УДК : 616. 34 - 008.  1 - 008. 6 -  002 - 085.  851- 036. 8 - 053. 2

Синдром подразненого кишечника (СПК) – це розлад взаємодії на осі «кишечник – головний мозок», що характеризується абдомінальним болем, порушенням частоти/консистенції випорожнень і часто супроводжується психоемоційним дистресом. Зважаючи на обмежені можливості та низьку ефективність медикаментозної терапії СПК у дітей, все більшого значення в лікуванні розладу набувають нефармакологічні методи, зокрема, психотерапевтичні та психосоціальні інтервенції.
Мета – оцінити ефективність введення психотерапії в комплексне лікування СПК у дітей на основі клінічних змін як на соматичному, так і на психоемоційному та психосоціальному рівнях.
Матеріали і методи. До дослідження залучено 54 пацієнти віком 6-12 років із діагнозом СПК,: із них 24 пацієнтам призначено мультимодальну психотерапію і медикаментозне лікування (основна група), а 30 – тільки фармакотерапію (контрольна група). Мультимодальна психотерапія передбачала системне сімейне консультування, елементи когнітивно-поведінкової терапії, релаксаційні техніки та групову арт-терапію в змішаному форматі. Ефективність лікування оцінено за динамікою клінічних проявів із використанням 4-бальної шкали Лайкерта.
Результати. У дітей із СПК, яким додатково призначали психотерапію, зафіксовано достовірне зниження інтенсивності больового та астено-вегетативного синдромів, а також рівня особистісної тривожності порівняно з тими, хто отримував лише симптоматичне медикаментозне лікування. Серед інших критеріїв ефективності введення психотерапії відзначено зменшення частоти клінічних проявів, усвідомлення значущості психоемоційних чинників у розвитку СПК, поліпшення сімейних стосунків і позитивну динаміку соціальних контактів дитини. Зафіксовано значно вищу загальну ефективність лікування, оцінювану батьками, у групі пацієнтів, яким додатково призначали психотерапію.
Висновки. Введення мультимодальної психотерапії до комплексного лікування СПК у дітей виявилось ефективним, що підтверджується зменшенням частоти та інтенсивності клінічних симптомів, поліпшенням психоемоційного стану та підвищенням якості соціальних контактів дітей.
Дослідження виконано відповідно до принципів Гельсінської декларації. Протокол схвалено місцевим етичним комітетом. Отримано інформовану згоду опікунів дітей.
Автори заявляють про відсутність конфлікту інтересів.

Irritable bowel syndrome (IBS) is a disorder of gut-brain interaction characterized by abdominal pain, changed bowel habits, and often accompanied by psycho-emotional distress. In pediatric practice, according to the limited efficacy of pharmacological treatment, non-pharmacological approaches, particularly psychotherapeutic and psychosocial interventions, are gaining increasing importance in the management of the disorder.
Аim – to evaluate the efficacy of integrating multimodal psychotherapy into the treatment of IBS in children based on clinical changes at the somatic, psycho-emotional, and psychosocial levels.
Materials and methods. The study involved 54 patients aged 6-12 diagnosed with IBS: 24 patients received multimodal psychotherapy in combination with pharmacological treatment (main group), while 30 patients received pharmacotherapy only (control group). The multimodal psychotherapy included family counseling, elements of cognitive-behavioral therapy, relaxation techniques, and group art therapy in a hybrid format. Treatment efficacy was assessed based on the dynamics of clinical symptoms using a 4-point Likert scale.
Results. Children with IBS who received psychotherapy showed a statistically significant reduction in the intensity of pain and asthenic syndrome symptoms, as well as lower levels of trait anxiety, compared to those who received symptomatic pharmacotherapy only. Other indicators of psychotherapy efficacy included decreased frequency of clinical symptoms, increased awareness of the role of psycho-emotional factors in IBS development, improved family relationships, and positive changes in the child's social interactions. Overall treatment efficacy, assessed by parents, was significantly higher in the main group.
Conclusions. Multimodal psychotherapy enhances the efficacy of IBS treatment in children by reducing symptoms and improving emotional well-being and social functioning.
The study was conducted in accordance with the Declaration of Helsinki. The protocol was approved by the local ethics committee. Written informed consent was obtained from the children’s legal guardians.
The authors declare no conflict of interest.

Background: COVID-19 is associated with immune dysregulation and an increased risk of thromboembolic complications, including pulmonary embolism (PE). Identification of dynamic immunological predictors of adverse outcomes remains clinically relevant. This study evaluated associations between coagulation, inflammatory, immunological markers, and in-hospital mortality in patients with severe COVID-19.
Material/Methods: In this prospective observational study, 47 hospitalized adults with severe COVID-19 and suspected PE were enrolled. Serum cytokines, coagulation parameters, and cardiac injury biomarkers were assessed at enrollment and on hospital day 5. PE was confirmed using computed tomography pulmonary angiography. Univariable and multivariable binary logistic regression was used to identify predictors of in-hospital all-cause mortality. Model discrimination was evaluated using the area under the receiver operating characteristic curve (AUC), with internal validation by bootstrap resampling.
Results: PE was diagnosed in 19 patients (40.4%), and 13 patients (27.7%) died during hospitalization. Higher standardized day-5 interleukin (IL)-9 and IL-15 levels were associated with mortality in univariable analyses, but neither remained significant after Benjamini-Hochberg false discovery rate correction across the panel of 15 cytokines measured on day 5 (IL-9, q=0.180; IL-15, q=0.210). In an age-adjusted model, day-5 IL-9 remained associated with mortality (adjusted odds ratio per 1-SD increase, 3.331; 95% CI, 1.289-8.608; P=0.013). Apparent discrimination was moderate (AUC 0.774; 95% CI, 0.563-0.984; P = 0.011), but bootstrap validation showed marked
coefficient instability.
Conclusions: Day-5 IL-9 levels may reflect an evolving risk in severe COVID-19, but the association was sensitive to multipletesting correction and model instability. This study’s findings are exploratory and require confirmation in larger, externally validated cohorts

УДК 617.735-007.23:615.37

Анотація. Метою дослідження було оцінити ефективність та безпечність анти-VEGF терапії у пацієнтів із діабетичним макулярним набряком, порівняти клінічну дію різних препаратів та визначити переваги і обмеження кожного підходу. Дослідження проведено на базі офтальмологічного відділення КНП ЛОР «Львівська обласна клінічна лікарня» у 2023-2025 рр., включено 50 пацієнтів з тривалістю цукрового діабету від 6 до 18 років (середній вік 59,2 ± 8,1 років, 52% жінок). Пацієнтів розподілено на три групи: афліберцепт (Eylea, n=17), ранібізумаб (Lucentis, n=13) та бролуцизумаб (Beovu, n=20). Усім пацієнтам проведено три завантажувальні інтравітреальні ін’єкції з інтервалом 4 тижні, подальше лікування призначали за схемою PRN. Оцінка ефективності здійснювалась за зміною гостроти зору (BCVA, logMAR) та центральної товщини макули (Central Macular Thickness (CMT), мкм) за даними ОКТ, а також анал ізувалися побічні ефекти. Через 6 місяців усі групи показали достовірне покращення BCVA та зменшення CMT. Найбільш виражений ефект спостерігався у пацієнтів, які отримували афліберцепт: середня гострота зору 0,18 ± 0,06 logMAR, товщина макули 305 ± 42 мкм;у групі Lucentis – BCVA 0,21 ± 0,07 logMAR, CMT 328 ± 49 мкм; у групі Beovu – BCVA 0,26 ± 0,08 logMAR, CMT 350 ± 55 мкм. Аналіз повторних ін’єкцій продемонстрував більшу стабільність ефекту афліберцепту, з середньою кількістю додаткових процедур 0,5 ± 0,2, порівняно з 1,0 ± 0,3 у групі Lucentis та 1,2 ± 0,4 у групі Beovu. Побічні ефекти були мінімальними; серйозні ускладнення, такі як ендофтальміт, крововиливи чи підвищення внутрішньоочного тиску, не зафіксовані. Отримані результати підтверджують високу ефективність та безпечність анти-VEGF терапії при ДМН, а також показують, що афліберцепт є найефективнішим препаратом першої лінії, тоді як ранібізумаб і бролуцизумаб залишаються клінічно значущими альтернативами.

УДК : 616.34-008.6-002:616.12-008.318]-053. 2

Відповідно до біопсихосоціальної моделі існує необхідність голістичного персоніфікованого підходу до менеджменту пацієнтів із цереброінтестинальними розладами, зокрема синдромом подразненого кишечника (СПК). Варіабельність ритму серця (ВРС) можна широко імплементувати у сферу нейро-гастроентерології як неінвазивний маркер для оцінки нейрогуморальної регуляції на осі «кишечник — центральна нервова система» і потенціалу стресостійкості організму.

Мета — дослідити часові та спектральні параметри ВРС у дітей із СПК залежно від патерну випорожнень, що переважає, та природи тригерного чинника в дебюті розладу.

Матеріали та методи. Під нашим спостереженням перебували 22 пацієнти Клінічного центру дитячої медицини віком від 6 до 12 років із діагнозом СПК, установленим відповідно до Римських критеріїв IV. За допомогою методу кардіоінтервалографії (короткі 5-хвилинні записи у фоновій пробі) досліджено параметри ВРС (електрокардіограф «ВНС-мікро» та програмне забезпечення «Нейрософт»). Часові та спект-ральні параметри ВРС використовували як біомаркери для оцінки функціонального стану автономної нервової системи (АНС) і потенціалу стресостійкості організму. Статистичний аналіз проведено за допомогою Microsoft Excel 2016 та GraphPad Prism 5.

Результати. Аналіз ВРС залежно від патерну випорожнень, що переважає, та природи тригерного чинника в дебюті СПК виявив значну гетерогенність пацієнтів за досліджуваними параметрами. У групі з домінуванням запорів зареєстровано найнижчу ВРС за показником загальної спектральної потужності, що супроводжувалось дефіцитом LF-коливань (активність симпатичного відділу АНС) у структурі спектра серцевого ритму. Ще більші відмінності встановили при аналізі параметрів ВРС залежно від тригерного чинника в дебюті СПК. У дітей із постінфекційним варіантом СПК виявлено в 2,4 разу нижчу загальну спектральну потужність, що супроводжувалося виразним дефіцитом як симпатичного, так і парасимпатичного компонентів АНС, тоді як у пацієнтів зі стрес-асоційованим СПК зареєстровано не лише значно вищу загальну спектральну потужність, а й збалансованішу внутрішню структуру спектра ВРС. Частка залучення вищих церебральних впливів у дітей із стрес-асоційованим СПК становила 12%, у пацієнтів із постінфекційним варіантом розладу — 27%, що свідчить про виразніші порушення функціонально-метаболічного резерву.

Висновки. Установлено значну гетерогенність параметрів ВРС у пацієнтів із СПК залежно від патерну випорожнень, що переважає, й особливо від провокувального чинника в дебюті розладу. Ці відмінності слід ураховувати для детальнішої оцінки порушень нейрогуморальної регуляції на осі «кишечник — центральна нервова система» та функціонально-метаболічного резерву організму при розробці персоніфікованих мультимодальних схем лікування СПК у дітей.

UDC 616.379-008.64:617.735:576.3:611-018

Abstract

Background. Diabetic retinopathy (DR) is increasingly recognized as a heterogeneous neurovascular disorder, yet preclinical models often fail to distinguish between the distinct pathophysiological clusters of type 2 diabetes. Recent clinical evidence demonstrates that patients with different metabolic phenotypes, specifically Severe Insulin-Resistant Diabetes (SIRD) versus Severe Insulin-Deficient Diabetes (SIDD), exhibit divergent patterns of retinal complications. However, the specific cytomorphometric signatures that distinguish these phenotypes at the cellular level remain poorly characterized.

Aim: to determine whether specific systemic metabolic phenotypes, SIRD versus SIDD, induce distinguishable cytomorphometric signatures of retinal neurodegeneration in experimental models.

Materials and Methods. Male Wistar rats were stratified into three metabolic models: (1) Chronic High-Fat Diet (HFD, 150-180 days) mimicking the SIRD phenotype; (2) HFD combined with low-dose streptozotocin (STZ, 30 days post-induction) mimicking the SIDD phenotype; and (3) HFD with supplemental glucose loading. Systemic phenotyping included longitudinal profiling of lipids, liver function, and protein status. Retinal cytoarchitecture was quantified using a computational pathomics pipeline (QuPath/StarDist) with deep learning-based segmentation of >90,000 nuclei, analyzed via Bayesian hierarchical modelling.

Results. The HFD model exhibited a "lipotoxicity-first" trajectory where dyslipidemia and hepatic steatosis preceded hyperglycemia. This SIRD-like phenotype was characterized by progressive retinal atrophy, specifically an 18-46% reduction in Inner Nuclear Layer neuronal density, accompanied by nuclear hyperchromasia indicative of epigenetic condensation. In contrast, the HFD+STZ model, characterized by acute hyperglycemia and significant hypoproteinemia, exhibited a paradoxical 1.54-fold increase in Ganglion Cell Layer density and thickening. This SIDD-like signature reflected cytotoxic edema driven by osmotic and oncotic failure, confirmed morphologically by severe irregular karyomegaly and profound chromatin dissolution (hypochromasia).

Conclusions. Retinal neurodegeneration is not a monolithic process but mirrors specific systemic metabolic trajectories. Chronic insulin resistance (SIRD) drives progressive atrophy via lipotoxicity, while insulin deficiency (SIDD) precipitates acute edema driven by hemodynamic oncotic failure. These findings establish retinal morphometry as a sensitive biomarker for systemic metabolic phenotyping, supporting a precision medicine approach to diabetic retinopathy.