УДК : 616-006.448:616.61]-036-06-08

Савуляк Галина Романівна. Клініко-патогенетичні аспекти ураження нирок у пацієнтів з множинною мієломою : дис. ... д-ра філософії : [спец.] 222, 22 / Г. Р. Савуляк. - Львів, 2026. - 170 с. - Бібліогр.: с. 132 -156. (191 назва).

У дисертаційній роботі наведені теоретичні узагальнення та нове вирішення наукового завдання, яке полягає в покращенні діагностики та прогнозування ниркової дисфункції у пацієнтів з множинною мієломою на підставі клініко-анамнестичних та інструментально-лабораторних досліджень.

1. Встановлено, що пацієнти з вперше діагностованою множинною мієломою мають достовірно гірші показники ниркової функції порівняно з пацієнтами, які отримували лікування: вищий рівень креатиніну (91,6 мкмоль/л проти 77,9 мкмоль/л; p=0,014), сечовини (6,75 (4,73; 7,85) ммоль/л проти 5,31 (4,08; 6,90) ммоль/л, р=0,039) та альбумін-креатинінового співвідношення (45,40 (11,40; 136,20) мг/л проти 11,40 (5,60; 45,40) мг/л, р=0,002), а також нижча швидкість клубочкової фільтрації (64 мл/хв/1,73м² проти 88 мл/хв/1,73м², p=0,010). Ефективність терапії підтверджується значним зниженням пухлинного навантаження: частота виявлення М-протеїну та рівень β2-мікроглобуліну (3,86 (2,19;5,01) мг/л проти 2,52 (2,14; 3,24) мг/л, р=0,019) були достовірно нижчими у лікованих пацієнтів. Також терапія сприяла зменшенню проявів анемії та гіперурикемії.
2. У пацієнтів з множинною мієломою відбувається активне пошкодження ниркових канальців, що ідентифікується за достовірно вищим рівнем NGAL у пацієнтів з вперше діагностованою множинною мієломою 197,72 (173,23; 221,21) пг/мл порівняно з лікованими хворими (178,33 (145,71; 210,95) пг/мл, p=0,0025), тоді як креатинін може залишається в межах норми або пограничним (91,60  (80,70; 122,12)       мкмоль/л  проти 77,90 (59,33; 93,65) мкмоль/л, р=0,014). Концентрація маркера FGF-23 статистично не відрізнялась між групами (79,69 (49,18; 301,95) пг/мл та 55,89 (40,25; 114,20) пг/мл, p=0,12).
3. Аналіз впливу постковідного синдрому продемонстрував погіршення суб'єктивної симптоматики (слабкість, задишка, схуднення) на тлі гіперкоагуляції, що підтверджується вищим статистично значущим рівнем D-димера у даної категорії хворих: 621,0 (290,0;894,0) нг/мл проти 250,0 (182,5;387,5) нг/мл у групі порівняння (р=0,0003). Важливо зазначити, що перенесена інфекція не спричинила достовірних змін у стандартних біохімічних показниках, що відображають функціональний стан нирок.
4. Встановлено, що наявність ниркової дисфункції у хворих на множинну мієлому асоціюється з достовірно важчим клінічним перебігом захворювання: зокрема, удвічі вищою частотою задишки (56,0 % [95 % ДІ 36,58-74,51] проти 22,5 % [95 % ДІ 14,08-32,24], р=0,003) та діареї (72,0 % [95 % ДІ 53,18-87,48] проти 43,8 % [95 % ДІ 33,12-54,68], р=0,025), а також вираженішими гематологічними порушеннями (еритроцити – 3,6 (3,0;4,0) 10¹²/л проти 4,0 (3,3;5,8) 10¹²/л, p<0,001 та гемоглобін – 115,0 (95,0;128,0) г/л проти 128,0 (118,0;138,0), p<0,001) та вищим рівнем маркерів пухлинного навантаження (β2-мікроглобулін – 5,7 (3,5;7,2)        мг/л проти 3,4 (2,1;5,8) мг/л, p<0,001). А виявлені сильні кореляційні зв'язки між суб'єктивними симптомами (задишка, загальна слабкість) та лабораторними показниками (гемоглобін, β2-мікроглобулін, М-протеїн) підтверджують системний характер впливу пухлинного процесу та ниркової дисфункції на статус пацієнта.
5. Розроблена та валідована модель XGBoost на основі 8 показників продемонструвала високу ефективність (AUC = 0,846, чутливість 100%). Аналіз важливості ознак показав, що основними предикторами ураження нирок є: альбумін-креатинінове співвідношення в сечі (відносна важливість 100,0), NGAL (важливість 60,46) та кількість еритроцитів (важливість 51,99), що підтвержує ураження гломерулярного апарату, тубулярний стрес та вказує на нерозривний зв'язок анемії та ниркової дисфункції.

УДК : 616.61-008.64-085.38 : [616-002 + 616.155.194 + 616.71-007] : (616-07 + 616-036.8)

Бардаш Владислав Олександрович. Діагностична та прогностична значимість прозапальних біомаркерів у хворих із хронічною хворобою нирок 5 ступеня, які знаходяться на програмному гемодіалізі : дис. ... д-ра філософії : [спец.] 222, 22 / В. О. Бардаш. - Львів, 2025. - 165 с. - Бібліогр.: с. 131 -158. (189 назв).

На основі проведеного дисертаційного дослідження, що включало комплексний аналіз клініко-лабораторних показників, вивчення ролі сучасних біомаркерів та оцінку відповіді на терапевтичні втручання у пацієнтів із хронічною хворобою нирок 5 стадії на програмному гемодіалізі, сформульовано наступні висновки:
1. Встановлено, що етіологія ХХН 5 стадії достовірно визначає клініко-лабораторний профіль та спектр ускладнень у пацієнтів на ПГД. Пацієнти з ХГН, незважаючи на молодший вік (середній вік 47,5±2,24 років),
характеризуються найтяжчими порушеннями мінерально-кісткового обміну (найвищий рівень іПТГ, 343,0 [162,0; 590,0] пг/мл , та фосфору, 2,1±0,12 ммоль/л ) та найвищою частотою резистентної артеріальної
гіпертензії (58,6%), тоді як пацієнти з ЦД мають найгірші показники нутритивного статусу (найнижчий рівень альбуміну, 37,96 [31,98; 41,55] г/л ) та найнижчий рівень паратгормону (131,0 [96,1; 245,3] пг/мл), що
статистично значущо (p&lt;0,005) відрізняється від групи ХГН.  
2. Доведено, що при ТНН відбувається розєднання фізіологічних регуляторних зв"язків в осі FGF23-Клото. Незважаючи на те, що рівень FGF23 у пацієнтів на гемодіалізі (1258,32 [169,46; 1338,46] пг/мл) є
достовірно вищим (p&lt;0,05) порівняно з пацієнтами з ХХН 3 стадії (150,5 [74,22; 929,12] пг/мл), він не корелює з ключовими маркерами мінерального обміну. Аналіз у групі ПГД не виявив статистично
значущого зв"язку ані з концентрацією фосфору (r=0,13; p&gt;0,05), ані з рівнем паратгормону (r=0,08; p&gt;0,05).  
3. Рівень FGF23 є потужним та незалежним предиктором прогресуючої втрати ЗФН у пацієнтів на ПГД. Встановлено сильний негативний кореляційний зв"язок між концентрацією FGF23 та добовим діурезом (r =
-0,84; p &lt; 0,0001). FGF23 також позитивно корелює з тривалістю гемодіалізу (r = 0,57; p &lt; 0,0001). Модель множинної лінійної регресії (F=92,45, p &lt; 0,0001) показала, що FGF23 (p &lt; 0,0001) та тривалість
діалізу (p = 0,0073) є двома незалежними предикторами , які разом пояснюють 73,7% (R² = 0,7369) варіабельності об"єму сечі. 

4. Клінічно підтверджено центральну роль гепсидину в патогенезі функціонального дефіциту заліза. У пацієнтів, які отримували ін"єкції заліза (група Fe+, n=24), через місяць спостерігалося достовірне (p &lt;
0,001) підвищення медіани гепсидину до 421,8 нг/мл та медіани феритину до 416,0 мкг/л. Ці показники були значно вищими порівняно з групою, що не отримувала залізо (Fe−, n=45), де медіани становили 81,4 нг/мл та 85,7 мкг/л відповідно. При цьому введення заліза не призвело до клінічно значущого приросту гемоглобіну (p=0,545), що свідчить про наявність стійкої «гепсидинової блокади» еритропоезу (рівень гепсидину в групі які отримували залізо 421,8 нг/мл).
5. Продемонстровано недостатню інформативність феритину як маркера запасів заліза в умовах уремії. У загальній когорті (n=129) рівень феритину (медіана 234,00 [127,00; 421,00] нг/мл) не корелює з рівнем
гемоглобіну (r=0,02; p&gt;0,05). Натомість феритин демонструє статистично значущий негативний зв&#39;язок з альбуміном (r = -0,23; p &lt; 0,01), що підтверджує його роль переважно як білка гострої фази запалення, а не надійного маркера доступних запасів заліза.

УДК: 616.441-036: 616.61-06: 616.379-008.65

Верещинська А. П.  Особливості функціонального стану щитоподібної залози у хворих на цукровий діабет 2 типу з діабетичною хворобою нирок : ... дис. ... д-ра філософії : [спец.] 222, 22 / А. П. Верещинська. - Львів, 2025. - 220 с. - Бібліогр.: с. 180-208 (245 назв).

У дисертаційній роботі обґрунтовано значущість комплексної оцінки функції нирок та функціонального стану ЩЗ у пацієнтів із ЦД 2 типу та ДХН. Проведено аналіз взаємозв’язку між параметрами функціональної здатності нирок та розвитком дисфункції ЩЗ у цієї категорії хворих. Визначено клінічне значення рівня Pro-ADM як потенційного маркера прогресування ДХН. Запропоновано шляхи удосконалення лікувальної тактики у пацієнтів із коморбідним перебігом ЦД 2 типу з ДХН та дисфункцією ЩЗ з урахуванням сучасних діагностичних і прогностичних підходів.

1. Серед обстежених пацієнтів із ЦД 2 типу та ДХН у 38,4% діагностовано гіпотиреоз, а у 24% – гіпертиреоз. При цьому у пацієнтів із високим та дуже високим ризиком прогресування ДХН частіше виявляється гіпотиреоз, тоді як при помірному ризику – гіпертиреоз. Відзначено поступальне підвищення рівня ТТГ зі збільшенням ризику прогресування ДХН (2,34 ± 0,913 vs 2,69 ± 3,102 vs 3,13 ± 3,303 vs 4,89 ± 3,214 мкМО/мл відповідно до груп; p < 0,05). Виявлено прогресуюче зниження рівня FT3 (2,64 ± 0,726 vs 2,48 ± 0,712 vs 2,35 ± 0,678 vs 1,18 ± 0,586 пг/мл; p < 0,05) та FT4 (15,60 ± 2,458 vs 15,03 ± 10,408 vs 12,41 ± 10,435 vs 6,15 ± 3,344 пмоль/л; p < 0,05) залежно від ризику прогресування ДХН. Встановлено достовірну пряму кореляцію ТТГ із рівнем САК та негативну кореляцію з рШКФ у всіх групах пацієнтів (p < 0,05). Рівні FT3 і FT4 демонстрували прямі кореляційні зв’язки з рШКФ та негативні зв’язки з САК у всіх групах пацієнтів (p < 0,05). Також рівень АТ до ТПО поступово зростав відповідно до ризику прогресування ДХН (33,83 ± 24,084 vs 29,083 ± 28,548 vs 61,05 ± 90,878 vs 152,23 ± 117,681 МО/мл; p < 0,0001) та встановлено позитивну достовірну кореляцію рівня АТ до ТПО з рівнем САК у всіх групах (p < 0,05).
2. Проведене УЗД ЩЗ у пацієнтів із ЦД 2 типу та ДХН при УЗД ЩЗ виявило поступове збільшення її розміру зі зростанням ризику прогресування ДХН (13,04 ± 2,53 см³ vs 17,30 ± 4,04 см³ vs 18,32 ± 3,17 см³ vs 20,99 ± 4,02 см³ відповідно до груп, p < 0,0001). Встановлено достовірний прямий кореляційний зв’язок між об’ємом ЩЗ та показниками ІМТ, HbA1c, САК, а також негативний кореляційний зв’язок із рШКФ у всіх групах (p < 0,05), що може свідчити про можливий зв'язок між метаболічними порушеннями при ДХН та структурними змінами ЩЗ. У 62,3% пацієнтів виявлено структурні порушення ЩЗ, серед яких найбільш частими були вузлові утворення ЩЗ. Частота яких збільшувалася залежно від ризику прогресування ДХН (23,8% vs 36,8% vs 51,5% vs 68,8%, p < 0,05). Крім того, ознаки АІТ були виявлені у 9,5% пацієнтів із низьким ризиком прогресування ДХН, тоді як серед осіб із помірним, високим та дуже високим ризиком цей показник складав 22,4 % vs 18,2 % vs 31,25 % відповідно до груп (p < 0,05).
3. У пацієнтів з ЦД 2 типу, ДХН та гіпотиреозом розподіл (%) хворих за ризиком прогресування ДХН був практично однаковим (p > 0,05). Водночас серед осіб із ЦД 2 типу, ДХН та гіпертиреозом частина осіб із помірним ризиком прогресування ДХН була втричі вищою, ніж хворих із високим ризиком (p < 0,05), а хворих з дуже високим ризиком виявлено не було. У групі пацієнтів з гіпотиреозом виявлено статистично значуще підвищення рівня креатиніну (110,6 ± 29,05 мкмоль/л, p < 0,0001), сечовини (7,02 ± 2,98 ммоль/л, р < 0,05), САК (219,9±107,3 мг/г, p < 0,0001), та достовірне зниження рівня рШКФ (59,71± 19,07мл/хв/1,73 м², p < 0,0001) у порівнянні з пацієнтами з еутиреозом та гіпертиреозом. Встановлено достовірну позитивну кореляцію між ТТГ та показниками функції нирок (сечовина, креатинін та САК), а також негативний кореляційний зв’язок із рШКФ у всіх групах (p < 0,05). Рівні FT3 i  FT4 також продемонстрували достовірну кореляцію пряму з рШКФ (р < 0,05), та негативну кореляцію з показниками ниркової функції, всі р < 0,05. Також рівень АТ до ТПО (89,35± 95,60 МО/мл, p < 0,0001) був найвищим у групі з гіпотиреозом  ніж у групі з еутиреозом та гіпертиреозом (25,84 ± 47,32 vs 38,75± 58,21 МО/мл, відповідно, обидва p < 0,05).
4. Серед пацієнтів з ДХН та різним функціональним станом ЩЗ, об’єм залози демонструє статистично достовірну різницю між групою порівняння (13,04 ± 2,53 см³, p < 0,0001) та іншими досліджуваними групами. Також виявлено достовірну різницю між пацієнтами з гіпотиреозом (18,66 ± 3,76 см³) та гіпертиреозом (16,69 ± 4,49 см³), p < 0,05. При УЗД ЩЗ не виявлено достовірну різниці розподілу структурних змін паренхіми ЩЗ (вузлових утворень  та АІТ) серед основних груп дослідження (р > 0,05).
5. Оцінка рівня Pro-ADM у пацієнтів із ЦД 2 типу засвідчила його поступове підвищення залежно від ризику прогресування ДХН. Найнижчі показники зафіксовані у групі порівняння (8,44 ± 4,94 пмоль/л, p < 0,0001), тоді як у пацієнтів із помірним ризиком прогресування ДХН рівень Pro-ADM складав 19,75 ± 5,88 пмоль/л (p < 0,0001). У групах із високим та дуже високим ризиком прогресування ДХН спостерігалося значне підвищення рівня Pro-ADM – 35,49 ± 14,21 пмоль/л та 72,02 ± 11,29 пмоль/л відповідно (усі p < 0,0001). Даний показник демонстрував достовірну пряму кореляцію з рівнем ІМТ, HbA1c, сечовиною, креатиніном, САК та негативну кореляцію з рівнем рШКФ, (усі p < 0,05), що підтверджує його роль як маркера зниження ниркової функції.
6. Рівень Pro-ADM у пацієнтів із ЦД 2 типу та ДХН змінювався залежно від функціонального стану ЩЗ. Найвищі значення даного показника зафіксовано у групі пацієнтів із гіпотиреозом (46,64 ± 23,10 пмоль/л, p < 0,05). У пацієнтів з еутиреозом та гіпертиреозом рівень Pro-ADM становив 25,21 ± 8,78 пмоль/л та 30,60 ± 8,15 пмоль/л відповідно (p < 0,05). Встановлено достовірну позитивну кореляцію середньої сили між рівнем Pro-ADM та титром АТ до ТПО, (p < 0,05), що може вказує на вплив зниженої функції ЩЗ на цей показник.
7. Застосування індивідуалізованої медикаментозної терапії у коморбідних пацієнтів із ЦД 2 типу, ДХН та гіпотиреозом, що включає іНЗКТГ 2 з/без аГПП-1 у поєднанні з левотироксином, сприяє покращенню глікемічного контролю, нефропротекції та нормалізації функції ЩЗ. Регулярний контроль функціонального стану (визначення рівня ТТГ) та морфологічних змін ЩЗ (УЗД) є важливими складовими ефективного ведення даної категорії пацієнтів.

УДК: 616.988:578.834:616.61]-071

Магійович Соломія Робертівна. Клініко-патогенетичні особливості ураження нирок у хворих з коронавірусною хворобою та їх корекція :  дис. ... д-ра філософії : [спец.] 222, 22 / С. Р. Магійович - Львів, 2025. - 183 с. - Бібліогр.: с. 141-170 (238 назв).

У дисертаційній роботі наведені теоретичні узагальнення та пропонується нове вирішення наукового завдання, яке полягає в оптимізації діагностики функціонального стану нирок у госпіталізованих пацієнтів із коронавірусною хворобою на підставі клініко-анамнестичних та лабораторно-інструментальних досліджень.
1. У госпіталізованих пацієнтів з коронавірусною хворобою та нирковою дисфункцією достовірно частіше спостерігали кровохаркання,
тахіпное, неконтрольовану АГ, гематурію, протеїнурію та набряки, тоді як поява вперше діагностованої АГ частіше зустрічалась у пацієнтів з нормальною ШКФ. У хворих з нирковою дисфункцією достовірно частіше відмічали такі прозапальні фактори, як лейкоцитоз (41,4 % проти 27,3 %, р=0,02), гіперпрокальцитонінемія (34,2 % проти 9,1 %, р&lt;0,001), підвищення рівня СРП (36,0 (21,0;72,0) мг/л проти 48,0 (33,0;76,0) мг/л, р=0,04) та інтерлейкіну-6 ( 7,8 (6,0;11,3) ) нг/мл проти 8,3 (4,6;14,9) нг/мл, р=0,01). Встановлено, що поєднання трьох супутніх захворювань, а це комбінація АГ, ІХС та ЦД2, зустрічалося практично удвічі частіше серед пацієнтів з нирковою дисфункцією 32 (28,8 %) проти 21 (15,9 %) випадків, р=0,02.
2. У групі хворих з нирковою дисфункцією спостерігали достовірно вищий рівень смертності 19,8 % проти 5,3 %, p=0,0005. Вагомими факторами,
які мали прогностичне значення щодо летального кінця були концентрація Д- димеру, САК, ШОЕ, СРП, феритин. Меншою мірою, проте з однаковою відносною важливістю, відігравали роль вміст інтерлейкіну-6, цистатину С, ШКФ та АЛТ.
3. Частота виникнення ГПН у госпіталізованих пацієнтів з коронавірусною хворобою та гіпертензивною нефропатією достовірно вища,
ніж у групі хворих з ДН та становить 27,7 % проти 9,3 %, p=0,03, при цьому частка пацієнтів з підвищеним рівнем цистатину С на момент госпіталізації достовірно вища у хворих, в яких виникало ГПН під час стаціонарного лікування 92,9 % проти 53,0 %, p= 0,00007.
4. Були виявлені такі особливості функціонального стану системи газотрансмітерів: у групі пацієнтів з ДН активність аргінази була достовірно нижчою, ніж у хворих без ДН (6,2 (5,6;6,9) мкмоль сечовини/хв*мг протеїну проти10,3 (9,5;11,2) мкмоль сечовини/хв*мг протеїну, з&lt;0,01), проте
концентрація пероксінітриту була вищою (580,4 (507,6;708,9) мкмоль/л проти 468,3 (381,4;555,2) мкмоль/л, р=0,04).
5. Гістопатологічні прояви, пов’язані з гострим ушкодженням канальців, є основними результатами аутопсії нирок пацієнтів з COVID-19, тоді як
гломерулосклероз, артеріосклероз та дистрофії канальців свідчать про наявність захворювань. Серед померлих пацієнтів з діабетичною нефропатією достовірно частіше спостерігали субтотальний некроз канальців (51,6 % проти 25,6 %, p=0,03), нейтрофільну (16,1% проти 2,6 %, p=0,04) та мононуклеарну (35,3% проти 2,8%, р=0,03) інфільтрацію інтерстицію.

УДК: 616.2+616.1+616.3)-06.379-00864-056.52]-092-07-08

Ланюш Ф.В. Порушення харчової поведінки у хворих на цукровий діабет 2 типу: дис. ... д-ра філософії : [спец.] 222, 22 / Ф. В. Ланюш - Львів, 2023. - 180 с. - Бібліогр.: с. 131-158 (234 назв). 

АНОТАЦІЯ

Ланюш Ф.В. Порушення харчової поведінки у хворих на цукровий діабет 2 типу. – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.

Дисертація на здобуття ступеня доктора філософії в галузі знань 22 Охорона здоров’я за спеціальністю 222 Медицина. – Львівський національний медичний університет імені Данила Галицького МОЗ України, Львів, 2023.

У дисертаційній роботі наведено нове рішення і теоретичне обґрунтування важливого завдання – покращення діагностики та лікування гіперфагічних ПХП в осіб із ЦД 2 типу та ожирінням/НМТ шляхом удосконалення діагностичних та лікувальних заходів на основі вивчення змін гормонально-метаболічних показників, які контролюють ХП, під впливом ЦЗП.

1. За даними опитувальників (ОВКП та ОСНП) в осіб із ЦД 2 типу та ожирінням/НМТ поширеність КП становить 18 %, СНП – 13,1 %. У більшості випадків (62,7 %) дані ПХП виникають ще до початку ЦД 2 типу, у 42,2 % - в дитинстві чи підлітковому періоді. У 38,2 % осіб триґерним фактором початку ПХП є стрес, а третина осіб із ПХП (29,4 %) обирають прості вуглеводи при нападах переїдання.
2. В осіб із ЦД 2 типу з ожирінням/НМТ та супутніми ПХП спостерігається вищий рівень лептину (13,7 ± 9 нг/мл, p < 0,05) порівняно із пацієнтами з ЦД 2 типу із ожирінням/НМТ, проте без ПХП (6,51 ± 4,3 нг/мл) або ж особами із ожирінням/НМТ без будь-яких порушень вуглеводного обміну та без ПХП (9,2 ± 5 нг/мл). В осіб із ЦД 2 типу з ожирінням/НМТ та супутніми ПХП визначається найнижчий рівень греліну (17,1 ± 7,7 нг/мл, p < 0,05) порівняно із особами з ЦД 2 типу та ожирінням/НМТ, проте без ПХП (24,6 ± 15,8 нг/мл) та людьми із ожирінням/НМТ без будь-яких порушень вуглеводного обміну та без ПХП (23,9 ± 7,2 нг/мл), а також вищий індекс лептин/грелін (0,32 vs 0,78, p < 0,05).
3. Зниження маси тіла призводить до нормалізації ПХП у 12,5 % пацієнтів, а також зменшення рівня лептину з 13,1 ±7,8 нг/мл до 11,6 ± 6,5 нг/мл, p < 0,05 та підвищення рівня греліну з 17,8 ± 10,5 нг/мл до 20,2 ± 11,4 нг/мл, p < 0,05.
4. Дапагліфлозин в комбінації з метформіном позитивно впливає на масу тіла та ІМТ, що відображається статистично значущим зниженням вищевказаних показників (зниження маси тіла в середньому на 2,6 кг та ІМТ на 1,5 % від початкового, p < 0,05 для обох показників). Застосування ліраглутиду та метформіну впродовж 3-х місяців знижує масу тіла в середньому на 6,3 кг (p < 0,05) та ІМТ на 2,2 % від початкового рівня (p < 0,05). Ліраглутид в комбінації із метформіном знижує рівень лептину в середньому на 3,1 нг/мл (p < 0,05), підвищує рівень греліну (на 5,3 нг/мл, p < 0,05) та знижує індекс лептин/грелін (0,81 vs 0,47, p < 0,05) впродовж 3-х місяців застосування.
5. Комбінація ліраглутиду із метформіном покращує гіперфагічну ХП, оскільки результати ОВКП та ОСНП продемонстрували відсутність нападів КП у 40 % осіб та СНП у 50 % випадків після 3-х місяців застосування вищезгаданих препаратів.