Infantile hypertrophic pyloric stenosis (IHPS) remains the most often cause of projectile non-bilious vomiting in infants during first month of life. IHPS typically manifests between 2 and 6 weeks of age where the pyloric channel became narrowing, resulting in gastric outlet obstruction [1, 2]. The exact etiology of IHPS remains unknown. The failure of pyloric muscle relaxation has been attributed to inadequate innervation, defect of nitric oxide metabolism [3], hyperacidity in the stomach [4], and various environmental and genetics factors [5, 6] have been implicated as risk factors for IHPS occurrence. Despite the identification of these factors, conservative therapies to reverse the muscle hypertrophy have still not been established in most European clinics and if implemented have shown poor outcomes, leaving surgical management as the only option to alleviate this pathology. The medical management is usually reserved for patients who are deemed unfit to undergo general anesthesia due to severe medical co-morbidities [1]. Extramucosal pyloromyotomy for the treatment of pyloric stenosis was first described by Ramstedt in 1912 and during many years this method remains the «gold standard» of the treatment [7]. The open approach is effective at providing excellent exposure of the pylorus but results in an abdominal scar that grows with the patient and may becomes quite significant with time. In 1991, Alain et al. described the laparoscopic approach [8] and this surgical modality gradually accepted by pediatric surgeons [2, 9]. There are still contradictory results in the literature with regard to the benefits and disadvantages of laparoscopic compared to the open procedure to treat infants with IHPS. Some authors claimed that laparoscopic pyloromyotomy associated by a shorter hospital stay, shorter postoperative recovery, and less postoperative pain [10-12], however these advantages were not confirmed [9, 13, 14]. Besides that, some authors have questioned the safety of laparoscopy because of increased frequency of surgical complications compared with open pyloromyotomy [15, 16].

Ушкодження діафрагмального нерва є нечастим, проте добре відомим ускладненням пологової травми, яке спричинюється травмуванням плечового сплетіння [14,16]. Найчастіше виявляють однобічний парез правого купола діафрагми [9], а білатеральні ушкодження трапляються рідше [1,4]. Діафрагмальний нерв  – єдиний, який забезпечує рухову активність діафрагми, а його ушкодження може зумовити розвиток паралічу або парезу діафрагми, що призводить до зниження вентиляційної здатності, дихальної недостатності, а також до необхідності в тривалій штучній вентиляції легень, особливо при білатеральному ушкодженні [1,11,12]. Лікування цих немовлят передбачає тривалу респіраторну підтримку, медикаментозне лікування та хірургічну плікацію діафрагми, найчастіше в разі однобічного ураження [14,15]. Слід зазначити, що можливе і спонтанне відновлення функції діафрагми [5,7,8], проте це потребує тривалої респіраторної підтримки. Наводимо клінічний випадок першого застосування в Україні трансторакальної імплантації стимулятора діафрагмального нерва в немовляти з білатеральним паралічем діафрагми. Метою роботи було представити нову можливість у лікуванні немовлят з білатеральним паралічем діафрагми.

Гіпертрофічний пілоростеноз (ГПС) є одним із найчастіших чинників блювання в новонароджених, що потребує хірургічного втручання [1,21]. Незважаючи на спроби медикаментозної терапії [11,24], пілороміотомія залишається основним методом лікування ГПС [2,10,16]. Тоді як інтраопераційні ускладнення і безпосередні результати пілороміотомії широко висвітлені в літературі [14,15,22], то віддалені наслідки цього втручання, особливо залежно від методу корекції, недостатньо вивчені та містять суперечливі результати [6,7,17,19].

Перекрут придатків матки найчастіше відбувається в жінок репродуктивного віку, проте може спостерігатись у будь-якому віці, починаючи від моменту народження і до 18 років [1,6,12]. Ця патологія становить близько 4% серед дівчат, які звертаються до хірургів із приводу гострого абдомінального болю [6,11]. Своєчасне встановлення діагнозу перекруту придатків матки часто буває утрудненим, що зумовлене відсутністю патогномонічних симптомів, а це, своєю чергою, спричиняє відтермінування хірургічного втручання [6,11,29]. Запізніле втручання призводить до зростання ризику розвитку некротичних змін у придатках матки, а також виникнення інших ускладнень, зокрема перитоніту, кровотечі, сепсису [15,26], а в подальшому – до зниження фертильності [28]. Донедавна стандартом хірургічного лікування дітей і дорослих із перекрутом придатків матки була оваріектомія через побоювання, що  тканина яєчника нежиттєздатна, а деторсія без видалення може спричинити тромбоемболію та розвиток злоякісного процесу в залишеному яєчнику [15,21,26]. На сьогодні хірургічна тактика лікування дівчат із цією патологією передбачає проведення деторсії, незважаючи навіть на некротичні зміни під час хірургічного втручання [2,4,14]. Слід зазначити, що питання проведення оваріектомії або деторсії за наявності перекруту придатків матки залишається предметом дискусій між дитячими хірургами та гінекологами [4,25].