УДК: 616.61-06 :[616.127:577.175.5+616.24-002]-092.9

Шклярський Назарій Володимирович. Патогенетичні механізми пошкодження нирок за умов розвитку адреналінового пошкодження міокарда та експериментальної пневмонії та їх фармакокорекція : дис. ... д-ра філософії : [спец.] 222, 22 / Н. В. Шклярський. - Львів, 2025. - 210 с. - Бібліогр.: с. 180-202. (189 назв).

У дисертаційній роботі наведено теоретичне узагальнення та нове вирішення актуального наукового завдання, яке полягає у встановленні
особливостей порушень протеолітичних процесів, ліпопероксидації, антиоксидантного захисту, антипротеазного потенціалу, системи оксиду азоту,
гуморального і клітинного імунітету, цитокінового статусу в крові і нирках в механізмах пошкодження нирок за умов розвитку експериментальної пневмонії і адреналінового пошкодження міокарда. Патогенетично обґрунтовано застосування корвітину з метою корекції порушених метаболічних і імунних процесів при експериментальній пневмонії асоційованою з адреналіновим пошкодженням міокарда.
1. Адреналінове пошкодження міокарда поєднане з експериментальною пневмонією на усіх етапах свого розвитку (1-а, 3-я, 6-а доби) з особливою
перевагою на 14-у добу експерименту викликає виражений дисбаланс протеїназно-інгібіторної системи, що проявляється поступовою активізацією
протеолітичних процесів – зростанням вмісту азоальбуміну, азоколагену, азоказеїну відповідно на 87,8% (p<0,05), 115,7% (p<0,05), 94,5% (p<0,05) на тлі пригнічення антипротеазного потенціалу – зниженням рівня альфа1-інгібітора протеаз і альфа2 – макроглобуліну в нирках відповідно на 47,2% (p<0,05), 46,8% (p<0,05) проти контрольної групи тварин та вказує на його важливу роль в механізмах пошкодження нирок.
2. Маніфестація адреналінового пошкодженням міокарда асоційованого з експериментальною пневмонією супроводжується розвитком оксидантного стресу на усіх періодах їх формування з домінуванням на 14-у добу експерименту, що виражається послідовним зростанням процесів
ліпопероксидації (підвищенням вмісту дієнових кон’югатів і малонового діальдегіду в нирках відповідно на 82,9% (p<0,05), 85,7% (p<0,05) в умовах
пригнічення антиоксидантного захисту (зниженням активності супероксиддисмутази і каталази відповідно на 37,7% (p<0,05), 45,5% (p<0,05) в
порівнянні з інтактною групою тварин, що свідчить про його провідну роль в механізмах пошкодження нирок.

3. На усіх етапах формування коморбідної патології (експериментальної пневмонії і адреналінового пошкодження міокарда) з найвищим ступенем
вираження (на 6-у і 14-у доби експерименту) відбувається суттєве порушення показників системи оксиду азоту – зростанням вмісту стабільних метаболітів оксиду азоту та сумарної активності синтаз оксиду азоту відповідно на 85,7% (p<0,05), 90,4% (p<0,05) та 41,6% (p<0,05), 58,3% (p<0,05) на тлі зниження рівня L-аргініну в нирках на 32,5% (p<0,05) і 35,0% (p<0,05) відносно першої групи тварин, що має важливе значення для розвитку механізмів пошкодження нирок.
4. У патогенезі пошкодження нирок важливу роль відіграє порушений імунний гомеостаз, який проявляється вираженим пригніченням клітинного
(зниженням вмісту Т-лімфоцитів на 47,9% (p<0,05) та стимуляцією гуморального імунітету (підвищенням рівня В-лімфоцитів і циркулюючих
імунних комплексів у крові відповідно на 73,7% (p<0,05), 51,6% (p<0,05) на усіх етапах розвитку експериментальної пневмонії і адреналінового пошкодження міокарда з особливою перевагою на 14-у добу проти контрольної групи тварин.
5. У динаміці (1-а, 3-я, 6-а і 14-а доби) формування експериментальної пневмонії і адреналінового пошкодження міокарда виявлено помітний дисбаланс співвідношення прозапальних цитокінів, а саме зростає вміст в крові інтерлейкіну – 6 і фактора некрозу пухлин – альфа відповідно на 80,3% (p<0,05), 63,0% (p<0,05) в умовах пригнічення активності протизапального цитокіну (зниження рівня інтерлейкіну-10 в крові на 52,6% (p<0,05), з перевагою на 14-у добу експерименту проти контролю. Це вказує на цитокіноопосередковане ушкодження тканинних структур організму, а саме нирок і суттєві зміни між специфічним імунітетом та неспецифічними захисними реакціями.
6. Застосування препарату корвітину призводило до зниження вмісту азоказеїну, азоальбуміну, азоколагену, дієнових кон’югатів, малонового
діальдегіду, стабільних метаболітів оксиду азоту, сумарної активності синтаз оксиду азоту, циркулюючих імунних комплексів, В-лімфоцитів, інтерлейкіну-6 і фактора некрозу пухлин-альфа та підвищення рівня альфа1-інгібітора протеаз, альфа2- макроглобулінів, інтерлейкіну – 10, Т-лімфоцитів, L-аргініну, активності супероксиддисмутази, каталази в нирках і крові, що свідчило про його антиоксидантний, імуномодулюючий, нефропротекторний вплив на порушені показники імунних та метаболічних процесів за умов розвитку експериментальної пневмонії поєднаної з адреналіновим пошкодженням міокарда.

УДК: 616.441-036: 616.61-06: 616.379-008.65

Верещинська А. П.  Особливості функціонального стану щитоподібної залози у хворих на цукровий діабет 2 типу з діабетичною хворобою нирок : ... дис. ... д-ра філософії : [спец.] 222, 22 / А. П. Верещинська. - Львів, 2025. - 220 с. - Бібліогр.: с. 180-208 (245 назв).

У дисертаційній роботі обґрунтовано значущість комплексної оцінки функції нирок та функціонального стану ЩЗ у пацієнтів із ЦД 2 типу та ДХН. Проведено аналіз взаємозв’язку між параметрами функціональної здатності нирок та розвитком дисфункції ЩЗ у цієї категорії хворих. Визначено клінічне значення рівня Pro-ADM як потенційного маркера прогресування ДХН. Запропоновано шляхи удосконалення лікувальної тактики у пацієнтів із коморбідним перебігом ЦД 2 типу з ДХН та дисфункцією ЩЗ з урахуванням сучасних діагностичних і прогностичних підходів.

1. Серед обстежених пацієнтів із ЦД 2 типу та ДХН у 38,4% діагностовано гіпотиреоз, а у 24% – гіпертиреоз. При цьому у пацієнтів із високим та дуже високим ризиком прогресування ДХН частіше виявляється гіпотиреоз, тоді як при помірному ризику – гіпертиреоз. Відзначено поступальне підвищення рівня ТТГ зі збільшенням ризику прогресування ДХН (2,34 ± 0,913 vs 2,69 ± 3,102 vs 3,13 ± 3,303 vs 4,89 ± 3,214 мкМО/мл відповідно до груп; p < 0,05). Виявлено прогресуюче зниження рівня FT3 (2,64 ± 0,726 vs 2,48 ± 0,712 vs 2,35 ± 0,678 vs 1,18 ± 0,586 пг/мл; p < 0,05) та FT4 (15,60 ± 2,458 vs 15,03 ± 10,408 vs 12,41 ± 10,435 vs 6,15 ± 3,344 пмоль/л; p < 0,05) залежно від ризику прогресування ДХН. Встановлено достовірну пряму кореляцію ТТГ із рівнем САК та негативну кореляцію з рШКФ у всіх групах пацієнтів (p < 0,05). Рівні FT3 і FT4 демонстрували прямі кореляційні зв’язки з рШКФ та негативні зв’язки з САК у всіх групах пацієнтів (p < 0,05). Також рівень АТ до ТПО поступово зростав відповідно до ризику прогресування ДХН (33,83 ± 24,084 vs 29,083 ± 28,548 vs 61,05 ± 90,878 vs 152,23 ± 117,681 МО/мл; p < 0,0001) та встановлено позитивну достовірну кореляцію рівня АТ до ТПО з рівнем САК у всіх групах (p < 0,05).
2. Проведене УЗД ЩЗ у пацієнтів із ЦД 2 типу та ДХН при УЗД ЩЗ виявило поступове збільшення її розміру зі зростанням ризику прогресування ДХН (13,04 ± 2,53 см³ vs 17,30 ± 4,04 см³ vs 18,32 ± 3,17 см³ vs 20,99 ± 4,02 см³ відповідно до груп, p < 0,0001). Встановлено достовірний прямий кореляційний зв’язок між об’ємом ЩЗ та показниками ІМТ, HbA1c, САК, а також негативний кореляційний зв’язок із рШКФ у всіх групах (p < 0,05), що може свідчити про можливий зв'язок між метаболічними порушеннями при ДХН та структурними змінами ЩЗ. У 62,3% пацієнтів виявлено структурні порушення ЩЗ, серед яких найбільш частими були вузлові утворення ЩЗ. Частота яких збільшувалася залежно від ризику прогресування ДХН (23,8% vs 36,8% vs 51,5% vs 68,8%, p < 0,05). Крім того, ознаки АІТ були виявлені у 9,5% пацієнтів із низьким ризиком прогресування ДХН, тоді як серед осіб із помірним, високим та дуже високим ризиком цей показник складав 22,4 % vs 18,2 % vs 31,25 % відповідно до груп (p < 0,05).
3. У пацієнтів з ЦД 2 типу, ДХН та гіпотиреозом розподіл (%) хворих за ризиком прогресування ДХН був практично однаковим (p > 0,05). Водночас серед осіб із ЦД 2 типу, ДХН та гіпертиреозом частина осіб із помірним ризиком прогресування ДХН була втричі вищою, ніж хворих із високим ризиком (p < 0,05), а хворих з дуже високим ризиком виявлено не було. У групі пацієнтів з гіпотиреозом виявлено статистично значуще підвищення рівня креатиніну (110,6 ± 29,05 мкмоль/л, p < 0,0001), сечовини (7,02 ± 2,98 ммоль/л, р < 0,05), САК (219,9±107,3 мг/г, p < 0,0001), та достовірне зниження рівня рШКФ (59,71± 19,07мл/хв/1,73 м², p < 0,0001) у порівнянні з пацієнтами з еутиреозом та гіпертиреозом. Встановлено достовірну позитивну кореляцію між ТТГ та показниками функції нирок (сечовина, креатинін та САК), а також негативний кореляційний зв’язок із рШКФ у всіх групах (p < 0,05). Рівні FT3 i  FT4 також продемонстрували достовірну кореляцію пряму з рШКФ (р < 0,05), та негативну кореляцію з показниками ниркової функції, всі р < 0,05. Також рівень АТ до ТПО (89,35± 95,60 МО/мл, p < 0,0001) був найвищим у групі з гіпотиреозом  ніж у групі з еутиреозом та гіпертиреозом (25,84 ± 47,32 vs 38,75± 58,21 МО/мл, відповідно, обидва p < 0,05).
4. Серед пацієнтів з ДХН та різним функціональним станом ЩЗ, об’єм залози демонструє статистично достовірну різницю між групою порівняння (13,04 ± 2,53 см³, p < 0,0001) та іншими досліджуваними групами. Також виявлено достовірну різницю між пацієнтами з гіпотиреозом (18,66 ± 3,76 см³) та гіпертиреозом (16,69 ± 4,49 см³), p < 0,05. При УЗД ЩЗ не виявлено достовірну різниці розподілу структурних змін паренхіми ЩЗ (вузлових утворень  та АІТ) серед основних груп дослідження (р > 0,05).
5. Оцінка рівня Pro-ADM у пацієнтів із ЦД 2 типу засвідчила його поступове підвищення залежно від ризику прогресування ДХН. Найнижчі показники зафіксовані у групі порівняння (8,44 ± 4,94 пмоль/л, p < 0,0001), тоді як у пацієнтів із помірним ризиком прогресування ДХН рівень Pro-ADM складав 19,75 ± 5,88 пмоль/л (p < 0,0001). У групах із високим та дуже високим ризиком прогресування ДХН спостерігалося значне підвищення рівня Pro-ADM – 35,49 ± 14,21 пмоль/л та 72,02 ± 11,29 пмоль/л відповідно (усі p < 0,0001). Даний показник демонстрував достовірну пряму кореляцію з рівнем ІМТ, HbA1c, сечовиною, креатиніном, САК та негативну кореляцію з рівнем рШКФ, (усі p < 0,05), що підтверджує його роль як маркера зниження ниркової функції.
6. Рівень Pro-ADM у пацієнтів із ЦД 2 типу та ДХН змінювався залежно від функціонального стану ЩЗ. Найвищі значення даного показника зафіксовано у групі пацієнтів із гіпотиреозом (46,64 ± 23,10 пмоль/л, p < 0,05). У пацієнтів з еутиреозом та гіпертиреозом рівень Pro-ADM становив 25,21 ± 8,78 пмоль/л та 30,60 ± 8,15 пмоль/л відповідно (p < 0,05). Встановлено достовірну позитивну кореляцію середньої сили між рівнем Pro-ADM та титром АТ до ТПО, (p < 0,05), що може вказує на вплив зниженої функції ЩЗ на цей показник.
7. Застосування індивідуалізованої медикаментозної терапії у коморбідних пацієнтів із ЦД 2 типу, ДХН та гіпотиреозом, що включає іНЗКТГ 2 з/без аГПП-1 у поєднанні з левотироксином, сприяє покращенню глікемічного контролю, нефропротекції та нормалізації функції ЩЗ. Регулярний контроль функціонального стану (визначення рівня ТТГ) та морфологічних змін ЩЗ (УЗД) є важливими складовими ефективного ведення даної категорії пацієнтів.

УДК: 616.724:616.314.2]-08

Семчишин Ярина Олегівна. Обґрунтування лікування хворих з скронево-нижньощелепними розладами і зубощелепними деформаціями : ... дис. ... д-ра філософії : [спец.] 221, 22 / Я. О. Семчишин - Львів, 2025. - 180 с. - Бібліогр.: с. 137-160 (237 назв).

У дисертаційній роботі наведено теоретичне узагальнення і нове вирішення науково-практичного завдання стоматологічної реабілітації хворих зі скронево-нижньощелепними розладами та зубо-щелепними деформаціями шляхом розпрацювання алгоритмів комплексних діагностично-лікувальних заходів.

1. Комбіновані форми СНР (артрогенні + міогенні) зустрічалися найчастіше (59,5 ± 5,52%). Міогенні розлади виявлені у 25,3±4,89%, артрогенні – у 15,2±4,04% хворих. Жінки становили більшість серед пацієнтів із СНР (74,7%), особливо з комбінованими скронево-нижньощелепними розладами.
2. Найпоширенішими симптомами за діагностичним Гамбургзьким протоколом були: біль при пальпації жувальних м'язів (84,8±4,04%), біль у суглобах (67,1±5,29%) та шум у суглобах (64,6±5,38%). Для артрогенних СНР характерними були біль при пальпації суглобів (83,4±9,04%), шум у суглобах (83,4±9,04%) і дефлексія/девіація (58,4±14,86%). Міогенні СНР найчастіше проявлялися болем у жувальних м'язах (100%) і шумом у суглобах (55±11,41%).

 3.Аналіз розподілу пацієнтів за індексом Helkimo засвідчив, що легка форма СНР спостерігалася у 16,5±4,18% хворих, середній ступінь тяжкості — у 51,9±5,62%, а важка форма — у 31,6±5,23%. При розгляді різновидів СНР (артрогенні, міогенні, комбіновані) встановлено, що середній ступінь тяжкості за індексом Helkimo був найпоширенішим серед міогенних і комбінованих розладів, тоді як важка форма переважала у групі комбінованих СНР. Крім того, аналіз взаємозв’язку між тяжкістю СНР і видом зубо-щелепних деформацій виявив, що середній ступінь тяжкості найчастіше зустрічався при аномаліях зубних рядів і прикусу, тоді як при вторинних деформаціях домінувала важка форма СНР.

4. Аномалії зубних рядів і прикусу превалювали у хворих з СНР (72,15±5,04%), тоді як вторинні деформації (7,6±2,98%) та їх комбінації з аномаліями зубних рядів і прикусу (12,65±3,74%) зустрічалися рідше. Комбіновані СНР найчастіше асоціювалися з аномаліями зубних рядів (61,4±6,45%).
5. На підставі проведеного дослідження розпрацьовані і застосовані алгоритми комплексних діагностично-лікувальних заходів для одночасного лікування скронево-нижньощелепних розладів та зубо-щелепних деформацій.
6. Оцінка ефективності лікування скронево-нижньощелепних розладів і зубо-щелепних деформацій проведена на основі даних аксіографічного дослідження до та після лікування. Аналіз функціонального стану скронево-нижньощелепного суглоба враховував амплітуди рухів, траєкторії рухів суглобових головок, характеристики початку і кінця руху, а також кути сагітального і трансверзального суглобових шляхів. Результати показали значні поліпшення амплітуди рухів суглобових головок при "медіотрузії" (нормативні показники зросли з 25% до 55%, p<0,001) та "протрузії/ретрузії"(з 45% до 65%, p<0,05). Параметри початку та кінця руху також покращилися, особливо при "протрузії/ретрузії"(нормативні показники зросли з 50% до 80%, p<0,001). Траєкторія руху суглобових головок теж зазнала позитивних змін (нормативні показники при "медіотрузії" зросли з 30% до 60%, p<0,05, а при  "відкриванні/закриванні рота" з 5% до 20%, p<0,05). Поліпшення кутів суглобових шляхів виявлено для КТСШ при "медіотрузії "(зростання нормативних показників з 30% до 60%, p<0,01). Запропонований комплекс лікувально-діагностичних заходів довів свою ефективність, забезпечуючи часткову або повну реабілітацію пацієнтів із СНР та зубо-щелепними деформаціями.

УДК: 616.616.831.9-002-053.2-07-08

 Хомин Олена Мирославівна.  Клініко-лабораторні та імунологічні особливості гострих менінгітів у дітей. :  дис. ... д-ра філософії : [спец.] 14.01.13, 22 / О. М. Хомин. - Львів, 2020. - 187 с. - Бібліогр.: с. 147-178 (284 назв).

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата медичних наук за спеціальністю 14.01.13 – інфекційні хвороби. – Тернопільський національний медичний університет імені І.Я. Горбачевського МОЗ України, Тернопіль, 2020.

Дисертація присвячена вивченню клініко-лабораторних та імунологічних особливостей гострих менінгітів у дітей. Основою для дисертаційного дослідження були результати клінічного спостереження за 93 пацієнтами віком від 1-міс до 18-ти років: 47 дітей з серозними менінгітами та 26 хворих з гнійними менінгітами. До групи порівняння було включено 20 дітей, які були госпіталізовані з діагнозом «ГРВІ, нейротоксикоз». Встановлено, що для менінгітів характерна активація місцевих інтратекальних імунних реакцій з інтенсивною продукцією інтерлейкінів в ЦНС, а відтак достовірно вищі концентрації цитокінів TNF, IL1-ß, IL-10 у спинномозковій рідині, порівняно з вмістом їх у крові. Виявлено домінування Th1 типу імунної відповіді у дітей з гнійними менінгітами і значну активацію Th2 з активною продукцією тканинами нервової системи протизапальних цитокінів у дітей з серозними менінгітами. Доведено, що для ранньої діагностики гнійних менінгітів і їх диференціальної діагностики високу діагностичну цінність мають результати додаткових лабораторних досліджень ліквору і крові, а саме: збільшення вмісту у лікворі TNF-α (KCШ=2,25), низькі концентрації IL-10 в лікворі (KCШ=2,80), прискорена ШОЕ (KCШ=1,1). Модель логістичної регресії, яка включає ці показники дає змогу з високою чутливістю і специфічністю розрахувати індивідуальні показники ризику гнійного менінгіту. 

УДК : 616.832-004.2:57.082.13:616.155.37-097]-037

Гичка Катерина Миколаївна.  Розсіяний склероз: дослідження коморбідної патології та розробка діагностично-прогностичних критеріїв з використанням гліканових маркерів імуноглобулінів. :  дис. ... д-ра філософії : [спец.] 222, 22 / К. М. Гичка - Львів, 2020. - 205 с. - Бібліогр.: с. 179-205 (259 назв).

У дисертаційній роботі представлено новий підхід щодо покращення діагностики розсіяного склерозу із урахуванням коморбідної патології при цьому захворюванні та визначення нових діагностичних і прогностичних біомаркерів цього захворювання у зразках сироватки крові та цереброспінальної рідини(ЦСР).
1. У результаті комплексного клініко-неврологічного аналізу виявлено, що в одного пацієнта із РС в середньому діагностувалось 1,73±0,14 випадків
супутніх захворювань. Згідно МКХ-10 було констатовано наявність 16 класів коморбідних захворювань та діагностовано 61 вид нозологій: 26 у
чоловіків та 48 у жінок. Найчастіше у пацієнтів із РС діагностували захворювання органів травлення – у 18,80±3,39% обстежених, кістково-
м’язової системи, сполучної тканини – у 17,29±3,28% та органів дихання – у 15,04±3,10%. У поширеності коморбідної патології домінували
остеохондроз (15,58±4,13 випадки на 100 осіб) та гастродуоденіт (11,69±3,66 випадки на 100 осіб).
2. Переважну більшість (p<0,01) випадків виникнення коморбідного захворювання було відзначено після дебюту РС. Встановили достовірні
відмінності між віком на момент дебюту розсіяного склерозу (р<0,05), віком на момент виникнення коморбідної патології (р<0,05), тривалістю
РС (р<0,01), тривалістю супутнього захворювання (р<0,01) поміж пацієнтами, у яких коморбідне захворювання винико до дебюту РС та
пацієнтами, у яких супутню патологію було констатовано через деякий час після перших проявів симптомів цього захворювання. Рівень важкості
захворювання оцінений у балах за шкалою EDSS був вищим на 17,9% у пацієнтів із коморбідним захворюванням, що виникло після дебюту РС,
порівняно з тими, у кого воно зафіксовано до нього (3,49±0,14 проти2,96±0,19). Найбільший інтервал (12,17±3,74 років) між моментом
виникнення супутньої патології та дебютом РС був у пацієнтів із ендокринної системи, розладами харчування і порушенням обміну речовин. Після дебюту розсіяного склерозу найбільший інтервал до виникнення супутнього захворювання спостерігався у пацієнтів, яким діагностували захворювання сечостатевої системи - 11,00±2,52 років.
3. Виявили істотні зміни гліканових маркерів у складі імуноглобулінів IgG у сироватках крові здорових донорів, хворих на РС та ЦСР пацієнтів із РС,
які дозволяють відрізнити як сироватку ЗД від сироватки хворих, так і ЦСР від сироватки пацієнтів із РС, що несе в собі важливий діагностично-
прогностичний потенціал при цьому захворюванні. Показано, що зміни гліканів імуноглобулінів у сироватці крові хворих на розсіяний склероз
носять прозапальний характер. Глікозилювання імуноглобулінів ЦСР достовірно різниться від глікозилювання імуноглобулінів сироватки крові,
і тому відображає досі невідому властивість імуноглобулінів ЦСР до зміненого глікозилювання. Змінене глікозилювання виявлено для
фукозовмісних та сіаловмісних гліканів імуноглобулінів IgG, і є важливим діагностичним маркером при РС, так як визначення вказаних показників
у сироватці крові є набагато простішим та доступнішим методомдіагностики у порівнянні з дослідженням ліквору.
4. Імуноглобуліни у ЦСР хворих на РС містять достовірно менше мішеней зв’язування лектинів SNA та PSqL - залишків сіалової кислоти приєднаної
α2,6-звязком до галактози у складі розгалужених N-гліканів (p<0.001), достовірно вищу кількість мішеней лектину AAL - залишків фукози
приєднаних до корового залишку N-ацетилгалактозаміну (p<0.05) та збільшену кількість мішеней зв’язування лектину LCA (p<0.05) у
порівнянні із сироваткою пацієнтів, хворих на РС. Дослідження процесів глікозилювання антитіл у ЦСР та сироватці крові хворих на РС є
надзвичайно важливим як з позиції розгляду їх як ключової ланки впатогенезі захворювання, так і як надійного діагностичного біомаркера
цього патологічного стану та біомаркера переходу клінічно ізольованогосиндрому розсіяного склерозу (КІС) в клінічно достовірний розсіяний
склероз (КДРС).
5. При аналізі зміни глікоформ IgG встановили, що зміни глікоформ при РС співпадають з такими ж змінами, раніше описаними для інших
аутоімунних захворювань. При РС відбувається зростання вмісту бісектуючих форм гліканів, що пояснює зростання зв’язування лектину
LCA та, можливо, AAL. Дослідження нових патогенетичних механізмів РС має наукове та практичне значення і є перспективним для подальшого
вивчення.
6. Аналіз методами капілярного електрофорезу та мас-спектрометрії показав, що зростання експонування мішеней зв’язування лектину LCA на
імуноглобулінах ЦСР при РС пов’язане із збільшенням вмісту бісектуючих (повністю чи частково) десіалованих форм гліканів, зокрема FABG2S1,
FA2B(6)G1, FA2BG2. Водночас, в ЦСР вміст бісектованих глікоформ був достовірно нижчим (p<0.05) у порівнянні із зразками сироваток на усіх
досліджуваних субкласах імуноглобулінів, як от IgG1, IgG2/3 та IgG4. Достовірно нижчий вміст сіалових кислот у ЦСР у порівнянні з
сироваткою, виявлено лише для субкласу імуноглобулінів IgG4 (p<0.05), у ЦСР у порівнянні із сироваткою крові. Отже змінені глікоформи
імуноглобулінів IgG можуть слугувати біомаркером аутоімунного процесу при розсіяному склерозі.
7. Група хворих на РС, що зазнавала терапії інтерфероном β-1B характеризувалась зменшеним рівнем антитіл до ОБМ класів IgG та IgM, у
порівнянні з нелікованими хворими. Рівні антитіл наближались до таких у клінічно здорових донорів. Після проведеної терапії спостерігався
посилений рівень експонування антизапальних сіалових залишків на молекулах IgG та асоційованих нативних імунних комплексах, а також
посилене експонування фукозильованих корових триманозидних залишків на молекулах IgG та асоційованих нативних імунних комплексах.
Вивчення процесів глікозилювання антитіл у лікворі та сироватці крові на РС є надзвичайно важливим як з позиції розгляду їх як ключової ланки в патогенезі захворювання, так і як надійного біомаркера активності, прогресування РС та терапевтичної відповіді при цьому патологічному
стані, що дозволяє покращити діагностику цього захворювання і оцінити ефективність проведеної терапії.