Hypertrophic cardiomyopathy (HCM) is the most common genetic heart disorder with left ventricular (LV) wall hypertrophy which is not caused by abnormal loading conditions [1]. The clinical course of HCM is complicated with diastolic dysfunction, arrhythmic disorders, sudden cardiac death (SCD), and stroke. At the late stage of HCM patients present with systolic heart failure (HF), probably caused by myocardial fibrosis. Recently the risk
factors of SCD were extensively studied in patients with HCM and a great progress has been done in this field. We have newly proposed risk factors including late gadolinium enhancement (LGE) percentage by magnetic resonance imaging (MRI), apical aneurysm, and high-risk genetic mutations. The mortality from SCD in HCM decreased thanks to the improved risk assessment and increased number of implanted cardioverters defibrillators
(ICD). However, the problem of HF in HCM patients is not resolved. Progress is achieved in patients with LVOT obstruction due to the surgical septal reduction together with procedures on mitral valve apparatus. Of note, a decrease in LVOT gradient does not exactly mean prevention of myocardial fibrosis. In some patients with nonobstructive form of HCM, we can see a large amount of intramyocardial fibrosis which increases heart muscle
stiffness and leads to diastolic and finally systolic HF [2]. An early detection of subclinical myocardial impairment is needed to predict which patients are more prone to transition to overt HF. In this context, it is essential to assess the role of the comorbidity such as diabetes mellitus (DM) increasingly reported in HCM and to evaluate its effect on myocardial mechanics. To address the question, Badran et al. presented in the recent issue of Echocardiography [3] a report on the impact of DM on prognosis and myocardial function in patients with HCM.

Abstract
Objective: Congenital absence of the pericardium (CAP) is a rare heart disorder, frequently misdiagnosed due to an
unspecific clinical picture and leading to diagnostic challenges. The purpose of this case presentation is to show how
cardiac imaging methods can aid in accurate diagnosis of CAP.
Case presentation: A case of the complete congenital absence of the pericardium in a 40-year-old man with
complaints on dyspnea and fatigue is presented. Echocardiography revealed a dilated right ventricle with good
contractility; normal dimensions and function of the left ventricle, and normal heart valve function. Pulmonary
hypertension and atrial septal defect were excluded during echocardiography. Computed tomography revealed
abnormal heart axis rotation leftward and posteriorly, raising suspicion of CAP. The diagnosis was confirmed by
cardiac magnetic resonance imaging . The diagnostic flowchart for the CAP is discussed.
Conclusion: Multimodality cardiac imaging provides clues to the diagnosis of CAP.

УДК 617.735-06:616.379-008.64]-07:575.113.2-021.38817:57

Кудриль Іван Володимирович. Патогенетична, діагностична та прогностична роль факторів росту в розвитку та прогресуванні проліферативної діабетичної ретинопатії  : [спец.] 222, 22 / І. В. Кудриль. - Львів, 2025. - 137 с. - Бібліогр.: с. 105 -130. (206 назв).

Дисертація присвячена вирішенню актуального завдання сучасної офтальмології – визначенню механізмів прогресування діабетичної ретинопатії на підставі вивчення вмісту у внутрішньоочній рідині і крові пацієнтів з цукровим діабетом 2 типу факторів росту (трансформуючого фактора росту-β – TGF-β1 і фактора росту сполучної тканини – CTGF) та поліморфізму rs1800470 гена TGFB1 і обґрунтування методології діагностики із застосуванням цих біомаркерів.

Обґрунтування вибору теми дослідження.Цукровий діабет (ЦД) є серйозною медико-соціальною проблемою та суттєво знижує якість життя хворих (H. Al Zabadi et al., 2022). Некомпенсований або нелікований ЦД призводить до багатьох серйозних діабет-асоційованих ускладнень, серед яких найчастішою є діабетична ретинопатія (ДР), яка супроводжує перебіг захворювання у 26-35% хворих (H. Sun et al., 2022). На даний час ДР вважають прогресуючим тканеспецифічним нейроваскулярним ускладненням ЦД зі складним багатофакторним патогенезом, що включає мікросудинне ураження сітківки та дисфункцію нейронів і призводить до слабобачення або сліпоти (W. Wang & A.C.Y. Lo, 2018). Патогенез ДР був детально охарактеризований у контексті порушення передачі сигналів глюкози, інсуліну та васкулоендотеліального фактора росту (VEGF), хоча зростаюча кількість інших факторів росту та молекул, включаючи TGF-β1 і CTGF визнаються важливими учасниками цих патогенетичних подій (S.E. Wheeler & N.Y. Lee, 2017). Передумовою неоваскуляризації є фіброзноваскулярна проліферація, яка виникає внаслідок гіпоксії сітківки та гліально-мезенхімального переходу клітин Мюллера, що трансдиференціюються у міофібробласти з розростанням сполучної тканини (X. Wang et al., 2022). Ініціатором цього процесу є TGF-β1 (J. Fan et al., 2020). При проліферативній ДР перемикання від неоваскуляризації до фіброзної фази (ангіо-фіброзне перемикання) відбувається за допомогою CTGF на тлі надекспресії VEGF (I. Klaassen et al., 2015; E.J. Kuiper et al., 2008).

Таким чином, дослідження механізмів прогресування ДР та ростових факторів, що безпосередньо беруть участь у цьому процесі, зокрема TGF-β1 і CTGF є актуальним дослідженням, яке дозволить обґрунтувати новий можливий напрямок діагностики та прогнозу прогресування ДР.

Мета дослідження – підвищити рівень діагностики та прогнозування діабетичної ретинопатії при цукровому діабеті 2 типу на підставі визначення вмісту TGF-β1 і CTGF та поліморфізму rs1800470 гена TGFB1.

Відповідно до мети дослідження були поставлені наступні завдання:

1. Визначити вміст у крові та внутрішньоочній рідині TGF-β1 у пацієнтів з ДР і ЦД 2 типу в залежності від стадії ДР.
2. Визначити вміст у внутрішньоочній рідині CTGF у пацієнтів з ДР і ЦД 2 типу в залежності від стадії ДР.
3. Дослідити значення для прогресування ДР змін вмісту TGF-β1 і CTGF та їх зв’язок з клінічними показниками.
4. Дослідити вплив поліморфізму rs1800470 гена TGFB1 на клініко-офтальмологічні показники у пацієнтів з ДР і ЦД 2 типу в залежності від стадії ДР.
5. Дослідити залежність вмісту TGF-β1 і CTGF від поліморфізму rs1800470 гена TGFB1.
6. Визначити незалежні фактори, пов’язані з прогресуванням ДР та побудувати модель прогнозу стадій ДР.

Об’єкт дослідження: діабетична ретинопатія (МКХ10: Н36.0).

Предмет дослідження: стан зорових функцій, зміни очного дна за даними офтальмоскопії і дослідження на фундус камері, дані оптичної когерентної томографії, вміст у крові та внутрішньоочній рідині TGF-β1, вміст у внутрішньоочній рідині CTGF, поліморфізм rs1800470 гена TGFB1, діагностика та прогнозування ДР.

Методи дослідження:офтальмологічні – візометрія (проектор оптичних знаків (CP-770, Nidek, Japan) та комп’ютеризованого фороптера (Refractor RT-5100, Nidek, Japan), рефрактометрія (авторефрактометр (TRK-2P, Topcon, Japan), тонометрія (безконтактний пневмотонопахіметр (NT-530P, Nidek, Japan), біомікроскопія (щілинна лампа Haag-Streit BQ 900, Swiss), офтальмоскопія (лінза Super Pupil XL, Volk Optical, USA), оптична когерентна томографія (Optovue RTVue (США), фотографування очного дна фундус-камерою (AFC 210, Nidek, Japan). Аналітичні: глюкозооксидазний (визначення вмісту глюкози у крові), рідинна іонообмінна хроматографія високого тиску (визначення вмісту у крові глікованого гемоглобіну), імуноферментний аналіз (визначення вмісту TGF-β1 і CTGF), молекулярно-генетичний (визначення поліморфізму rs1800470 гена TGFB1). Статистичні: параметричні та непараметричні методи, параметричний F-критерій Фішера і непараметричний критерій Kruskal-Wallis. Для виявлення зв’язку між ознаками використано кореляційний аналіз з розрахунком показнику рангової кореляції Спірмена (r) для кількісних ознак і за критерієм χ² – для якісних. Для аналізу зв’язку стадії ДР з факторами ризику було використано методи побудови нейромереж та моделей лінійної регресії (GLM).

Наукова новизна отриманих результатів Уточнено наукові дані щодо зв’язку поступового збільшення вмісту TGF-β1 і CTGF з прогресуванням ДР за стадіями. Встановлено, що вміст у крові TGF-β1 був збільшеним у порівнянні з контролем у 1,4-1,55 раза (p<0,001). Вміст у ВОР TGF-β1 у порівнянні з контролем був більшим при НПДР у 1,2 раза, при ППДР – у 2,2 раза та при ПДР – у 5,0 разів (p<0,001). Вміст у ВОР CTGF у порівнянні з контролем був більшим при НПДР у 1,6 раза, при ППДР – у 2,2 раза та при ПДР – у 3,2 раза (p<0,001).

Вперше доведено значення для прогресування ДР компенсації ЦД 2 типу та збільшення вмісту у крові і внутрішньоочній рідині ТGF-β1. Методом нейромережевого моделювання було створено трифакторну модель класифікації, яка з точністю 100% прогнозувала ПДР.

Вперше встановлено, що поліморфізм rs1800470 гена TGFB1 обумовлював гірший перебіг ДР: носії мутантного генотипу A/A мали нижчу гостроту зору (р=0,016) та більші центральну товщину і об’єм сітківки (р<0,001) у порівнянні з носіями предкового генотипу G/G.

Вперше показано, що у пацієнтів з ДР та ЦД 2 типу вміст у внутрішньоочній рідині TGF-β1 і CTGF був більшим у носіїв генотипів G/A і A/A у порівнянні з предковим генотипом G/G, тобто – за умов носійства мутантного алеля А rs1800470. Гірша гострота зору та більше пошкодження структури сітківки, що спостерігалося у носіїв генотипу А/А, могли бути обумовлені більшим внутрішньоочним вмістом TGF-β1 і CTGF.

Вперше визначені прогностичні фактори (біомаркери) прогресування ДР, застосування яких у багатофакторних лінійних моделях (GLM) дозволило прогнозувати стадію ДР із 100% точністю (p<0,001). До цих факторів належали компенсація діабету, вміст у крові глікованого гемоглобіну (HbA1c) і TGF-β1, вміст у внутрішньоочній рідині TGF-β1, а також поліморфізм rs1800470 гена TGFB1. При цьому найбільше значення мали 3 незалежні змінні: компенсація діабету, генотип поліморфізму rs1800470 гена TGFB1 та вміст TGF-β1.

Було уточнено механізми розвитку та прогресування ДР з урахуванням значення TGF-β1 і CTGF, а також поліморфізму rs1800470 гена TGFB1. На підставі цього було запропоновано та обґрунтовано методологію діагностики і математичного прогнозування ДР.

Практична значущість отриманих результатів. Отримані результати дозволили сформулювати низку практичних рекомендацій з використання для діагностики та прогнозу прогресії ДР вивчених біомаркерів.Позитивний кореляційний зв'язок з прогресуванням ДР мають тривалість діабету, центральна товщина та об’єм сітківки, а також вміст у крові та внутрішньоочній рідині TGF-β1 і вміст у внутрішньоочній рідині CTGF. Зв'язок з ДР було показано і з компенсацією діабету – при некомпенсованому діабеті прогресія ДР була достеменно вищою.

При визначенні груп ризику та цільових груп таргетної терапії необхідно враховувати, що при всіх стадіях ДР гірша гострота зору та більші центральна товщина та об’єм сітківки спостерігалися у носіїв поліморфізму rs1800470 гена TGFB1, що було пов’язане з більшим вмістом TGF-β1 і CTGF.

Створено декілька простих та зручних для практичного використання математичних моделей. Застосування програмного калькулятора, створеного у середовищі Microsoft Excel, з урахуванням компенсації діабету та вмісту ТGF-β1 у крові і внутрішньоочній рідині дозволяє з точністю 100% прогнозувати ПДР. Застосування багатофакторної лінійної моделі за 5 факторами: компенсація діабету, вміст у крові глікованого гемоглобіну і TGF-β1, вміст у внутрішньоочній рідині TGF-β1, а також генотип поліморфізму rs1800470 гена TGFB1 прогнозує стадію ДР із 100% точністю. Застосування програмного калькулятора, створеного у середовищі Microsoft Excel, з урахуванням компенсації діабету, вмісту у внутрішньоочній рідині ТGF-β1 і генотипу rs1800470 гена TGFB1 дозволяє прогнозувати ДР з точністю 97%.

Публікації. Основні результати роботи описані в 7 наукових публікаціях, зокрема 5 – статті в журналах відповідно до «Переліку наукових фахових видань України, в яких можуть публікуватися результати дисертаційних робіт на здобуття наукових ступенів доктора наук, кандидата наук та ступеня доктора філософії», всі 5 статей індексовані у наукометричній базі Scopus; 2 праці – тези у матеріалах науково-практичних конференцій.

Ключові слова: діабетична ретинопатія, цукровий діабет 2 типу, діагностика, прогностична модель, TGF-β1, CTGF, поліморфізм rs1800470 гена TGFB1.

УДК 616.514-078:57.083.3]-053.2-085

Мета роботи — визначити рівень загального IgE у дітей із гострою кропив’янкою (ГК) з метою підвищення діагностичної точності, оцінки тяжкості її перебігу та обґрунтування доцільності застосування персоналізованого терапевтичного підходу. Додаткова мета — з’ясувати ефективність мультидисциплінарної взаємодії педіатра й дерматолога у веденні таких клінічних випадків. Матеріали та методи. Дослідження проведено на базі лікувально-діагностичного центру «Сімейний» у Львові. У ньому взяли участь 82 пацієнтів віком від 1 до 18 років. До основної групи було включено 38 дітей з клінічними проявами ГК, зокрема із наявністю або відсутністю ангіоневротичного набряку. Контрольну групу сформували зі 44 здорових дітей без ознак хронічної патології. Усім учасникам дослідження було проведено клінічний огляд, зібрано детальний алергологічний анамнез, а також визначено рівень загального IgE у сироватці крові за допомогою імунохімічного методу з хемілюмінесцентною детекцією. Результати та обговорення. У пацієнтів з ГК виявлено достовірно підвищені рівні загального IgE порівняно з такими в учасників контрольної групи (p < 0,05). Найвищі показники IgE спостерігали в підгрупі пацієнтів із супутнім ангіоневротичним набряком. Виявлено позитивну кореляцію між рівнем IgE у сироватці крові та тяжкістю клінічних проявів, таких як свербіж, поширеність висипань та системні реакції (r = 0,41; p < 0,05). У дітей з повторними епізодами кропив’янки рівень IgE залишався стабільно підвищеним, що вказує на наявність персистувальної сенсибілізації. Отримані результати підтверджують, що рівень IgE є вагомим діагностичним критерієм у веденні дітей із ГК, особливо у складних або рецидивних випадках. Педіатр відіграє ключову роль у ранньому виявленні симптомів та виключенні супутньої патології, тоді як дерматолог здійснює клінічну верифікацію діагнозу, диференціюючи уртикарні стани з васкулітами, спадковою ангіоедемою та іншими нозологіями з подібною клінічною картиною. Висновки. У дітей із ГК рівень загального IgE значно вищий, ніж у здорових осіб, і достовірно корелює з виразністю клінічних проявів та рецидивністю перебігу. Включення цього показника до діагностичного алгоритму дає змогу виявляти IgE-опосередковану реакцію та підбирати індивідуалізовану терапію. Злагоджена співпраця педіатра і дерматолога дає можливість підвищити якість медичної допомоги та запобігти ускладненням і хронізації процесу

Objective — to assess total serum IgE levels in children with acute urticaria in order to improve diagnostic accuracy, determine disease severity, and substantiate a personalized therapeutic approach. An additional objective was to evaluate the effectiveness of multidisciplinary collaboration between pediatricians and dermatologists in the clinical management of such cases. Materials and methods. The study was conducted at the «Simeyniy» Diagnostic Center in Lviv, Ukraine. A total of 82 children aged 1 to 18 years were enrolled. The main group comprised 38 children with clinical manifestations of acute urticaria, with or without concomitant angioedema. The control group included 44 healthy children with no evidence of chronic pathology. All participants underwent a comprehensive clinical examination and provided a detailed allergological history. Total serum IgE was quantified using a chemiluminescent immunoassay technique. Results and discussion. Children with acute urticaria demonstrated significantly elevated total IgE levels compared to the control group (p < 0.05). The highest IgE concentrations were observed in the subgroup with concurrent angioedema. A moderate positive correlation was established between serum IgE levels and clinical severity indicators such as pruritus intensity, extent of skin involvement, and systemic symptoms (r = 0.41, p < 0.05). In patients with recurrent episodes, IgE levels remained persistently elevated, suggesting ongoing sensitization. These findings confirm the utility of total IgE measurement as a valuable diagnostic marker in the evaluation of pediatric acute urticaria, particularly in complex or recurrent presentations. The pediatrician plays a pivotal role in early symptom recognition and exclusion of comorbid conditions, while the dermatologist ensures accurate clinical verification of the diagnosis, distinguishing urticarial lesions from vasculitis, hereditary angioedema, and other nosologies with overlapping features. Conclusions. Children with acute urticaria exhibit significantly higher total IgE levels than healthy controls, with a statistically significant correlation with clinical severity and recurrence. Incorporating this parameter into diagnostic algorithms enables the identification of IgE mediated responses and the tailoring of individualized treatment strategies. Coordinated interdisciplinary management involving both pediatricians and dermatologists enhances the quality of treatment and helps prevent complications and chronicity of the disease course.

УДК 612.8

В статті висвітлюється актуальне питання сьогодення щодо особливостей сучасного підходу до діагностики та менеджменту харчової алергії у дітей. В останні десятиліття відмічається зростання поширеності харчової алергії, що обумовлює пошук нових діагностичних підходів та ефективних терапевтичних засобів. Факторами, що сприяють зростанню алергічних захворювань, називають екологічні (забруднення повітря, нові харчові продукти, зміни способу життя), а також воєнні та гуманітарні виклики, що створюють додаткове навантаження на імунну систему дитячого населення. В роботі було розглянуто ефективні підходи до діагностики та менеджменту харчової алергії у дітей різних вікових груп. Було зазначено, що харчові алергії різняться за типом алергену, тяжкістю та основною етіологією, що ускладнює діагностику. Перехресна реактивність між алергенами, наявність кількох харчових алергій та харчова непереносимість, яка часто імітує харчову алергію, додають додаткової складності діагностиці. Харчова алергія у дітей залишається динамічною проблемою, щодо якої постійно вдосконалюються діагностичні методи та тактика ведення. Сучасні лабораторні методи значно відрізняються за чутливістю, специфічністю та клінічним застосуванням, що зумовлює потребу у комплексному підході до верифікації діагнозу. Серед діагностичних методів “золотим стандартом” залишається оральна провокаційна проба, тоді як молекулярна діагностика дає змогу прогнозувати тяжкість та персистенцію алергії. В статті зазначається, що у дітей раннього віку переважають IgE-опосередковані реакції на білки коров’ячого молока, яєць та пшениці, з тенденцією до 

формування толерантності у 70-80 % випадків до 5 років. У підлітків зростає частота полісенсибілізації з проявами у вигляді орального алергічного синдрому, анафілаксії, поєднання з бронхіальною астмою. Менеджмент базується на поєднанні елімінаційної дієти, пероральної імунотерапії, біологічної терапії (омалізумаб, дупілумаб) та освітніх програм для пацієнтів та їх сімей. Розробка персоналізованих, безпечних та зручних для пацієнтів підходів має вирішальне значення для покращення якості життя та зменшення ризиків тяжких реакцій. Інформований підхід до діагностики та моніторингу, поєднаний із міждисциплінарною координацією догляду, є ключовим фактором для оптимізації результатів у дітей із харчовою алергією. Отже, оптимізація менеджменту харчової алергії у дітей потребує мультидисциплінарного підходу, персоніфікованих схем терапії та національної стратегії щодо створення реєстру анафілаксій та впровадження сучасних підходів до діагностики та лікування таких пацієнтів.

The article highlights the topical issue of the modern approach to the diagnosis and management of food allergies in children. In recent decades, there has been an increase in the prevalence of food allergies, which has led to the search for new diagnostic approaches and effective therapeutic agents. The factors contributing to the increase in allergic diseases include environmental factors (air pollution, new foods, lifestyle changes), as well as military and humanitarian challenges that place additional stress on the immune system of the children population. The paper reviewed effective approaches to the diagnosis and management of food allergies in different age groups of children. It was noted that food allergies vary in terms of allergen type, severity, and underlying etiology, which complicates diagnosis. Cross-reactivity between allergens, the presence of multiple food allergies, 

and food intolerance, which often mimics food allergy, add additional complexity to diagnosis. Food allergy remains a dynamic field in which diagnostic methods and management are constantly evolving. Modern laboratory methods vary significantly in sensitivity, specificity, and clinical application, necessitating a comprehensive approach to diagnosis verification. Among diagnostic methods, oral food testing remains the gold standard, while molecular diagnostics allow predicting the severity and persistence of allergies. The article notes that in young children, IgE-mediated reactions to cow's milk, egg, and wheat proteins predominate, with a tendency to develop tolerance in 70-80% of cases by the age of 5. In adolescents, the frequency of polysensitization and the risk of anaphylaxis increase when combined with bronchial asthma. Management is based on a combination of elimination diet, oral immunotherapy, biological treatment (omalizumab, dupilumab), and educational programs for patients and their families. Developing personalized, safe, and patient-friendly approaches is crucial for improving quality of life and reducing the risk of severe reactions. An informed approach to diagnosis and monitoring, combined with interdisciplinary coordination of care, is key to optimizing outcomes in children with food allergies. Therefore, optimizing the treatment of food allergies requires a multidisciplinary approach, personalized treatment regimens, and a national strategy for creating an anaphylaxis registry and implementing modern approaches to diagnosis and patient management.