Цукровий діабет 2-го типу (ЦД2) є найпоширенішим метаболічним захворюванням, яке призводить до численних ускладнень. Діабетична хвороба нирок (ДХН) є одним із найчастіших хронічних ускладнень ЦД та охоплює функціональні, структурні та клінічні порушення нирок. У пацієнтів із ДХН часто спостерігається дисфункція щитоподібної залози (ЩЗ), яка ускладнює вже наявні метаболічні порушення. Мета роботи: дослідити характер функціональних порушень ЩЗ в пацієнтів із ЦД2 та ДХН. Матеріал і методи. У дослідження було включено 125 пацієнтів із ЦД2 та ДХН. Пацієнтів було розділено на три групи згідно зі ступенем ризику прогресування ДХН. Група з помірним ризиком (група 1) включала 76 осіб, група з високим ризиком (група 2) мала 33 учасника, а група з дуже високим ризиком (група 3) об'єднувала 16 осіб. Всім учасникам було визначено індекс маси тіла (ІМТ) та проведено лабораторні дослідження, а саме: глікований гемоглобін (HbA1c), загальний холестерин, креатинін, сечовину, тиреотропний гормон (ТТГ), вільний трийодтиронін (вТ3), вільний тироксин (вТ4). Для оцінки функціонального стану нирок було розраховано швидкість клубочкової фільтрації (рШКФ) та визначено співвідношення альбумін-креатиніну (САК). Результати. За даними дослідження було встановлено, що частота прогресування ДХН була вищою серед жінок. Середній вік усіх пацієнтів становив 56±0,77 року; однак, вищий ризик прогресування ДХН спостерігався переважно в осіб старшого віку (55,11±0,91, 57,93±1,56 і 61,13±2,28 року відповідно; p<0,01); а також у пацієнтів із довшою тривалістю ЦД2 (7,75±1,31, 8,39±0,84 і 10,15±1,23 року відповідно; p<0,01). У всіх учасників дослідження було виявлено ожиріння (ІМТ≥30 кг/м2) та мали незадовільний глікемічний контроль ЦД2, оскільки рівень HbA1c перевищував 9% (p<0,05). Важливо відзначити, що рівень загального холестерину був підвищений лише в групі 2 (6,07±0,29 ммоль/л) і групі 3 (6,11±0,36 ммоль/л) (р>0,05). У розглянутих групах пацієнтів виявлено підвищення рівня показників функціонального стану нирок, таких як креатинін (85,93±1,98, 102,02±3,71 і 133,82±6,52 мкмоль/л), сечовина (5,34±0,99, 6,26±0,33 і 9,35±0,87 ммоль/л) та САК (120,85±7,09, 214,00±13,40 і 334,38±17,15 мг/г) (для всіх показників p<0,01). Також відмічено зниження рівня рШКФ у всіх групах (79,11±1,75, 60,76±2,78 і 41,33±2,34 мл/хв/1,73 м2 відповідно; p<0,01), що відображає ступінь ризику прогресування ДХН. Також, варто зазначити в усіх групах поступове підвищення рівня ТТГ (2,69±0,35, 3,12±0,57 і 4,89±0,80 мкМО/мл; р<0,05) та водночас зниження рівня вТ3 (2,48±0,21, 2,35±0,36 і 1,18± ±0,15 пг/мл; p<0,05) і вТ4 (15,03±1,21, 12,40±1,81 і 6,14±0,83 пмоль/л; p<0,05) пропорційні ступеню ризику прогресування ДХН. Висновки. Встановлено, що в пацієнтів із ЦД2 та ДХН спостерігається порушення функції ЩЗ, що проявляється змінами рівня тиреоїдних гормонів, і свідчить про взаємозв'язок між функцією ЩЗ та прогресування ДХН. Саме тому важливо вчасно діагностувати та запобігати розвитку цих захворювань.

УДК: [616. 988 : 578. 834. 1] - 008. 6 : 612. 015.11 : 577. 21 : 577. 112. 385

Результати проведеного дослідження показують значні відмінності в значеннях перекисного окислення ліпідів, окисної модифікації
білків, концентраціях L-аргініну та рівнях середніх молекул (СМ) між контрольною групою (A), пацієнтами без постковідного синдрому (група B)
та пацієнтами з постковідним синдромом (група C). Ці дані підкреслюють важливість дослідження оксидативного стресу та біохімічних змін, пов’язаних із COVID-19, для розуміння його довгострокових наслідків на здоров’я пацієнтів. Значні відмінності у показниках, таких як рівні L-аргініну та середніх молекул, можуть вказувати на потенційні напрями для лікування та профілактики постковідного синдрому. Важливо продовжувати дослідження в цій галузі, щоб краще зрозуміти механізми, пов’язані з оксидативним стресом і його впливом на загальний стан здоров’я пацієнтів, а також для розвитку нових стратегій лікування, які могли б полегшити симптоми та поліпшити якість життя пацієнтів після COVID-19.
Ключові слова: COVID-19, коронавірусна хвороба, постковідний синдром, окисна модифікація білків, перикисне окислення ліпідів, середні
молекули, L-аргінін, оксидативний стрес.

UDC 616.8

Анотація. Інтеграція роботизованих технологій, таких як екзоскелети, допоміжні тренажерии та системи "мозок-комп’ютер", має значний потенціал для покращення функціонального відновлення та підвищення автономії пацієнтів після інсульту. Фізична реабілітація відіграє ключову
роль у процесі відновлення та покращенні якості життя пацієнтів. Роботизовані системи сприяють відновленню рухових функцій, підтримуючи нейропластичність і допомагаючи пацієнтам відновити втрачені навички. Вони забезпечують точні, контрольовані та повторювані вправи,
що є важливими для ефективної реабілітації. Завдяки сучасним технологіям пацієнти отримують можливість швидше повернутися до активного життя, що робить реабілітаційний процес більш ефективним і доступним. Метою дослідження є аналіз ролі фізичної терапії у реабілітації пацієн-
тів після інсульту та оцінка ефективності новітніх підходів для відновлення рухових функцій. У дослідженні застосовано методи контент-аналізу та SWOT-аналізу. У статті розглянуто традиційні та інноваційні методи реабілітації пацієнтів після інсульту. Встановлено, що сучасні техно-
логії сприяють покращенню координації, м’язової сили та балансу. Обґрунтовано, що використання новітніх підходів значно прискорює процес відновлення. За результатами SWOT-аналізу доведено ключову роль фізичної терапії у реабілітації після інсульту, підтверджено, що роботизовані
терапії суттєво покращують рухову функцію, координацію та спритність. Встановлено, що роботизовані системи ефективно сприяють відновленню рухових здібностей верхніх і нижніх кінцівок, надаючи пацієнтам нові можливості для відновлення та підвищення якості життя.
Важливим напрямком подальших досліджень є персоналізація терапії з урахуванням індивідуальних особливостей кожного пацієнта, що дозволить підвищити ефективність реабілітації.
Ключові слова: фізична реабілітація; інноваційні методи; роботизовані технології; рухові порушення; моторні функції; відновлення; інсульт.

УДК 615.8:616-001.3:616.89-008.441.3:355.233:616-082

Резюме. У наш час життя населення України суттєво змінилося, відбулися серйозні зміни в усіх сферах життя людей і суспільства в цілому. Причиною цього стало широкомасштабне вторгнення російських військ на територію України в лютому 2022 року та збільшення військового персоналу. Окрім бойового досвіду, військо-вослужбовці отримують фізичні та психологічні травми, які суттєво змінюють їхній стан. Внаслідок цього учас-ники бойових дій страждають від важких фізичних та психічних розладів і важко повертаються до нормального життя. Серед психологічних наслідків війни найбільш значущими є збільшення рівня посттравматичного стре-сового розладу, тривоги та депресії. Тому необхідно знайти ефективні методи адаптації, фізичної та психологіч-ної реабілітації після бойової травми.
Для вирішення завдання було проведено систематичний огляд наукової літератури та вивчено питання ефективності та прийнятності фізичних та психологічних методів лікування бойових травм у військових, ви-вчено як зарубіжний, так і вітчизняний досвід.
Встановлено складові медичної, психологічної, соціальної, професійної реабілітації та показана необ-хідність консультативної підтримки. Психологічні інтервенції є ефективними для лікування посттравматичних стресових розладів, тривоги та депресії, покращення сну у людей з історією бойових травматичних подій. Дове-дено, що ефективна допомога подолання стресу та посттравматичних розладів здійснюється при поєднанні ро-боти фахівців з соціальної підтримки та психологічною допомогою.
Отже, мультидисциплінарні команди, які здійснюють фізичні та психологічні заходи, спрямовані на роботу з травмою, ефективні для лікування проблем психічного здоров’я та супутніх захворювань у людей, які зазнали бойової травми. Саме злагоджена робота хірургів, реабілітологів, психологів може сприяти більш шви-дкій реабілітації.
Ключові слова: війна, військові, фізичне здоров’я, психологічний стан, порушення, спеціалізована до-помога, медицина, хронічний біль, посттравматичний стресовий розлад.

УДК 616-006.484.04:577.21]-036-037-07-08

Гліобластома (ГБМ) ‒ це пухлина головного мозку за критеріями ВООЗ 4-го класу злоякісності з поганим прогнозом. Це найпоширеніша серед первинних злоякісних пухлин головного мозку в дорослих. За оцінками, загальна виживаність пацієнтів, які страждають від ГБМ, становить менше 1,5 року, а коефіцієнт виживаності за 5 років – близько 5 %. Сучасні стандарти лікування передбачають максимальну резекцію (Gross total), але цього досягають украй рідко через дифузно-інвазивний характер поширення цих пухлин, радіотерапію із супутньою хіміотерапією, наприклад, темозоломідом. Нові технології, зокрема генетичні дослідження й передові статистичні методи, сприяють вдосконаленню терапевтичного підходу та створюють нові можливості для лікування. Деякі гени мають важливе значення для розуміння туморогенезу прогнозу пухлини, а кожен із підтипів гліобластом пов’язаний із певними генетичнимитта епігенетичними змінами. Представлено огляд молекулярних маркерів, а саме ізоцитратдегідрогенази 1 та 2 типу (IDH1/2), O-6-метилгуанін-ДНК-метилтрансферази (MGMT), білок p53, рецептора епідермального фактора росту (EGFR), рецептора тромбоцитарного фактора росту (PDGFR), коделеція 1p/19q, зворотної транскриптази теломерази (TERT), циркулюючих пухлинних клітин і мікроРНК, які широко застосовують у клінічній практиці *Conflict of Interest Statement (We declare that we have no conflict of interest).
*Заява про конфлікт інтересів (Ми заявляємо, що у нас немає ніякого конфлікту інтересів). *No human/animal subjects policy requirements or funding disclosures. *Жодний із об’єктів дослідження (людина/тварина) не підпадає під вимоги політики щодо розкриття інформації фінансування.

Ключові слова: гліома; гліобластома; пухлина головного мозку; молекулярні біомар-
кери; хірургічне лікування; хіміотерапія.