримувала залізо (Fe−, n=45), де медіани становили 81,4 нг/мл та 85,7 мкг/л відповідно. При цьому введення заліза не призвело до клінічно значущого приросту гемоглобіну (p=0,545), що свідчить про наявність стійкої «гепсидинової блокади» еритропоезу (рівень гепсидину в групі які отримували залізо 421,8 нг/мл).
5. Продемонстровано недостатню інформативність феритину як маркера запасів заліза в умовах уремії. У загальній когорті (n=129) рівень феритину (медіана 234,00 [127,00; 421,00] нг/мл) не корелює з рівнем
гемоглобіну (r=0,02; p>0,05). Натомість феритин демонструє статистично значущий негативний зв'язок з альбуміном (r = -0,23; p < 0,01), що підтверджує його роль переважно як білка гострої фази запалення, а не надійного маркера доступних запасів заліза.

УДК: 616.441-036: 616.61-06: 616.379-008.65

Верещинська А. П.  Особливості функціонального стану щитоподібної залози у хворих на цукровий діабет 2 типу з діабетичною хворобою нирок : ... дис. ... д-ра філософії : [спец.] 222, 22 / А. П. Верещинська. - Львів, 2025. - 220 с. - Бібліогр.: с. 180-208 (245 назв).

У дисертаційній роботі обґрунтовано значущість комплексної оцінки функції нирок та функціонального стану ЩЗ у пацієнтів із ЦД 2 типу та ДХН. Проведено аналіз взаємозв’язку між параметрами функціональної здатності нирок та розвитком дисфункції ЩЗ у цієї категорії хворих. Визначено клінічне значення рівня Pro-ADM як потенційного маркера прогресування ДХН. Запропоновано шляхи удосконалення лікувальної тактики у пацієнтів із коморбідним перебігом ЦД 2 типу з ДХН та дисфункцією ЩЗ з урахуванням сучасних діагностичних і прогностичних підходів.

1. Серед обстежених пацієнтів із ЦД 2 типу та ДХН у 38,4% діагностовано гіпотиреоз, а у 24% – гіпертиреоз. При цьому у пацієнтів із високим та дуже високим ризиком прогресування ДХН частіше виявляється гіпотиреоз, тоді як при помірному ризику – гіпертиреоз. Відзначено поступальне підвищення рівня ТТГ зі збільшенням ризику прогресування ДХН (2,34 ± 0,913 vs 2,69 ± 3,102 vs 3,13 ± 3,303 vs 4,89 ± 3,214 мкМО/мл відповідно до груп; p < 0,05). Виявлено прогресуюче зниження рівня FT3 (2,64 ± 0,726 vs 2,48 ± 0,712 vs 2,35 ± 0,678 vs 1,18 ± 0,586 пг/мл; p < 0,05) та FT4 (15,60 ± 2,458 vs 15,03 ± 10,408 vs 12,41 ± 10,435 vs 6,15 ± 3,344 пмоль/л; p < 0,05) залежно від ризику прогресування ДХН. Встановлено достовірну пряму кореляцію ТТГ із рівнем САК та негативну кореляцію з рШКФ у всіх групах пацієнтів (p < 0,05). Рівні FT3 і FT4 демонстрували прямі кореляційні зв’язки з рШКФ та негативні зв’язки з САК у всіх групах пацієнтів (p < 0,05). Також рівень АТ до ТПО поступово зростав відповідно до ризику прогресування ДХН (33,83 ± 24,084 vs 29,083 ± 28,548 vs 61,05 ± 90,878 vs 152,23 ± 117,681 МО/мл; p < 0,0001) та встановлено позитивну достовірну кореляцію рівня АТ до ТПО з рівнем САК у всіх групах (p < 0,05).
2. Проведене УЗД ЩЗ у пацієнтів із ЦД 2 типу та ДХН при УЗД ЩЗ виявило поступове збільшення її розміру зі зростанням ризику прогресування ДХН (13,04 ± 2,53 см³ vs 17,30 ± 4,04 см³ vs 18,32 ± 3,17 см³ vs 20,99 ± 4,02 см³ відповідно до груп, p < 0,0001). Встановлено достовірний прямий кореляційний зв’язок між об’ємом ЩЗ та показниками ІМТ, HbA1c, САК, а також негативний кореляційний зв’язок із рШКФ у всіх групах (p < 0,05), що може свідчити про можливий зв'язок між метаболічними порушеннями при ДХН та структурними змінами ЩЗ. У 62,3% пацієнтів виявлено структурні порушення ЩЗ, серед яких найбільш частими були вузлові утворення ЩЗ. Частота яких збільшувалася залежно від ризику прогресування ДХН (23,8% vs 36,8% vs 51,5% vs 68,8%, p < 0,05). Крім того, ознаки АІТ були виявлені у 9,5% пацієнтів із низьким ризиком прогресування ДХН, тоді як серед осіб із помірним, високим та дуже високим ризиком цей показник складав 22,4 % vs 18,2 % vs 31,25 % відповідно до груп (p < 0,05).
3. У пацієнтів з ЦД 2 типу, ДХН та гіпотиреозом розподіл (%) хворих за ризиком прогресування ДХН був практично однаковим (p > 0,05). Водночас серед осіб із ЦД 2 типу, ДХН та гіпертиреозом частина осіб із помірним ризиком прогресування ДХН була втричі вищою, ніж хворих із високим ризиком (p < 0,05), а хворих з дуже високим ризиком виявлено не було. У групі пацієнтів з гіпотиреозом виявлено статистично значуще підвищення рівня креатиніну (110,6 ± 29,05 мкмоль/л, p < 0,0001), сечовини (7,02 ± 2,98 ммоль/л, р < 0,05), САК (219,9±107,3 мг/г, p < 0,0001), та достовірне зниження рівня рШКФ (59,71± 19,07мл/хв/1,73 м², p < 0,0001) у порівнянні з пацієнтами з еутиреозом та гіпертиреозом. Встановлено достовірну позитивну кореляцію між ТТГ та показниками функції нирок (сечовина, креатинін та САК), а також негативний кореляційний зв’язок із рШКФ у всіх групах (p < 0,05). Рівні FT3 i  FT4 також продемонстрували достовірну кореляцію пряму з рШКФ (р < 0,05), та негативну кореляцію з показниками ниркової функції, всі р < 0,05. Також рівень АТ до ТПО (89,35± 95,60 МО/мл, p < 0,0001) був найвищим у групі з гіпотиреозом  ніж у групі з еутиреозом та гіпертиреозом (25,84 ± 47,32 vs 38,75± 58,21 МО/мл, відповідно, обидва p < 0,05).
4. Серед пацієнтів з ДХН та різним функціональним станом ЩЗ, об’єм залози демонструє статистично достовірну різницю між групою порівняння (13,04 ± 2,53 см³, p < 0,0001) та іншими досліджуваними групами. Також виявлено достовірну різницю між пацієнтами з гіпотиреозом (18,66 ± 3,76 см³) та гіпертиреозом (16,69 ± 4,49 см³), p < 0,05. При УЗД ЩЗ не виявлено достовірну різниці розподілу структурних змін паренхіми ЩЗ (вузлових утворень  та АІТ) серед основних груп дослідження (р > 0,05).
5. Оцінка рівня Pro-ADM у пацієнтів із ЦД 2 типу засвідчила його поступове підвищення залежно від ризику прогресування ДХН. Найнижчі показники зафіксовані у групі порівняння (8,44 ± 4,94 пмоль/л, p < 0,0001), тоді як у пацієнтів із помірним ризиком прогресування ДХН рівень Pro-ADM складав 19,75 ± 5,88 пмоль/л (p < 0,0001). У групах із високим та дуже високим ризиком прогресування ДХН спостерігалося значне підвищення рівня Pro-ADM – 35,49 ± 14,21 пмоль/л та 72,02 ± 11,29 пмоль/л відповідно (усі p < 0,0001). Даний показник демонстрував достовірну пряму кореляцію з рівнем ІМТ, HbA1c, сечовиною, креатиніном, САК та негативну кореляцію з рівнем рШКФ, (усі p < 0,05), що підтверджує його роль як маркера зниження ниркової функції.
6. Рівень Pro-ADM у пацієнтів із ЦД 2 типу та ДХН змінювався залежно від функціонального стану ЩЗ. Найвищі значення даного показника зафіксовано у групі пацієнтів із гіпотиреозом (46,64 ± 23,10 пмоль/л, p < 0,05). У пацієнтів з еутиреозом та гіпертиреозом рівень Pro-ADM становив 25,21 ± 8,78 пмоль/л та 30,60 ± 8,15 пмоль/л відповідно (p < 0,05). Встановлено достовірну позитивну кореляцію середньої сили між рівнем Pro-ADM та титром АТ до ТПО, (p < 0,05), що може вказує на вплив зниженої функції ЩЗ на цей показник.
7. Застосування індивідуалізованої медикаментозної терапії у коморбідних пацієнтів із ЦД 2 типу, ДХН та гіпотиреозом, що включає іНЗКТГ 2 з/без аГПП-1 у поєднанні з левотироксином, сприяє покращенню глікемічного контролю, нефропротекції та нормалізації функції ЩЗ. Регулярний контроль функціонального стану (визначення рівня ТТГ) та морфологічних змін ЩЗ (УЗД) є важливими складовими ефективного ведення даної категорії пацієнтів.

УДК: 616.988:578.834:616.61]-071

Магійович Соломія Робертівна. Клініко-патогенетичні особливості ураження нирок у хворих з коронавірусною хворобою та їх корекція :  дис. ... д-ра філософії : [спец.] 222, 22 / С. Р. Магійович - Львів, 2025. - 183 с. - Бібліогр.: с. 141-170 (238 назв).

У дисертаційній роботі наведені теоретичні узагальнення та пропонується нове вирішення наукового завдання, яке полягає в оптимізації діагностики функціонального стану нирок у госпіталізованих пацієнтів із коронавірусною хворобою на підставі клініко-анамнестичних та лабораторно-інструментальних досліджень.
1. У госпіталізованих пацієнтів з коронавірусною хворобою та нирковою дисфункцією достовірно частіше спостерігали кровохаркання,
тахіпное, неконтрольовану АГ, гематурію, протеїнурію та набряки, тоді як поява вперше діагностованої АГ частіше зустрічалась у пацієнтів з нормальною ШКФ. У хворих з нирковою дисфункцією достовірно частіше відмічали такі прозапальні фактори, як лейкоцитоз (41,4 % проти 27,3 %, р=0,02), гіперпрокальцитонінемія (34,2 % проти 9,1 %, р&lt;0,001), підвищення рівня СРП (36,0 (21,0;72,0) мг/л проти 48,0 (33,0;76,0) мг/л, р=0,04) та інтерлейкіну-6 ( 7,8 (6,0;11,3) ) нг/мл проти 8,3 (4,6;14,9) нг/мл, р=0,01). Встановлено, що поєднання трьох супутніх захворювань, а це комбінація АГ, ІХС та ЦД2, зустрічалося практично удвічі частіше серед пацієнтів з нирковою дисфункцією 32 (28,8 %) проти 21 (15,9 %) випадків, р=0,02.
2. У групі хворих з нирковою дисфункцією спостерігали достовірно вищий рівень смертності 19,8 % проти 5,3 %, p=0,0005. Вагомими факторами,
які мали прогностичне значення щодо летального кінця були концентрація Д- димеру, САК, ШОЕ, СРП, феритин. Меншою мірою, проте з однаковою відносною важливістю, відігравали роль вміст інтерлейкіну-6, цистатину С, ШКФ та АЛТ.
3. Частота виникнення ГПН у госпіталізованих пацієнтів з коронавірусною хворобою та гіпертензивною нефропатією достовірно вища,
ніж у групі хворих з ДН та становить 27,7 % проти 9,3 %, p=0,03, при цьому частка пацієнтів з підвищеним рівнем цистатину С на момент госпіталізації достовірно вища у хворих, в яких виникало ГПН під час стаціонарного лікування 92,9 % проти 53,0 %, p= 0,00007.
4. Були виявлені такі особливості функціонального стану системи газотрансмітерів: у групі пацієнтів з ДН активність аргінази була достовірно нижчою, ніж у хворих без ДН (6,2 (5,6;6,9) мкмоль сечовини/хв*мг протеїну проти10,3 (9,5;11,2) мкмоль сечовини/хв*мг протеїну, з&lt;0,01), проте
концентрація пероксінітриту була вищою (580,4 (507,6;708,9) мкмоль/л проти 468,3 (381,4;555,2) мкмоль/л, р=0,04).
5. Гістопатологічні прояви, пов’язані з гострим ушкодженням канальців, є основними результатами аутопсії нирок пацієнтів з COVID-19, тоді як
гломерулосклероз, артеріосклероз та дистрофії канальців свідчать про наявність захворювань. Серед померлих пацієнтів з діабетичною нефропатією достовірно частіше спостерігали субтотальний некроз канальців (51,6 % проти 25,6 %, p=0,03), нейтрофільну (16,1% проти 2,6 %, p=0,04) та мононуклеарну (35,3% проти 2,8%, р=0,03) інфільтрацію інтерстицію.

УДК: 616.13/.16–018.74–008.64–02:616.12–008.331.1–056.5] –07:616.153–07

Покровська Наталія Констянтинівна. Клініко-патогенетичні механізми ендотеліальної дисфункції та роль адропіну і фактора фон Віллебранда при артеріальній  гіпертензії у поєднанні з ожирінням :  дис. ... д-ра філософії : [спец.] 222, 22 / Н. К. Покровська - Львів, 2023. - 198 с. - Бібліогр.: с. 163-184 (210 назв).

ВИСНОВКИ

 У дисертаційній роботі проведено теоретичне узагальнення та роз’яснення науково-практичної проблеми щодо клініко-патогенетичних механізмів виникнення ендотеліальної дисфункції при АГ у пацієнтів з надмірною масою тіла та ожирінням з врахуванням результатів електрокардіографічного та ехокардіографічного обстеження серця, компонентів біохімічного аналізу крові, даних ліпідограми, вмісту газотрансмітерів (L-аргініну, аргінази, NO_x та H₂S), а також рівня адропіну та фактора фон Віллебранда у сироватці крові. Додатково розглянуто вплив тютюнопаління на метаболічний профіль пацієнтів з АГ, надмірною масою тіла та ожирінням, та перебіг основної патології. Встановлено доцільність призначення статинів з метою корекції ліпідного обміну щодо позитивного впливу адропіну, як регулятора функцій серцево-судинної системи.

1. У пацієнтів з АГ та ожирінням спостерігали тяжчий перебіг АГ, зумовлений вищими показниками систолічного та пульсового АТ (p<0,01), збільшенням товщини задньої стінки ЛШ (p<0,01), маси міокарда ЛШ та відносної товщини стінки ЛШ (p<0.05). Достовірно частіше діагностували збільшення розмірів ЛП (p<0.05) та блокаду лівої ніжки пучка Гіса (p<0.05). При тестуванні за шкалою MMSE у модифікації С.М. Коваля з метою визначення когнітивних функцій, пацієнти з АГ та ожирінням отримували достовірно меншу кількість балів (p<0,01), у порівнянні з особами з АГ та надмірною масою тіла.
2. Перебіг АГ у поєднанні з ожирінням призводить до порушення вазодилатуючої складової газотрансмітерів, що супроводжується достовірним зниженням рівня NO_x (p<0.05) та H₂S (p<0,01), у поєднанні з тенденцією до зростання активності аргінази. Рівень NO_x залежав від вмісту L-аргініну (r=0.785; p<0.01), а також був пов’язаний з другим газотрансмітером H₂S (r=0.758; p<0.01). Негативний вплив на концентрацію NO_x був асоційований з ОТ (r=-0.283; p<0.05), ОТ/ОС (r=-0.236; p<0.01) у пацієнтів з АГ, надмірною масою тіла та ожирінням, а також додатково з ВЖМ в осіб жіночої статі (r=-0.496; p<0.05).
3. Встановлена негативна кореляція між рівнем NO_x та кількістю викурених цигарок за добу (r=-0,580, p<0.05) у пацієнтів з АГ, надмірною масою тіла та ожирінням, що вказує на порушення газотрансміттерних механізмів на тлі тютюнопаління. Одночасно у курців спостерігали достовірне зниження не тільки рівня NO_x (p<0.05), але й вмісту L-аргініну (p<0.05) на тлі одночасного зростання активності аргінази (p<0.05).
4. У пацієнтів з надмірною масою тіла та ожирінням АГ перебігає на тлі зростання рівнів фактора фон Віллебранда (p<0.01). Наявні кореляційні зв’язки між рівнем vWF та розмірами ЛП (r=0,667; p<0.01), ПШ (r=0,487; p<0.05), ФВ ЛШ (r=-0,461; p<0.05), ММЛШ (r=0,795; p<0.01) та ІММЛШ (r=0,731; p<0.01) свідчать про те, що vWF може виступати не лише додатковим маркером ендотеліальної дисфункції, але і предиктором СН.
5. Рівень адропіну був достовірно нижчим у пацієнтів з АГ у поєднанні з ожирінням (p<0.01), при збільшенні ІМТ (p<0.01), на тлі тютюнопаління (p<0.01), зростання рівня глюкози венозної крові (p<0.05), а також негативно корелював з показниками систолічного (r=-0,246; p<0.05) та діастолічного АТ (r=-0,261; p<0.05). Вірогідне збільшення його рівня спостерігали при призначенні статинів (p<0,01).

УДК 616.132.2-005.8-06: 616.127-008.9-072.7]-036.82-056.83

Луцька Віра Любомирівна. Особливості структурно-функціонального стану міокарда та метаболічних порушень у курців в період реабілітаціїї після гострого коронарного синдрому : дис. ... д-ра філософії : [спец.] 222, 22 / В. Л. Луцька. - Львів, 2023. - 267 с. - Бібліогр.: с. 187-217 (273 назви).

ВИСНОВКИ

У дисертаційній роботі отримані нові наукові результати, які вирішують актуальне науково-практичне завдання щодо покращення ефективності кардіореабілітаційного лікування пацієнтів після перенесеного ГКС на підставі вивчення особливостей метаболічного профілю, показників регуляції артеріального тиску, структурно-функціонального стану міокарда та їх взаємозв’язків, залежно від фактора куріння.

1. Порівняно з пацієнтами-некурцями, у реабілітаційних хворих з фактором куріння спостерігається достовірно важчий перебіг АГ (61,76±7,83 %), частіша поширеність ЦД 2-го типу (29,41±3,64 %) та професійної шкідливості (33,82±6,25 %). У переважної більшості з них (66,07±4,24 %) виявлено поєднання одночасно 3-4 ФР, у кожного четвертого - більше 5 ФР одночасно.
2. Встановлено незалежні предиктори успішної відмови від куріння у пацієнтів під час відновного періоду після ГКС. Визначено, що шанси відмовитись від куріння були більшими на 79 % (OR=1,79, СІ=1,25-2,56) у кардіореабілітаційних хворих з високими показниками ІМТ та в 3 рази (OR=3,23, СІ=1,01 до 8,40) більшими у пацієнтів, що перебувають у сімейному статусі. Висока коморбідність, вищий показник ІК та рівня тривоги достовірно асоціювались зі зменшенням ймовірності відмовитись від тютюнопаління.
3. Набільш виражені проатерогенні зміни ліпідного обміну реєструються у пацієнтів-курців. Порівняно з хворими без фактора куріння у персистуючих курців в динаміці кардіореабілітаційного лікування спостерігається достовірне істотне сповільнення темпів досягнення цільових рівнів основних показників ліпідного обміну. По завершенню програми КР відносний ризик ХС ЛПНГ > 1,4 ммоль/л у підгрупі курців, що продовжували палити (IБ), становив OR=3,24, СІ=1,14-9,54 та був значно вищим, порівняно з пацієнтами, що успішно відмовились від паління.
4. Фактор куріння асоціюється з істотнішими розладами добової регуляції АТ у пацієнтів-курців після перенесеного ГКС. Персистуюче куріння значно підвищує ризики недосягнення цільових рівнів показників ДМАТ: варіабельності САТ (OR = 2,18, СІ=1,09-4,39) та швидкості ранкового підйому САТ (OR=4,87, СІ=2,14-11,05) і ДАТ (OR=3,39, СІ=1,74-6,60), що є прогностично несприятливими маркерами повторних СС-подій.
5. Тривалість куріння та вищий рівень тютюнової залежності у пацієнтів після перенесеного ГКС достовірно прямо пов’язані з погіршенням показників функціональної здатності міокарда (R=0,93, при р=0,044 (за Фішером)). У персистуючих курців відносний ризик ІндТе > 0,4 наприкінці програми КР значно вищий та найчастіше достовірно корелює з атерогенною дисліпідемією (OR=4,32, СІ=1,001-18,63), високою тютюновою залежністю за ТФ (OR=6,19, СІ=1,54-24,85), підвищенням активності системного запалення (OR=5,51, СІ=1,34-22,51), позитивною хронотропністю серця (OR=7,58, СІ=3,36-17,20), підвищеною варіабельністю САТ (OR=2,16, СІ=1,23-3,78), недостатнім нічним зниженням САТ (OR=1,95, СІ=1,24-2,91) та вираженішими порушеннями ДФ ЛШ (OR = 6,04, СІ=1,51-24,15).
6. У пацієнтів, які продовжували курити, в процесі кардіореабілітаційного лікування, спостерігалася найменш виражена позитивна динаміка результатів дистанційної ходьби (13,3 % пацієнтів залишалось в категорії дистанційної здатності < 1,5 км наприкінці програми КР) та недостатня толерантність до фізичних навантажень за шкалою Борга (з 5,0 (4,1; 6,0) до 3,5 (2,5; 4,9) балів (IБ), p<0,01). Встановлено, що персистуюче куріння достовірно у 8 разів (OR=8,16, СІ=1,27-12,48) підвищує відносний ризик низької дистанційної здатності (≤ 1,5 км), в той час, як успішна відмова від куріння супроводжується достовірним на 55 % (OR=1,55, СІ=1,02-2,52) зростанням шансів істотно покращити дистанційну здатність колишніми курцями після завершення програми КР. Високі рівні системного запалення (OR=6,86, СІ=1,06-14,19), нікотинової залежності (OR=3,38, СІ=1,29-8,59) у поєднанні з ДЛП (OR=3,32, СІ=1,02-11,86) та ЦД 2-го типу (OR=2,86, СІ=1,13-7,23) у персистуючих курців достовірно підвищують ризик недостатньої ефективності фізичного відновлення та кардіореабілітаційного процесу в цілому після перенесеного ГКС.