Медичну практику часом пронизують скандали, зумовлені застосуванням незареєстрованих лікарських засобів при наданні медичної допомоги пацієнтам. У Рекомендаціях Комітету міністрів РЄ країнам-членам стосовно управління безпекою пацієнтів і запобігання небажаним явищам у сфері охорони здоров’я (2006) зазначено, що безпека пацієнтів ― це філософія, покладена в основу поліпшення якості, відтак, РЄ рекомендує урядам країн-членів гарантувати, аби безпека пацієнтів стала наріжним каменем усіх відповідних стратегій у сфері охорони здоров’я.

На сайті МОЗ України для публічного обговорення оприлюднено проєкт наказу «Про порядок контролю та клініко-експертну оцінку якості надання медичної допомоги та медичного обслуговування». Аналіз цього проєкту дає підстави стверджувати про численні недоліки та контроверзії документу, які резонуватимуть на практиці, поглиблюватимуть проблеми з дотриманням прав людини у сфері охорони здоров’я і породять кризу відомчого контролю якості медичної допомоги.

Механізм контролю якості медичної допомоги має важливе практичне значення для захисту прав людини у сфері охорони здоров'я. На сьогодні практично жодна медична справа не обходиться без проведення зовнішнього та/або внутрішнього контролю якості медичної допомоги. На аргументацію позиції важливості цього інструменту привернемо увагу до пункту 24 Правил проведення комісійних судово-медичних експертиз в бюро судовомедичної експертизи, затверджених наказом МОЗ України від 17.01.1995 №6, у якому зазначено, що при проведенні експертизи зі справи про притягнення медичних працівників до кримінальної відповідальності за «професійні правопорушення» у протокольній частині повинні бути детально викладені дані всіх наявних медичних документів, зокрема висновки комісії відомчого розслідування [1]. Іншого відомчого розслідування, аніж клініко-експертна оцінка якості медичної допомоги та медичного обслуговування, національним законодавством не передбачено. Отож, проаналізуємо новітні напрацювання МОЗ України, а саме проєкт наказу «Про порядок контролю та клініко-експертну оцінку якості надання медичної допомоги та медичного обслуговування», що оприлюднений на сайті для публічного обговорення.

Відповідно до ч. 1 ст. 140 Кримінального процесуального кодексу України (далі — КПК України), привід полягає у примусовому упроводженні особи, до якої він застосовується, особою, яка виконує ухвалу про здійснення приводу, до місця її виклику в зазначений в ухвалі час.

Не часто під юридичний дослідний мікроскоп потрапляє сфера паліативної допомоги, проте проблематика заслуговує спектральних підходів і залучення мультидисциплінарної команди для вироблення дорожньої мапи розвитку цієї царини в Україні та забезпечення прав паліативних пацієнтів, членів їхніх сімей і надавачів послуг. У межах дослідження привернемо увагу до окремих питань нормативного забезпечення паліативної допомоги.