617.51+617.53):616.75-002.4

Некротизуючий фасціїт є однією з найтяжчих форм інфекційно-некротичних уражень м’яких тканин із швидким прогресуванням, системною інтоксикацією та високою летальністю. Найчастіше уражаються кінцівки та промежина, тоді як ураження ділянок голови й шиї трапляється рідко; ще рідкіснішим є черепно-лицевий варіант, який, зазвичай, описують у вигляді поодиноких спостережень. Метою дослідження було узагальнити досвід лікування 14 пацієнтів із черепно-лицевим некротизуючим фасціїтом, охарактеризувати ранні та пізні клінічні прояви, хірургічну тактику та результати, а також визначити чинники, що зумовлюють несприятливий перебіг захворювання. Матеріал та методи. Проведено ретроспективне обсерваційне одноцентрове дослідження (Львівський національний медичний університет імені Данила Галицького, 1999–2024 рр.). Із 150 хворих на некротизуючий фасціїт різних локалізацій відібрано 14 дорослих пацієнтів із черепно-лицевою формою. Проаналізовано демографічні показники, фактори ризику, час від появи симптомів до госпіталізації, клінічний перебіг, зокрема періорбітальні прояви, обсяг хірургічних втручань, способи закриття дефектів і летальність. Чоловіки становили 78,6% вибірки (11/14), вік пацієнтів коливався від 28 до 81 року. У 12 (85,7%) хворих імовірним тригером була травма голови чи обличчя; поширеними коморбідними станами були цукровий діабет і зловживання алкоголем. Час від дебюту до госпіталізації коливався від 2 до 7 діб. Результати. Ранній період (перші 24-48 год) характеризувався гіпертермією, загальною слабкістю, болем, локальною гіперемією та періорбітальним набряком, який відзначали у всіх пацієнтів і розцінювали як «сигнальний» симптом, що потребує невідкладного дообстеження та ургентної хірургічної санації джерела інфекції. У разі прогресування (після приблизно третьої доби) спостерігали наростання набряку обличчя, некрози шкіри волосистої частини голови, періорбітальні некрози, а також ознаки енцефалопатії, сепсису та поліорганної дисфункції. Періорбітальне ураження виявлено у 4 пацієнтів (28,6%), причому три випадки двобічної локалізації процесу завершилися летально. Загальна летальність становила 28,6% (4/14). Усім хворим виконували розширену некректомію з повторними санаціями; для підготовки рани до закриття використовували сучасні методи місцевого лікування, включно з ксенодермотрансплантатами, насиченими наночастинками срібла, та штучними замінниками шкіри. Остаточне відновлення покривів здійснювали шляхом вільної аутодермопластики або пластики місцевими тканинами. Висновки. Черепно-лицевий некротизуючий фасціїт є рідкісною, але високолетальною формою хірургічної інфекції, у якій поєднання періорбітального набряку та інтенсивного болю має розцінюватися як показання до невідкладного дообстеження та ургентної хірургічної санації джерела інфекції. Затримка первинної санації понад три доби й двобічні періорбітальні некрози в нашій когорті описово пов’язані з летальним наслідком і повинні враховуватися під час формування тактики лікування 

 УДК :[616.12:616.31]-036:616.314-089.8708

Вступ. Самооцінювання стану зубів та ротової порожнини (self-rated oral health) має важливе значення, а його зв’язок із кардіоваскулярним здоров’ям дотепер не аналізувався.

Мета. Порівняти самооцінку стану ротової порожнини та кардіоваскулярного здоров’я.

Матеріали та методи. З дотриманням Гельсінкської декларації прав людини під контролем комісії з біоетики ДНП «ЛНМУ» (протокол № 10 від 18.11.2024 р.) обстежено 26 пацієнтів (8 чоловіків та 18 жінок; медіана віку 31,5 [26,0; 37,0] років), яким у 2023–2025 рр. проводилося планове видалення зубів. Самооцінка стоматологічного та кардіоваскулярного здоров’я проводилась за 10-бальною шкалою та об’єктивно за пародонтальним скринінг-тестом з оцінкою лікарем ясенного краю, глибини зондування, фуркації, рухомості, кровоточивості та зубних відкладень. Результати опрацьовано методами варіаційної статистики.

Результати. 53,85% пацієнтів перед плановою екстракцією зуба оцінили свій стоматологічний стан як посередній та незадовільний. Гірше значення загального показника стану пародонта в пацієнтів нижнього квартилю самооцінки (0,92 проти 2,17 бала, р<0,05) свідчить про хорошу кореляцію суб’єктивної та об’єктивної оцінки стоматологічного стану. Майже половина пацієнтів оцінювала свій кардіоваскулярний стан як посередній та незадовільний з частою наявністю ендокринної патології, метаболічних дисфункції та шкідливих звичок, за умов яких самооцінка стоматологічного стану була гіршою.Висновки. Самооцінка стоматологічного стану відповідала кардіоваскулярному здоров’ю та дозволяла проводити подвійний скринінг, важливий і для стоматологічної, і для кардіоваскулярної профілактики. 

УДК: 616.24: [616. 988: 578. 834.1]-092-018 

Семко Марта Ростиславівна. Патоморфологічні зміни легень при коронавірусній хворобі :  дис. ... д-ра філософії : [спец.] 222, 22 / М. Р. Семко. - Львів, 2025. - 253 с. - Бібліогр.: с. 214-247 (284 назви).

У дисертаційній роботі подано теоретичне обґрунтування та запропоновано нове вирішення актуального наукового завдання патологічної анатоміїї — встановлення морфологічних, гістохімічних, імуногістохімічних
та ультраструктурних особливостей ураження легень при коронавірусній хворобі COVID‑19. Це дозволило систематизувати патерни патоморфологічних змін ушкодження, визначити їх фазову динаміку відповідно до термінів госпіталізації, а також виявити взаємозв’язок із віком, статтю та супутніми захворюваннями. Запропоновано модель патоморфологічних фазоспецифічних змін легень при коронавірусній інфекції COVID‑19, яка включає світломікроскопічні, імуногістохімічні та ультраструктурні ознаки, що пояснюють механізми САКу, фіброзоутворення та поліорганної недостатності. Отже, дослідження забезпечило нове
теоретичне та практичне вирішення проблеми діагностики й прогнозування тяжких форм COVID‑19, що має значення для клінічної медицини та патоморфології.
1. У нашому дослідженні встановлено, що провідними летальними ускладненнями при COVID-19 незалежно від віку та статі були респіраторний дистрес-синдром дорослого типу, некроз епітелію канальців нирок, поліорганна недостатність та генералізовані розлади МЦР з розвитком ДВЗ-синдрому. Ці зміни формують морфологічний субстрат тяжкого перебігу хвороби та підтверджують системний характер ураження при
коронавірусній інфекції. Аналіз фазової динаміки показав, що у ранні терміни (до 14 діб) переважали гострі ушкодження альвеолярно-капілярного бар’єра та гостре ураження нирок. У середні терміни (15–21 доба)
домінували альтеративні зміни внутрішніх органів та генералізовані мікроциркуляторні порушення, тоді як у пізні терміни (>21 доба) частіше виявлялися вторинні гнійно-деструктивні процеси, зокрема
бронхопневмонія, фібринозний плеврит та пневмофіброз. Це дозволяє розглядати перебіг COVID-19 як послідовний процес від гострого ушкодження до хронічного ремоделювання.
2. Віковий та гендерний аналіз показав, що найбільша частка летальних випадків припадає на осіб старших ніж 65 років. Чоловіки помирали у молодшому віці порівняно з жінками, тоді як у жінок достовірно
частіше зустрічалися цукровий діабет ІІ типу та ожиріння ІІІ–IV ступеня, що асоціювалося з високим ризиком ранньої смерті. ПОН та генералізовані мікроциркуляторні порушення також частіше спостерігалися у жінок, тоді як двобічний фібринозний плеврит — у чоловіків. Серед супутніх захворювань найчастішими були хронічна ішемічна хвороба серця, артеріальна гіпертензія та цукровий діабет ІІ типу. Ожиріння ІІІ–IV ступеня та ішемічний інсульт достовірно підвищували ризик ранньої смерті, тоді як онкологічні захворювання, особливо пухлини крові, збільшували ризик летального наслідку у пізній фазі госпіталізації. Встановлено пряму залежність між похилим віком та частотою АГ й ХІХС, що підтверджує їх роль як ключових
предикторів тяжкого перебігу COVID-19.
3. Аналіз ПЛР-тестування показав, що негативні результати удвічі частіше спостерігалися при ранній смертності, що свідчить про обмежену діагностичну чутливість у ранній фазі або пізнє звернення пацієнтів.
Прижиттєве тестування проводили рідше у ранні терміни, тоді як посмертне застосовували у чотири рази частіше, що підкреслює необхідність ретроспективного підтвердження діагнозу. «ПЛР-позитивність» у пізні
терміни асоціювалася з підвищеною частотою РДС та ПОН, що свідчить про патогенетичний вплив тривалої вірусної реплікації.
4. Систематизовано та доповнено фазоспецифічні патоморфологічні та імуногістохімічні зміни трьох фаз ДАП при COVID‑19‑асоційованій пневмонії. Ексудативна фаза (0–14 діб) характеризувалася гострим
ушкодження альвеолярно‑капілярного бар’єра з формуванням гіалінових мембран, масивним набряком, полімфорноклітинною інфільтрацією та мікросудинними тромбозами. ІГХ‑профіль свідчив про домінування
макрофагальної відповіді (CD163⁺) при низькій проліферативній активності (Ki‑67⁺~5%), що відображає обмежений репаративний потенціал. У проліферативну фазу (15–21 доба) спостерігалися комбінація процесів
початкової активної репарації з проліферацією фібробластів, інтерстиційним фіброзом та плоскоклітинною метаплазією в поєднанні із значним макрофагально-лімфоцитарним інтерстиційним запаленням, набярком та
зірлими гіаліновимимембранами.. ІГХ‑профіль демонстрував масивну макрофагальну інфільтрацію (CD68⁺, CD163⁺), слабку Т‑ та В‑клітинну відповідь (CD3⁺, CD8⁺, CD20⁺) та низьку проліферативну активність (Ki‑67
<5%), що корелює із затяжним перебігом та ризиком організуючої пневмонії. В організаційну фазу (22 доба і пізніше) спостерігалася гетерогенність ураження: переважали процеси ремоделювання з масивною проліферацією фібробластів, вираженим інтерстиційним та периваскулярним фіброзом в поєднанні із ділянками панацинарної емфіземи та вогнищами макрофагально-лімфоцитарного інтерстиційного запалення. ІГХ‑профіль характеризувався домінуванням CD163⁺ макрофагів, низькою проліферативною активністю (Ki‑67), обмеженою епітеліальною регенерацією (TTF‑1⁺ у поодиноких клітинах), що є морфологічним
маркером несприятливого прогнозу.
5. Васкулярний компонент у всіх фазах включав мікросудинний тромбоз, ендотеліїт, васкуліт та ремоделювання судинної стінки. ІГХ‑профіль (CD31⁺, CD34⁺, α‑SMA⁺) підтверджує ендотеліальну активацію,
неоангіогенез та фіброзні зміни, що формують морфологічний субстрат постковідної васкулопатії. Висока експресія α‑SMA у ГМК легень є ключовим показником їхнього контрактильного фенотипу із розвитком
мезенхімально‑мезенхімальної трансформації, що свідчить про активне ремоделювання судинної стінки механізмів легеневої гіпертензії та фіброзу.
6. Електронно‑мікроскопічне дослідження легень при тяжкому перебігу COVID‑19 виявило фазоспецифічні ультраструктурні зміни, що визначають прогресування патологічного процесу. У ранній фазі (0–14 діб)
домінують некроз альвеолоцитів ІІ типу, руйнування ламелярних тілець та мітохондрій, а також наявність віріоноподібних структур SARS‑CoV‑2, що підтверджує прямий цитопатичний ефект. У проліферативну фазу (15–21 доба) спостерігається глибока альтерація альвеолоцитів із формуванням синцитіїв та гігантських багатоядерних клітин, персистуюча реплікація вірусу та судинні порушення (стаз, мікротромбоз, фібринові відкладення), які відображають коагулопатію та гіпоксичне ураження тканини. У пізню фазу (22 доба і більше) виявляється реактивна гіперплазія та метаплазія альвеолоцитів, цитомегалія, руйнування органел, а також накопичення активних фібробластів і щільних колагенових волокон у міжальвеолярних перегородках, що свідчить про прогресування інтерстиціального фіброзу. Деструктивні зміни ендотеліоцитів та персистуюча імунна активація формують морфологічний субстрат розвитку респіраторного дистрес‑синдрому, COVID‑19-асоційованої коагулопатії та постковідного інтерстиціального фіброзу.
7. Електронно‑мікроскопічні дослідження клітин крові при тяжкому перебігу COVID‑19 доповнюють фазоспецифічні зміни. У ранні терміни (0–14 діб) переважають гострі запально‑деструктивні процеси з ознаками гіпоксичного ушкодження еритроцитів, їх осмотичної нестабільності та початкового гемолізу, активації нейтрофілів і тромбоцитів, а також ініціації коагуляційного каскаду. У середні терміни (15–21 доба) формується стадія імунозапального пошкодження: еритроцити демонструють деформацію та агрегацію, нейтрофіли — активацію й дегенерацію, тромбоцити — ознаки активації та дегрануляції, що супроводжується початковими проявами мікротромбозу. У пізні терміни (22 доба і більше) розвиваються глибокі
системні порушення: поліморфізм патологічних форм еритроцитів із вираженим гемолізом, дегенеративні зміни нейтрофілів, активація та агрегація тромбоцитів із формуванням фібринових структур.

УДК: 616.831-005.1-005.4-005.6-089.819.6-037

Суханов Андріан Анатолійович. Прогностичні чинники ефективності тромбектомії у хворих на гострий ішемічний інсульт :  дис. ... д-ра філософії : [спец.] 222, 22 / А. А. Суханов. - Львів, 2025. - 163 с. - Бібліогр.: с. 132-157 (147 назв).

Дисертаційна робота присвячена комплексному дослідженню анатомічних, гістологічних, біохімічних, часових і гемодинамічних факторів, що визначають ефективність механічної тромбектомії у хворих на гострий ішемічний інсульт в умовах спеціалізованого інсультного центру. Отримані результати дозволили окреслити низку незалежних предикторів реперфузійного і функціонального успіху втручання, що можуть бути інтегровані у сучасні підходи до стратифікації ризику, планування тактики лікування та індивідуалізованого
моніторингу пацієнтів.
1. У результаті проведеного дослідження встановлено, що ангіоархітектоніка церебральних судин, зокрема величина кута між термінальним відділом ВСА та сегментом М1 СМА, є важливим прогностичним чинником технічної успішності механічної тромбектомії. Більший кут у зоні біфуркації асоціювався з вищою частотою досягнення ефективної реперфузії (eTICI ≥ 2b67), меншою кількістю пасажів ендоваскулярних інструментів та коротшою тривалістю втручання (p &lt; 0,05). Це свідчить про те, що геометрія судинного русла впливає на
механіку доставки та стабільність дії стент-ретриверів і аспіраційних катетерів, що необхідно враховувати при плануванні тактики МТЕ.
2. Гістологічний склад тромбу є значущим фактором, що впливає на технічні характеристики МТЕ. Еритроцитарні («червоні») тромби асоціювалися з достовірно меншою кількістю пасажів та коротшою
тривалістю втручання порівняно з фібринозно-тромбоцитарними («білими») (p &lt; 0,05). Тенденція до вищої частоти досягнення реперфузії (eTICI ≥ 2b67) у групі еритроцитарних тромбів порівняно з фібринозними
не досягла статистичної значущості (p &gt; 0,05). Встановлений зв’язок гістологічної структури тромбу зі ступенем його організації (приблизно до 16 год для еритроцитарних та 24–48 год для фібринозно- 100
організованих) підтверджує вплив «віку» тромбу на механічну доступність та ефективність його видалення.
3. Скорочення часу від появи симптомів до госпіталізації та часу від госпіталізації до пункції достовірно асоціювалося з кращим функціональним результатом у пацієнтів після тромбектомії (p &lt; 0,05).
Менші часові затримки сприяють збереженню життєздатної ішемічної пенумбри, зменшенню об’єму інфаркту та знижують частоту ускладнень, що підкреслює ключову роль оптимізації маршрутизації пацієнта.
4. Вищий рівень систолічного артеріального тиску у СМА дистальніше за місцем оклюзії був пов’язаний із меншою тяжкістю неврологічного дефіциту та кращим функціональним результатом після тромбектомії (p &lt;
0,05), що відображає клінічне значення збереженої перфузії пенумбри. Водночас підвищені значення тиску у ВСА після відновлення кровотоку корелювали з вищою частотою геморагічної трансформації (p &lt; 0,01), що
свідчить про ризик реперфузійного ушкодження в умовах високого градієнта тиску.
5. Біохімічні маркери НСЕ, ІЛ-6 та ІЛ-1β відображають різні аспекти ішемічного ураження мозку та мають прогностичне значення у пацієнтів після механічної тромбектомії. Підвищений рівень НСЕ достовірно
асоціювався з тяжчим неврологічним дефіцитом та незадовільним функціональним результатом (p &lt; 0,01), що вказує на його роль як маркера нейронального ушкодження. Динамічне зростання рівнів ІЛ-6 та
ІЛ-1β упродовж перших 7-10 діб було характерним для пацієнтів з геморагічною трансформацією та несприятливим клінічним перебігом (p&lt; 0,001), що відображає залучення запального каскаду у прогресування ішемії. Поєднане врахування НСЕ та ІЛ-6 підвищує прогностичну точність порівняно з використанням кожного маркера окремо.

УДК: 616.988:[578.834.1+578.825.11]-001-008.6-092.19

Надіжко Олена Миколаївна. Оцінка стану імунної відповіді за умов постковідного синдрому та посттравматичного стресового розладу з активацією герпесвірусу 6 типу : дис. ... д-ра філософії :[спец.] 222, 22 / О. М. Надіжко. - Львів, 2026. - 242 с. - Бібліогр.: с. 188 -214. (218 назв).
У дисертаційній роботі запропоновано шляхи вирішення актуального наукового та практичного завдання, яке полягало в оцінці стану імунної відповіді за умов постковідного синдрому та посттравматичного стресового розладу з активацією герпесвірусу 6 типу, оптимізації діагностики зумовленої герпесвірусом імунопатології, прогностичних моделей формування постковідного синдрому та посттравматичного стресового розладу з підбором ефективної противірусної та імуномодулюючої терапії.
1.У пацієнтів після COVID-19 і стресу в анамнезі встановлені клінічні характеристики, що відповідали ПТСР і постковідному синдрому (PCC) і супроводжувались достовірними змінами лабораторних показників: лімфопенія– у 18,9 % осіб, лімфоцитоз – у 32,9 %, моноцитоз – у 39,2 %, нейтропенія – 22,8 %, а в 34,1 % пацієнтів – підвищення кількості нейтрофілів, підвищення рівнів CРП - у 23,4 %, ШОЕ - у 24,1 %, печінкових ферментів у 11,4 %. Виявлені клінічні та лабораторні дані свідчили про дисрегуляцію імунної відповіді та вказували на високий ризик формування імунопатології, що посилювався на тлі реактивації HHV-6.
2.У пацієнтів з постковідним синдромом після тяжкого перебігу COVID-19 в анамнезі на тлі реактивації HHV-6 виявлено: зниження кількості CD3+ T клітин (р=0,009), NK клітин (р=0,013), CD8+ T клітин (р=0,008), CD4+ T клітин (р=0,045) і CD4+CD25+CD127− Treg клітин на тлі підвищення кількості B лімфоцитів CD19+ (р=0,0002) порівняно з відповідними пацієнтами без HHV-6, що сигналізує про формування дефіциту за клітинним типом з порушенням регуляторного контролю імунної відповіді.
3.У пацієнтів з ПТСР на тлі реактивації HHV-6 виявлене достовірне зниження кількості CD3+ T клітин (р<0,05), тенденцію до зниження CD8+ T клітин, CD4+CD25+CD127− Treg клітин, CD4+ T клітин при одночасному підвищенні кількості B лімфоцитів CD19+ і NK клітин (р<0,05). Виявлені зміни вказували, що реактивація HHV-6 розбалансовує хелперно-супресорний тип регуляції і посилює ризик автоагресії за гуморальним і цитотоксичним механізмами.
4.Уперше встановлено, що у пацієнтів з постковідним синдромом експресія інгібіторного рецептора TIM-3 на NK клітинах була зниженою порівняно з контрольною групою, причому достовірно нижчі рівні виявлені на тлі реактивації HHV-6 (p<0,01), що вказувало на пригнічення апоптичної активності з ймовірним ризиком формування імунних порушень за Th1-типом.
5.Уперше показано, що у пацієнтів з постковідним синдромом на тлі реактивації HHV-6 були достовірно знижені рівні Fas (p<0,01), TIM-3 (p<0,01) і висока експресія активаційно-регуляторного маркера CD38 (p<0,01) після середнього ступеня COVID-19 в анамнезі на відміну від пацієнтів після тяжкого перебігу COVID-19. Виявлене посилення експресії CD38 (p<0,01) навіть після легкого перебігу COVID-19. Отримані дані дозволяють розглядати Fas, TIM-3 і CD38 як предиктивні маркери формування постковідного синдрому після легкого та середнього перебігу COVID-19. Зниження експресії Fas (р=0,019) у пацієнтів із ПТСР може бути використане для прогнозування розвитку неврологічних і когнітивних ускладнень даної патології.
6.Доведено, що реактивація HHV-6 у пацієнтів з постковідним синдромом і ПТСР призводить до зниження цитотоксичної активності імунокомпетентних клітин і розбалансування активізаційно-регуляторних механізмів імунної відповіді. Рівень експресії інгібіторного рецептора TIM-3 (CD56+/366+) доцільно використовувати як обґрунтування необхідності корекції лікувальної тактики з включенням противірусної імуномодулюючої терапії.
7.Показано, що тривалий курс лікування інозин пранобексом пацієнтів з постковідним синдромом, ПТСР і коморбідною патологією продемонстрував клінічну (60,4 %), вірусологічну (62,9 %) та імунологічну ефективності, що проявлялось покращенням загального стану та якості життя пацієнтів, зменшенням клінічної симптоматики, позитивними достовірними змінами лабораторних показників і зниженням вірусного навантаження у всіх біологічних середовищах. Терапія супроводжувалась підсиленням процесів апоптозу на NK-клітинах і CD8 цитотоксичних лімфоцитах з посиленням регуляторної активності Т-хелперів.
8.Встановлено, що імуномодулюючий ефект інозин пранобексу щодо CD8+ цитотоксичних лімфоцитів реалізувався через активацію механізмів «раннього» апоптозу вірусінфікованих клітин за участю PD-1/PD-L1 шляхом Gal-9/TIM-3 та активації процесу остаточного доведення їх до апоптозу NK- клітинами за участю системи Fas/FasL, що має ключове значення в обмеженні поширення вірусної інфекції в організмі.
9.Уперше запропоновано і впроваджено в практичну діяльність графічно-логістичні моделі прогнозу формування ПТСР і постковідного синдрому після перенесеного COVID-19 у різних формах перебігу на тлі реактивації HHV-6, які грунтуються на ступенях зниження експресії Fas (p=0,0001), FasL (p=0,001), PD-1 (p=0,001), PD-1L (p=0,003) і дозволяють обгрунтувати доцільність проведення тривалої противірусної терапії з імуномодулюючою дією інозин пранобексом.