Медичний гуманізм визначає захист людського життя, характеризує його цінність й забезпечує таємницю діагнозу чи рівноправну допомогу як основну соціальну функцію медицини, яка повинна виконувати завдан-ня, керуючись науковими знаннями, фаховими компетентностями, критичним мисленням й професійною майстерністю, незважаючи на воєнні дії. Адже основу медичного гуманізму становлять загальнолюдські нор-ми моралі й моральності, які формуються в процесі підготовки майбутнього лікаря. Метою статті є висвітлення особливостей формування медичного гуманізму в процесі підготовки студен-тів-медиків. Сьогодення диктує особливо високі культурні, етичні і моральні вимоги до лікарів, тому гуманістична спря-мованість освітньо-виховного процесу повинна стати ключовою при підготовці фахівців охорони здоров’я, а метою цього процесу стає особистість. Виховання майбутніх лікарів гуманістами в сучасних умовах є доволі складним процесом, оскільки змі-нилися цінності молодого покоління. А закріпити у їх свідомості гуманістичні погляди практично неможливо з огляду на сформовані матеріальні цінності в середовищі родини.Гуманістична освіта розвиває асертивні, емпатійні та емоційні якості студентів-медиків. Також складова гуманістичного навчання сприяє глибшому розумінню пацієнтів та колег, що вкрай важливо для майбутнього лікаря. Мета гуманістичної освіти полягає в залученні найкращого досвіду і людських якостей до процесу навчання.Центральну роль у гуманістичній освіті студентів-медиків займає комунікативна компетенція, яка тісно корелює з культурологічною складовою і медичним тактом. Правдивий зміст із довершеною мовною фор-мою зосереджує увагу на етико-деонтологічних і біоетичних нормах у поводженні з пацієнтами, їх родинами та колегами. Тому формування гуманності у майбутніх лікарів передбачає наступні структурні компоненти: пізнавально-когнітивний, мотиваційний, діяльнісно-поведінковий, регулятивний, емоційно-вольовий.
У статті розглянуто педагогічні дослідження щодо формування професійних якостей, зокрема культури майбутнього лікаря, яка є на часі, особливо в період війни. Лише практична підготовка студентів сприяє кращому засвоєнню культурних норм і накопиченню професійних якостей. Необхідно виокремити відносини лікаря у фаховій діяльності, котрі мають вагомий вплив на ефективність лікування і одужання пацієнта: відносини між лікарем та пацієнтом; ставлення лікаря до себе; власне уявлення про свій образ “Я”; відносини між лікарями і колегами (старшим чи молодшим персоналом); ставлення до опікунів чи родини пацієнта. Тепер визначимо ключові риси, що характеризують ідеальну професійну поведінку лікаря: великодушність і здатність вибачати, альтруїзм, життєрадісний позитивний настрій, здатність налаштовувати пацієнтів на позитив, скромність щодо власних досягнень, милосердя до хворих і колег, уміння знімати напруженість у спілкуванні з неврівноваженими й неспокійними пацієнтами чи колегами, здатність бути взірцем для наслідування у роботі й поза її межами, а також чинити правильно, керуючись моральними мотивами. Також особливої важливості набувають такі якості лікаря, як асертивність та емпатія, моральна надійність, впевненість у прийнятті рішень, тобто саме такі якості повинні бути визначальними у сферах, зорієнтованих на допомогу пацієнтам і потребуючим. Схарактеризовані якості є найбільш загальними та інтегральними, вбирають багато інших позитивних соціально й індивідуально-особистісних якостей, що розглядаються науковцями як важливі і затребувані для майбутніх лікарів у сучасному світі.
У статті розглядається взаємодія освіти і культури як проблеми майбутнього лікаря. Розвідки у різних галузях висвітлюють вивчення особистості та її культури і тісно пов’язані з особистісно-професійною культурою та освітою фахівця. Метою статті є висвітлення особливостей взаємодії культури й освіти для студентів-медиків. Аналізуючи наукові джерела, присвячені проблемі кореляції культури й освіти, чітко простежуються такі напрями: 1) означення культурогенезної функції освіти, її гуманістична й етична спрямованість; 2) обґрунтування методологічного рівня проблеми співвідношення освіти й культури, тобто освіта як культурний феномен; 3) висвітлення нової методології педагогічних досліджень, згідно з якою людина є суб’єктом культури і всесвітньо-історичного процесу. Сучасний підхід до професійної освіти повинен поєднувати фахову підготовку з духовно-моральним, соціально-громадянським розвитком особистості, тобто професійна культура слугує засобом і способом формування та реалізації соціальних установок суб’єкта діяльності у сфері охорони здоров’я.