УДК 616.379-008.65: 616.133.211:615.31:547.964.4]-06

Цукровий діабет і дисфункція щитоподібної залози (ЩЗ) є двома найпоширенішими ендокринними розладами, що спостерігаються серед дорослого населення та впливають один на одного. Виявлено, що поєднання цих патологій погіршує перебіг цукрового діабету 2 типу (ЦД2) та прогресування макросудинних і мікросудинних ускладнень. Важливим аспектом прогнозування ризику ускладнень у таких пацієнтів є визначення рівня вазодилататорних пептидів, які мають захисні властивості щодо судинної стінки. Одним із таких пептидів є проадреномедулін (pro‑ADM), який може бути маркером ендотеліальної дисфункції та потенційним предиктором судинних ускладнень у пацієнтів із поєднаною патологією ЩЗ і ЦД2.

Мета роботи — проаналізувати взаємозв’язок між рівнем проадреномедуліну та показниками функціонального стану щитоподібної залози в пацієнтів із цукровим діабетом 2 типу та дисфункцією щитоподібної залози.

Матеріали та методи. Обстежено 86 пацієнтів із ЦД2 та вперше виявленою дисфункцією ЩЗ (гіпотиреоз та гіпертиреоз), а також з нормальною функцією ЩЗ (еутиреоз). У всіх пацієнтів визначено рівень pro‑ADM у сироватці крові.

Результати. У групі пацієнтів із гіпотиреозом переважали жінки (70%), у групі хворих на гіпертиреоз — чоловіки (60%). Найвищий рівень pro‑ADM — у групі пацієнтів із гіпотиреозом ((44,77±4,13) пмоль/ л). Виявлено статистично значуще підвищення цього показника в групі з гіпотиреозом, порівняно з групою еутиреозу (р <0,001) та групою з гіпертиреозом (р <0,05). Рівень pro‑ADM в обох групах пацієнтів статистично значущо корелював із досліджуваними показниками. Зареєстровано прямо пропорційний зв’язок середньої сили з віком ((58,62±1,55) року, R=+0,363; p<0,05), зв’язок слабкої сили — з індексом маси тіла (ІМТ) ((31,08±0,66) кг/ м², R=+0,095; p>0,05) та HbA1c ((9,44±0,31)%, R=+0,206; p<0,05), обернено пропорційний слабкий зв’язок із тирео­тропним гормоном (ТТГ) ((6,26±0,49) мкМО/ мл, R=–0,289; p<0,05), прямо пропорційний слабкий зв’язок із вільним трийодтироніном (вТ3) ((1,01±0,81) пг/мл, R=+0,054; p<0,01) та вільним тироксином (вТ4) ((5,33±0,49) пмоль/мл, R=+0,102; p<0,01). У пацієнтів з гіпертиреозом зафіксовано прямо пропорційний слабкий зв’язок рівня pro‑ADM із віком ((55,67±2,31) року, R=+0,196; p<0,01) та ІМТ ((33,14±1,27) кг/ м², R=+0,137; p>0,05), сильний зв’язок із HbA1c ((9,53±0,44)%, R=+0,606; p<0,05), слабкий зв’язок із ТТГ ((0,24±0,03) мкМО/ мл, R=+0,240; p<0,01), обернено пропорційний слабкий зв’язок із вТ3 ((4,59±0,63) пг/мл, R=–0,016; p<0,01) та вТ4 ((26,43±2,88) пмоль/мл, R=–0,181; p<0,01).

Висновки. У пацієнтів із ЦД2 виявлено значне підвищення рівня pro‑ADM у разі наявності гіпотиреозу. Цей показник тісно прямо пропорційно корелював із віком, ІМТ, HbA1c в обох групах хворих. Також зареєстровано прямо пропорційний зв’язок між pro‑ADM і ТТГ, обернено пропорційний — із вТ3 і вТ4 у групі з гіпотиреозом та між pro‑ADM та ТТГ, прямо пропорційний — із вТ3 і вТ4 у групі з гіпертиреозом.

УДК 616.379-008.65-06:616.61:616-002-039.54:57.083.3

Актуальність. Цукровий діабет 2-го типу (ЦД2) є хронічним захворюванням, поширеність якого щорічно зростає. Метаболічні зміни та запалення, спричинені гіперглікемією при ЦД2, призводять до погіршення функціонального стану нирок. Діабетична хвороба нирок (ДХН) — поширене ускладнення ЦД2 та провідна причина термінальної стадії ниркової недостатності. Ми досліджували прогностичну цінність проадреномедуліну (Pro-ADM) як нетрадиційного біомаркера прогресування ниркових порушень у пацієнтів з ЦД2. Мета: дослідити роль проадреномедуліну в прогресуванні діабетичної хвороби нирок в осіб із цукровим діабетом 2-го типу. Матеріали та методи. Обстежено 86 пацієнтів з ЦД2 та ДХН. Дослідження проводилося на клінічній базі кафедри ендокринології Львівського національного медичного університету ім. Данила Галицького — у Львівському обласному державному клінічному лікувально-діагностичному ендокринологічному центрі. Пацієнтів розділено на 3 групи відповідно до ступенів ризику прогресування ДХН. Крім стандартних клініко-лабораторних обстежень, хворим вимірювали концентрацію Pro-ADM у сироватці крові. Отримані цифрові дані оброблено статистично, з оцінкою рівня вірогідності та кореляційних взаємозв’язків. Результати. Рівень Pro-ADM в усіх досліджуваних пацієнтів з ЦД2 та ДХН значно змінювався залежно від ступеня прогресування ДХН. У групі 1 рівень Pro-ADM становив 19,65 ± 0,98 пмоль/л, у групі 2 — 35,15 ± 2,46 пмоль/л, а у групі 3 — 72,02 ± 2,82 пмоль/л. Результати показали вірогідне підвищення рівня Pro-ADM відповідно до прогресування ДХН (р < 0,001). Проведено кореляційний аналіз між Pro-ADM і віком пацієнтів, тривалістю захворювання, рівнем глікованого гемоглобіну (HbA1c), загальним холестерином, сечовиною, креатиніном, рШКФ, альбумін-креатиніновим співвідношенням (САК). Виявлено у групі 1 прямий слабкий кореляційний зв’язок Pro-ADM з віком (R = 0,02; p < 0,01); рівнем холестерину (R = 0,03; p > 0,05); сечовини (R1 = 0,17; p < 0,01); креатиніном (R = 0,12; р < 0,01); САК (R = 0,16; p < 0,01). Прямий помірний кореляційний зв’язок спостерігався зі тривалістю ЦД2 (R = 0,39; p < 0,05) та рівнем HbA1c (R = 0,31; p < 0,05). Також визначено помірний зворотний зв’язок з рШКФ (R = –0,51; p < 0,01). У групі 2 спостерігався прямий слабкий кореляційний зв’язок Pro-ADM з віком (R = 0,12; p < 0,01); тривалістю ЦД2 (R = 0,28; p < 0,05); рівнем загального холестерину (R = 0,06; p > 0,05) та сечовини (R = 0,06; p > 0,05). Прямий помірний кореляційний зв’язок спостерігався з рівнем HbA1c (R = 0,31; p < 0,05); креатиніну (R = 0,47; р < 0,01) та САК (R = 0,32; p < 0,01). Також виявлено помірний зворотний зв’язок з рШКФ (R = –0,33; p < 0,01). У групі 3 визначався прямий слабкий кореляційний зв’язок Pro-ADM з тривалістю ЦД2 (R = 0,24; p < 0,05) та рівнем загального холестерину (R = 0,19; p > 0,05). Прямий помірний кореляційний зв’язок прослідковувався з віком (R = 0,53; p < 0,01); з рівнем HbA1c (R = 0,33; p < 0,05); сечовини (R = 0,42; p > 0,05); креатиніну (R = 0,34; р < 0,01) та САК (R = 0,36; p < 0,01). Також виявлено сильний зворотний зв’язок з рШКФ (R = –0,71; p < 0,01). Висновки. Виявлено вірогідне підвищення рівня Pro-ADM у пацієнтів з ЦД2 залежно від прогресування ДХН. Виявлені кореляційні зв’язки між Pro-ADM та клінічними показниками ЦД2 й функціонального стану нирок свідчать про те, що рівень Pro-ADM пов’язаний з прогресуванням ДХН. Ці результати вказують на важливість визначення Pro-ADM як потенційного маркера для оцінки прогресування ниркових порушень у пацієнтів з ЦД2.

УДК 616.441:616.379-008.65:616.61]-06

Цукровий діабет 2 типу (ЦД2) - це метаболічне захворювання, яке характеризується системними ураженнями та призводить до хронічних ускладнень. Одним з поширених мікросудинних ускладнень ЦД2 є діабетична хвороба нирок (ДХН). Захворювання щитоподібної залози (ЩЗ) та ЦД2 взаємопов’язані та двонаправлені ендокринні розлади. Пацієнти із ЦД2 можуть мати різноманітні структурні зміни в ЩЗ, що вимагають оцінки за допомогою ультразвукового дослідження (УЗД). Крім того, зміни функціонального стану нирок прямо впливають на роботу ЩЗ, проте немає достатньо інформації про взаємозв’язок саме ДХН та морфологічних змін ЩЗ. 

Мета - дослідити особливості структурних змін ЩЗ у пацієнтів із ЦД2 та ДХН.

Матеріали і методи. У дослідженні взяло участь 125 пацієнтів із ЦД2 та ДХН, які перебували на стаціонарному лікуванні у ЛОДКЛДЕЦ в період з лютого 2022 р. по квітень 2023 р. Відповідно до ступеня ризику прогресування ДХН сформовано 4 групи, та проведено УЗД ЩЗ з метою обчислення об’єму та оцінки структури залози. Статистичні порівняння проводили за допомогою t-тестів незалежних вибірок для даних із нормальним розподілом і χ2-тестів для відсотків.

Результати. Виявлено збільшення об’єму ЩЗ відповідно до стадії прогресування ДХН (17,24±4,01, 18,36±30, 20,06±4,21 см³, р < 0,05). Доведено пряму кореляцію між ІМТ та об’ємом ЩЗ (r = 0,013; 0,137 та 0,85 відповідно до груп). Спостерігався позитивний кореляційний зв’язок у всі групах між креатиніном та об’ємом ЩЗ (r = 0,094; 0,372; 0,045, p < 0,01), а також між САК й об’ємом ЩЗ (r = 0,004; 0,097; 0,552, p < 0,01 відповідно). Крім того було відзначено негативний кореляційний зв’язок між рШКФ та об’ємом ЩЗ           (r=-0,278; -0,351; -0,362; р<0,01). Підтверджено прямий вплив збільшення рівня ТТГ на об’єм ЩЗ (r = 0,291; 0,231; 0,245, <0,05)  у всіх групах відповідно. Частка пацієнтів із вузловими утвореннями ЩЗ становила (36,8%, 51,5%, 68,8%, р < 0,05) та з ознаками АІТ (22,4 %, 18,2 %, 31,2%) у всіх групах відповідно.

Висновки. У пацієнтів із ЦД2 відповідно до ризику прогресування ДХН вірогідно збільшувався об’єм й поширеність вузлів ЩЗ, тоді як частота виявлення ознак АІТ була незначною.

УДК 616.441-092:616.379-008.64:616.61-036.12]-079.4

Актуальність. Цукровий діабет (ЦД) — метаболічне захворювання, яке спричиняє порушення всіх видів обміну. На даний час спостерігається зростання поширеності не тільки ЦД, але і його грізних ускладнень. Одним з досить поширених хронічних ускладнень ЦД є діабетична хвороба нирок (ДХН). Станом на сьогодні також відомо про вплив ЦД на інші ендокринні органи, зокрема щитоподібну залозу (ЩЗ). Дисфункція ЩЗ, ЦД 2-го типу і ДХН є взаємопов’язаними станами. В огляді літератури висвітлено причини, теорії розвитку, стадії, перебіг та критерії встановлення діагнозу ДХН, описані ймовірні механізми розвитку фенотипів. Продемонстровано вплив патофізіологічних механізмів метаболічних і секреторних порушень на роботу ЩЗ. З метою пошуку літературних даних використано бази даних PubMed і Google Scholar. Мета дослідження: дослідити частоту і поширеність фенотипових форм ДХН і функціональний стан ЩЗ. Матеріали та методи. Нами проаналізовано дані 1874 пацієнтів із ЦД 2-го типу, які перебували на стаціонарному лікуванні в КНП ЛОР «Львівський обласний клінічний діагностичний центр», філія «Центр ендокринологічного здоров’я населення», впродовж 2022 року і перших трьох кварталів 2023 р. Серед них жінок було 56 %, чоловіків — 44 %. Середній вік пацієнтів становив 56,1 ± 8,2 року. Досліджували частоту і поширеність фенотипових форм ДХН, функціональний стан ЩЗ у таких пацієнтів. Результати. Частка пацієнтів з підтвердженою ДХН становила 26 % (487 пацієнтів). За результатами досліджень, ДХН розвивається за фенотипом неальбумінурійного порушення функції нирок (НАПФН) в 59 % (288 хворих), за альбумінурійним фенотипом (АФ) — у 39,6 % (192 пацієнти), а за фенотипом прогресуючого зниження функції нирок — у 1,4 % (7 хворих). Поширеність фенотипу НАПФН є в 1,5 рази більшою, ніж АФ. Дисфункції ЩЗ у пацієнтів з ДХН діагностовані в 34 % (166 пацієнтів). Отримані дані підтверджують більшу поширеність гіпотиреозу порівняно з гіпертиреозом у пацієнтів з ДХН. Це дає підстави запідозрити, що структурно-функціональні зміни нирок при ЦД 2-го типу, які призводять до зниження фільтраційної здатності нирок, можуть бути незалежними від альбумінурії. Висновки. Наявність ДХН, незалежно від стадії ЦД і фенотипу, справляє прямий і опосередкований вплив на регуляцію та роботу ЩЗ. У свою чергу, адекватна продукція гормонів ЩЗ необхідна для злагодженого метаболізму, енергетичного гомеостазу й ренопротекції. Наявність дисфункції ЩЗ може бути причиною незадовільного контролю ЦД і призводити до розвитку ускладнень.