Materials of the 5th International Scientific Conference “Happiness and Contemporary Society”, March 20, 2025 Збірник матеріалів 5-ї міжнародної наукової конференції “Щастя та сучасне суспільство”, 20 березня 2025

616-036.83:612.176:355.4

Посттравматичний стресовий розлад (ПТСР) є прогностичним фактором ризику розвитку метаболічного синдрому (МС), депресії, діабетичного дистресу, підвищує небезпеку виникнення кардіометаболічних і нейродегенеративних захворювань (НДЗ). Водночас цукровий діабет (ЦД) 2-го типу та МС також здатні спричиняти розвиток основних неврозоподібних і психіатричних симптомів, характерних для ПТСР. Хронічний стрес пов’язаний із серцево-судинними захворюваннями (ССЗ), ЦД 2-го типу, а також з НДЗ. Мітохондріальна дисфункція, периферичне/центральне хронічне запалення низької інтенсивності (ХЗНІ) та оксидативний стрес (ОС), як ланки в ланцюгах патофізіологічних процесів, усе частіше розглядаються як основні рушійні сили цих захворювань. Отже, втручання, спрямовані на корекцію ХЗНІ і ОС, відповідно до принципів прецизійної медицини, можуть бути більш ефективними варіантами лікування таких пацієнтів. Дефіцит окремих біофакторів, зокрема вітаміну В1, пов’язують із підвищеним ризиком МС, ЦД 2-го типу, ССЗ та НДЗ. Цілеспрямований вплив на ХЗНІ і ОС та порушення мітохондріального метаболізму, використання антиоксидантів, зокрема вітаміну В1/бенфотіаміну (benfotiamine, BFT), може позитивно вплинути не лише на перебіг коморбідних захворювань, але й на основні прояви ПТСР. Корекція порушень статусу тіаміну здійснюється шляхом використання екзогенного вітаміну В1, або BFT. BFT проявляє потужні ефекти на тваринних моделях НДЗ, при стрес-індукованій тривозі, агресії та депресії. Таким чином, BFT можна вважати потенційно безпечним та економічно ефективним препаратом для лікування багатьох захворювань центральної нервової системи. Незважаючи на позитивні моменти, терапевтичний потенціал BFT залишається обмеженим, оскільки позитивна дія потребує застосування високих доз протягом тривалого періоду. In vitro та in vivo продемонстровано, що дибензоїлтіамін, ліпофільне похідне BFT, виявляє антиоксидантну та протизапальну дію в значно нижчих дозах, ніж BFT. Проте для остаточного визначення клінічної доцільності та терапевтичного потенціалу BFT і дибензоїлтіаміну необхідне проведення подальших доклінічних і клінічних досліджень. Значну увагу в огляді приділено аналізу особливостей біологічної ролі вітаміну B1, механізму дії BFT, зокрема впливу на метаболізм глюкози та функцію мітохондрій, стан нейрозапалення, а також нейропротекторним властивостям дибензоїлтіаміну. Пошук проводився в Scopus, Science Direct (від Elsevier) і PubMed, включно з базами даних Medline. Використані ключові слова «тіамін», «бенфотіамін», «дибензоїлтіамін», «посттравматичний стресовий розлад», «метаболічний синдром», «діабетичний дистрес», «цукровий діабет». Для виявлення результатів дослідження, які не вдалося знайти під час онлайн-пошуку, використовувався ручний пошук бібліографії публікацій.

Емоційні реакції на психосоціальний стрес у внутрішньо переміщених осіб (ВПО) супроводжуються порушенням стану вегетативної нервової системи (ВНС). Дисфункція ВНС відіграє важливу роль у модуляції хронічного запалення низької інтенсивності (ХЗНІ), асоціюється з розвитком інсулінової резистентності (ІР) та кардіальної автономної нейропатії (КАН).

Мета. Провести оцінку особливостей деяких показників ХЗНІ та ІР у ВПО при субклінічній діабетичній КАН.

Матеріали та методи. Обстежено 15 практично здорових осіб (1-ша група, контроль), пацієнтів з цукровим діабетом 2 типу (ЦД2) із субклінічною КАН, які постійно проживають у м. Львові та області (2-га, n = 15) і хворі на ЦД2 із субклінічною КАН, які отримали статус ВПО (3-я група, n = 15). Вік, стать, тривалість ЦД2, ІМТ і HbA1c в групах не відрізнялись (Р > 0,05). Субклінічна КАН визначалася при верифікації порушених тестів кардіоваскулярних рефлексів та результатів короткочасної варіабельності ритму серця. Вміст імунореактивного інсуліну (ІРІ), високочутливого С-реактивного білка (вчСРБ), фактора некрозу пухлин (ФНП-α), інтерлейкіну (ІЛ)-1β, ІЛ-6 та ІЛ-10 в крові визначали за допомогою імуноферментних тест-систем. Розраховували індекс ІР (НОМА-ІР), а також ФНП-α/ІЛ-10. Отримані дані порівнювали за допомогою непараметричного критерію Манна-Уїтні, для їх опису використовували медіану (Me) та інтерквартильний розмах (Q25-Q75). Статистична значущість на рівні Р < 0,05. Програмне забезпечення – TIBCO Software Inc. (v. 14.0.0.15).

Результати. Встановлено, що найбільш виразна ІР спостерігалась у хворих на ЦД2 із субклінічною КАН, які отримали статус ВПО (5,2 ± 1,7 [2,8; 8,1]) у порівнянні з пацієнтами 2-ої групи (Р₂ < 0,05). У пацієнтів із субклінічною КАН виявлено збільшення вчСРБ, що особливо характерно для хворих 3-ї групи (9,9 ± 4,9 [2,1; 18,7] мг/л, Р₂ < 0,05). Одночасно зафіксовано підвищення вмісту ФНП-a, ІЛ-6, ІЛ-10, а також показники співвідношення ФНП-α/ІЛ-10. Найбільш виразне збільшення ФНП-a і ФНП-α/ІЛ-10 спостерігалось у ВПО із субклінічною КАН (17 ± 4,9 пг/мл [2,8; 21,6], Р₂ < 0,001) і 3,0 ± 2,9 [0,2; 9,9] (Р₂ < 0,05).

Висновки. Найбільш виразна ІР спостерігається у хворих на ЦД2 із субклінічною КАН, які отримали статус ВПО. Субклінічна КАН у ВПО, хворих на ЦД2, характеризується більш значним збільшенням концентрації вчСРБ, ФНП-α, показників ФНП-α/ІЛ-10.

Оптимізація терапевтичного арсеналу лікування діабетичної нейропатії, особливо, периферичної (ДПН), залишається сферою значних незадоволених потреб. Докази застосування будь-яких медичних засобів, отримані з систематичних оглядів літератури та експертного досвіду, часто є непереконливими. На сьогодні ряд досліджень і клінічних настанов спрямовані на раціоналізацію клінічного використання цих ресурсів. Дефіцит “нейротропних” вітамінів B1, B6, B12 може бути однією з причин діабетичних нейропатій. “Нейротропні” вітаміни В1, В6 і В12 здатні створювати необхідні умови для успішної регенерації нервів, причому кожен з них має різні нейроспецифічні функції в нервовій системі. Вітаміни В1, В6 і В12 важливі для підтримки нормальних неврологічних функцій завдяки своїм різним біохімічним механізмам дії, зокрема як коферменти, і можуть ефективно комбінуватись при лікуванні ДПН. Вітамін В1 є особливо необхідний як кофактор в процесах метаболізму глюкози і, отже, опосередковано підтримує синтез нуклеїнових кислот, нейромедіаторів і мієліну, забезпечує енергією ці процеси. Крім того, вважається, що вітамін В1 сприяє фізіологічному перебігу антиоксидантних механізмів, а саме діє як локально спрямований антиоксидант. Вітамін В6 діє як кофермент у синтезі нейромедіаторів, необхідних для синаптичної передачі. Нейропротекторні ефекти вітаміну В6 базуються на його важливості для глутаматергічної системи. Вітамін В12 значною мірою сприяє “виживанню” нейронів і бере безпосередню участь у синтезі мієліну, ремієлінізації та підтримці мієлінової оболонки. Таким чином, “нейротропні” вітаміни В1, В6 і В12, ймовірно, мають синергічний вплив на функцію різних біохімічних шляхів у нервовій системі, включаючи периферичну нервову систему. Важливо, щоб майбутні клінічні дослідження почали розглядати вітаміни B1, B6, B12 як терапевтичний і нейропротекторний підхід до ДПН і певних розладів центральної нервової системи. Однак, молекулярні механізми дії цих вітамінів ще не до кінця вивчені та потребують подальших досліджень. Крім того, необхідні подальші експериментальні дослідження in vitro та in vivo з окремими вітамінами В1, В6 і В12 та їх комбінаціями для з’ясування молекулярних механізмів, демонстрації нейрорегенеративних функцій та нейропротекції. Метою цього огляду було обговорити роль “нейротропних” вітамінів В1, В6 і В12 у профілактиці та лікуванні ДПН, а також проаналізувати нові тенденції та напрямки майбутніх досліджень.

УДК : 616.832-004.2:57.082.13:616.155.37-097]-037

Гичка Катерина Миколаївна.  Розсіяний склероз: дослідження коморбідної патології та розробка діагностично-прогностичних критеріїв з використанням гліканових маркерів імуноглобулінів. :  дис. ... д-ра філософії : [спец.] 222, 22 / К. М. Гичка - Львів, 2020. - 205 с. - Бібліогр.: с. 179-205 (259 назв).

У дисертаційній роботі представлено новий підхід щодо покращення діагностики розсіяного склерозу із урахуванням коморбідної патології при цьому захворюванні та визначення нових діагностичних і прогностичних біомаркерів цього захворювання у зразках сироватки крові та цереброспінальної рідини(ЦСР).
1. У результаті комплексного клініко-неврологічного аналізу виявлено, що в одного пацієнта із РС в середньому діагностувалось 1,73±0,14 випадків
супутніх захворювань. Згідно МКХ-10 було констатовано наявність 16 класів коморбідних захворювань та діагностовано 61 вид нозологій: 26 у
чоловіків та 48 у жінок. Найчастіше у пацієнтів із РС діагностували захворювання органів травлення – у 18,80±3,39% обстежених, кістково-
м’язової системи, сполучної тканини – у 17,29±3,28% та органів дихання – у 15,04±3,10%. У поширеності коморбідної патології домінували
остеохондроз (15,58±4,13 випадки на 100 осіб) та гастродуоденіт (11,69±3,66 випадки на 100 осіб).
2. Переважну більшість (p<0,01) випадків виникнення коморбідного захворювання було відзначено після дебюту РС. Встановили достовірні
відмінності між віком на момент дебюту розсіяного склерозу (р<0,05), віком на момент виникнення коморбідної патології (р<0,05), тривалістю
РС (р<0,01), тривалістю супутнього захворювання (р<0,01) поміж пацієнтами, у яких коморбідне захворювання винико до дебюту РС та
пацієнтами, у яких супутню патологію було констатовано через деякий час після перших проявів симптомів цього захворювання. Рівень важкості
захворювання оцінений у балах за шкалою EDSS був вищим на 17,9% у пацієнтів із коморбідним захворюванням, що виникло після дебюту РС,
порівняно з тими, у кого воно зафіксовано до нього (3,49±0,14 проти2,96±0,19). Найбільший інтервал (12,17±3,74 років) між моментом
виникнення супутньої патології та дебютом РС був у пацієнтів із ендокринної системи, розладами харчування і порушенням обміну речовин. Після дебюту розсіяного склерозу найбільший інтервал до виникнення супутнього захворювання спостерігався у пацієнтів, яким діагностували захворювання сечостатевої системи - 11,00±2,52 років.
3. Виявили істотні зміни гліканових маркерів у складі імуноглобулінів IgG у сироватках крові здорових донорів, хворих на РС та ЦСР пацієнтів із РС,
які дозволяють відрізнити як сироватку ЗД від сироватки хворих, так і ЦСР від сироватки пацієнтів із РС, що несе в собі важливий діагностично-
прогностичний потенціал при цьому захворюванні. Показано, що зміни гліканів імуноглобулінів у сироватці крові хворих на розсіяний склероз
носять прозапальний характер. Глікозилювання імуноглобулінів ЦСР достовірно різниться від глікозилювання імуноглобулінів сироватки крові,
і тому відображає досі невідому властивість імуноглобулінів ЦСР до зміненого глікозилювання. Змінене глікозилювання виявлено для
фукозовмісних та сіаловмісних гліканів імуноглобулінів IgG, і є важливим діагностичним маркером при РС, так як визначення вказаних показників
у сироватці крові є набагато простішим та доступнішим методомдіагностики у порівнянні з дослідженням ліквору.
4. Імуноглобуліни у ЦСР хворих на РС містять достовірно менше мішеней зв’язування лектинів SNA та PSqL - залишків сіалової кислоти приєднаної
α2,6-звязком до галактози у складі розгалужених N-гліканів (p<0.001), достовірно вищу кількість мішеней лектину AAL - залишків фукози
приєднаних до корового залишку N-ацетилгалактозаміну (p<0.05) та збільшену кількість мішеней зв’язування лектину LCA (p<0.05) у
порівнянні із сироваткою пацієнтів, хворих на РС. Дослідження процесів глікозилювання антитіл у ЦСР та сироватці крові хворих на РС є
надзвичайно важливим як з позиції розгляду їх як ключової ланки впатогенезі захворювання, так і як надійного діагностичного біомаркера
цього патологічного стану та біомаркера переходу клінічно ізольованогосиндрому розсіяного склерозу (КІС) в клінічно достовірний розсіяний
склероз (КДРС).
5. При аналізі зміни глікоформ IgG встановили, що зміни глікоформ при РС співпадають з такими ж змінами, раніше описаними для інших
аутоімунних захворювань. При РС відбувається зростання вмісту бісектуючих форм гліканів, що пояснює зростання зв’язування лектину
LCA та, можливо, AAL. Дослідження нових патогенетичних механізмів РС має наукове та практичне значення і є перспективним для подальшого
вивчення.
6. Аналіз методами капілярного електрофорезу та мас-спектрометрії показав, що зростання експонування мішеней зв’язування лектину LCA на
імуноглобулінах ЦСР при РС пов’язане із збільшенням вмісту бісектуючих (повністю чи частково) десіалованих форм гліканів, зокрема FABG2S1,
FA2B(6)G1, FA2BG2. Водночас, в ЦСР вміст бісектованих глікоформ був достовірно нижчим (p<0.05) у порівнянні із зразками сироваток на усіх
досліджуваних субкласах імуноглобулінів, як от IgG1, IgG2/3 та IgG4. Достовірно нижчий вміст сіалових кислот у ЦСР у порівнянні з
сироваткою, виявлено лише для субкласу імуноглобулінів IgG4 (p<0.05), у ЦСР у порівнянні із сироваткою крові. Отже змінені глікоформи
імуноглобулінів IgG можуть слугувати біомаркером аутоімунного процесу при розсіяному склерозі.
7. Група хворих на РС, що зазнавала терапії інтерфероном β-1B характеризувалась зменшеним рівнем антитіл до ОБМ класів IgG та IgM, у
порівнянні з нелікованими хворими. Рівні антитіл наближались до таких у клінічно здорових донорів. Після проведеної терапії спостерігався
посилений рівень експонування антизапальних сіалових залишків на молекулах IgG та асоційованих нативних імунних комплексах, а також
посилене експонування фукозильованих корових триманозидних залишків на молекулах IgG та асоційованих нативних імунних комплексах.
Вивчення процесів глікозилювання антитіл у лікворі та сироватці крові на РС є надзвичайно важливим як з позиції розгляду їх як ключової ланки в патогенезі захворювання, так і як надійного біомаркера активності, прогресування РС та терапевтичної відповіді при цьому патологічному
стані, що дозволяє покращити діагностику цього захворювання і оцінити ефективність проведеної терапії.