Трансплантація нирки є найбільш ефективним методом лікування термінальної ниркової недостатності. Інфекційні ускладнення після трансплантації залишаються вкрай серйозною проблемою, оскільки безпосередньо впливають на результати операційного втручання. Найчастіші післятрансплантаційні інфекційні ускладнення - інфекції області хірургічного втручання та сечовивідних шляхів. Вони можуть негативно впливати на функцію трансплантата, асоціюються зі збільшенням ризику летальності, тривалості госпіталізації та витрат на лікування.

Метою цього огляду є узагальнення сучасних наукових даних стосовно інфекції області хірургічного втручання та сечовивідних шляхів після трансплантації нирки.

Матеріали і методи. Було проведено пошук та аналіз наукових робіт, що були опубліковані у 2015-2026 роках в наукометричних базах PubMed та Google Scholar за ключовими словами та їх комбінаціями: kidney transplantation, post-transplant infections, surgical site infection, perioperative antibiotic prophylaxis, urinary tract infection, multidrug resistance. Первинний аналіз проводився на основі аналізу анотацій, після чого проведено аналіз повних текстів відібраних робіт. Отримані дані було систематизовано та узагальнено.

Результати та обговорення. На основі аналізу літературних джерел було узагальнено основні аспекти діагностики, лікування та профілактики інфекції області хірургічного втручання та сечовивідних шляхів. Ці ускладнення є найчастішими бактеріальними уск-ладненнями після трансплантації нирки та асоціюються з низкою факторів ризику, зокрема характеристиками реципієнта, особливостями операційного втручання та інтенсивністю імуносупресійної терапії. Важливою проблемою є збільшення частоти розвитку цих ускладнень через інфікування мультирезистентними збудниками, що асоціюється з гіршим прогнозом. Проте існує багато аспектів, які вивчено недостатньо, тому це питання потребує подальших досліджень.

Висновки. 1. Інфекційні ускладнення є важливим фактором, що погіршує результати трансплантації нирки. 2. Значна кількість питань, які стосуються профілактики та лікування післятрансплантаційних інфекцій, залишається невирішеною. 3. Тема післятрансплантаційних інфекційних ускладнень потребує проведення подальших досліджень з метою визначення необхідності особливих підходів до профілактики та лікування реципієнтів після трансплантації нирки. 4. Значна поширеність мультирезистентних збудників інфекцій у лікувальних закладах України може мати значний вплив на результати трансплантацій нирки.

УДК 616.3:615.246.2:546.28

Харчові захворювання залишаються суттєвою проблемою громадського здоров’я у світі, зумовлюючи значні рівні захворюваності та смертності, особливо серед дітей раннього віку, осіб похилого віку і пацієнтів із порушеннями імунної відповіді. Патогенетичну основу цих станів становить поєднання інфекційного ураження та інтоксикації, пов’язаної з дією мікроорганізмів та їхніх токсинів. У комплексній терапії важливе місце поряд із регідратацією та етіотропним лікуванням посідає ентеросорбція - метод інтраінтестинальної детоксикації, спрямований на зв’язування й елімінацію токсичних речовин, патогенів та їхніх метаболітів із просвіту шлунково-кишкового тракту.

Мета - проаналізувати сучасні наукові дані щодо застосування ентеросорбентів при харчових захворюваннях із вибором оптимального препарату.

Сучасні ентеросорбенти характеризуються високою площею активної поверхні, значною сорбційною ємністю і широким спектром адсорбції. Особливий інтерес викликають препарати на основі високодисперсного діоксиду кремнію, які виявляють виражену здатність до зв’язування білкових молекул, бактеріальних клітин і токсинів, а також потенційні протимікробні й антидіарейні ефекти. Клінічні дослідження свідчать про доцільність застосування цих засобів при гострих кишкових інфекціях і функціональних розладах травного тракту, зокрема, у педіатричній практиці, що асоціюється зі скороченням тривалості симптомів і зменшенням вираженості інтоксикаційного синдрому.

Важливою характеристикою є сприятливий профіль безпечності: діоксид кремнію практично не абсорбується в шлунково-кишковому тракті та виводиться в незміненому вигляді. Подальші дослідження спрямовані на уточнення клінічних показань, оптимізацію дозування та оцінювання довгострокової ефективності ентеросорбції в різних групах пацієнтів.

Автори заявляють про відсутність конфлікту інтересів.

Foodborne diseases remain a significant global public health concern, contributing substantially to morbidity and mortality, particularly among young children, older adults, and immunocompromised individuals. Their pathogenesis involves both infectious injury and toxin-mediated intestinal and systemic effects. In addition to rehydration and etiotropic therapy, enterosorption represents a pathogenetically justified approach aimed at intraluminal detoxification through binding and elimination of pathogens, toxins, and metabolic byproducts from the gastrointestinal tract.

Aim - to analyze current scientific evidence on the efficacy, safety, and mechanisms of action of enterosorbents in food-related diseases and to determine the most suitable therapeutic option.

Modern enterosorbents are characterized by a large active surface area, high sorption capacity, and broad adsorption spectrum. Preparations based on highly dispersed silicon dioxide have attracted particular attention due to their pronounced protein-binding properties, ability to adsorb microbial cells and toxins, and potential antimicrobial and antidiarrheal effects. Clinical studies suggest that their inclusion in комплексive therapy of acute intestinal infections and functional gastrointestinal disorders, including pediatric practice, may contribute to faster symptom resolution and reduction of intoxication severity.

An important advantage of silicon dioxide–based enterosorbents is their favorable safety profile, as they are minimally absorbed from the gastrointestinal tract and are excreted unchanged. Further research is warranted to clarify clinical indications, optimize dosing regimens, and evaluate long-term therapeutic outcomes in different patient populations.

The authors have no conflicts of interest to declare.

УДК: 616.314-002:612.017-092:616.3/.34

Численні дослідження підтверджують тісний взаємозв’язок між захворюваннями шлунково-кишкового тракту та патологією органів порожнини рота (твердих тканин зубів, пародонта, слизової оболонки), що зумовлюється змінами біохімічних показників ротової рідини, підвищенням кількості умовно-патогенної мікрофлори та порушеннями імунної резистентності, особливо у пацієнтів із виразковою хворобою, панкреатитом та колітами. Мета дослідження. Встановити значення антимікробного та антиоксидантного захисту порожнини рота і дослідити стан місцевого специфічного гуморального імунітету при захворюваннях слизової оболонки порожнини рота у пацієнтів із хронічними захворюваннями шлунково-кишкового тракту. Матеріали та методи. У ротовій рідині 276 пацієнтів віком 20-44 років із діагностованими захворюваннями шлунково-кишкового тракту визначали активність еластази, каталази, уреази, лізоциму, вміст малонового діальдегіду, антиоксидантно-прооксидантний індекс та ступінь дисбіозу. Стан місцевого гуморального імунітету оцінювали за рівнями sIgA, mIgA, IgG та IgM. Результати. Виявлено активацію запального процесу, що проявлялася підвищенням активності еластази та зниженням активності каталази. Встановлено зменшення антимікробного захисту, зокрема зниження активності лізоциму та підвищення активності уреази, що супроводжувалося зростанням ступеня дисбіозу. Підвищення рівня малонового діальдегіду та антиоксидантно-прооксидантного індексу свідчило про порушення оксидантно-антиоксидантного балансу. Зниження рівня sIgA та підвищення mIgA вказують на недостатність місцевого гуморального імунітету та порушення В-ланки імунної відповіді. Висновки. Встановлено виражені зміни слизової оболонки порожнини рота у пацієнтів із хронічними захворюваннями травного тракту, що підтверджує тісний патогенетичний зв’язок між патологією шлунково-кишкового тракту та ураженнями порожнини рота.

УДК: 616.31-002.153-06:616.33/.34] : 615.32:615.454.1

Захворювання слизової оболонки ротової порожнини є однією з важливих проблем терапевтичної стоматології. Досить часто вони виникають на тлі системних захворювань організму, зокрема патології травного тракту, що потребує раціонального підходу до їх діагностики та лікування. Відтак, актуальність розробки комплексних лікувально-профілактичних заходів, спрямованих на запобігання розвитку хвороб слизової оболонки ротової порожнини та підвищення ефективності їх лікування, є надзвичайно високою. Мета роботи – визначити ефективність комплексного лікування хронічного катарального стоматиту в хворих із хронічними захворюваннями травного тракту із застосуванням опрацьованого лікувально-профілактичного комплексу. Матеріали та методи дослідження. Комплексне лікування хронічного катарального стоматиту було проведено у 37 хворих із патологією шлунково-кишкового тракту віком 20-44 роки. З них 20 осіб склали основну групу, а 17 – контрольну. В обох групах пацієнтам було проведено комплексне етіопатогенетичне лікування основного соматичного захворювання, яке призначалося гастроентерологом відповідно до стандартних клінічних протоколів. Місцеве лікування хронічного катарального стоматиту в пацієнтів обох груп було однаковим і здійснювалося згідно з протоколами надання медичної допомоги за спеціальністю «Терапевтична стоматологія». Пацієнтам основної групи додатково призначали запропонований нами метод лікування, який передбачав аплікацію фітогелю на слизову оболонку порожнини рота за 20–40 хвилин до прийому їжі у дозі 0,5–1,0 г. Для підсилення дії аплікацій пацієнтам за 30 хвилин до процедури призначали одну таблетку препарату «Квертулін» у дозі 600 мг під язик, другу — через 6 годин, і третю — через 12 годин. Курс тривав 10 днів. Оцінка ефективності лікування проводилась на основі клінічного обстеження, а також результатів біохімічного та імунологічного дослідження ротової рідини. Результати та їх обговорення. Застосування запропонованих місцевих лікувальних заходів зменшувало больові відчуття пацієнтів, що давало змогу покращити гігієнічний догляд і стан порожнини рота (середньостатистичні значення знаходились у межах від 0,9±0,07 до 1,3±0,09 бала, що відповідало задовільному рівню). Поліпшення гігієнічного стану ротової порожнини сприяло салівації та підвищувало місцевий імунітет. Після лікування в основній групі зафіксовано достовірне підвищення рівня sIgA та відповідне зниження його мономерної форми (mIgA) і IgG. Отримані результати свідчать про нормалізацію гуморальної ланки специфічного місцевого імунітету, що зумовлено позитивним впливом запропонованих лікарських засобів. У пацієнтів контрольної групи виявлено лише незначну тенденцію до покращення імунологічних показників, що свідчить про нижчу ефективність терапії та можливість рецидиву захворювань слизової оболонки порожнини рота. Висновок. Опрацьована схема лікування та профілактики хронічного катарального стоматиту з використанням патогенетично спрямованої місцевої фармакотерапії має переваги над загальноприйнятими методами: сприяє стійкій ремісії захворювання, запобігає подальшому прогресуванню процесу, рецидиву захворювання та значно скорочує терміни лікування.

Vitiligo and alopecia areata are chronic autoimmune skin diseases in which autoimmune disorders and
psychoemotional stress play a key role in pathogenesis. SARS-CoV-2 infection is associated with systemic
immune dysfunction and a pronounced inflammatory response, which may act as a trigger for the onset
or exacerbation of autoimmune dermatoses. In routine clinical practice, an increasing number of patients
with vitiligo and alopecia areata have been observed following laboratory-confirmed COVID-19,
highlighting the relevance of this study.