УДК 61(091)

Стаття спрямована на комплексне дослідження взаємодії польських та українських медичних еліт у міжвоєнному Львові (1918 – 1939 рр.) крізь призму професійної етики та наукової солідарності. Авторка аналізує, як спільна лабораторна та клінічна діяльність ставала інструментом  деескалації міжнаціональної напруги та формою соціальної резистентності в умовах політичної кризи. Дослідження ґрунтується на принципах історизму та об’єктивності. Використано історико-генетичний метод для простеження еволюції наукових шкіл, просопографічний аналіз для реконструкції мереж особистих контактів вчених та метод компаративістики для зіставлення стратегій розвитку українського і польського медичних середовищ. Особливу увагу приділено герменевтичному аналізу фахової періодики. Доведено, що лабораторна наука Львова функціонувала як інтегрована екосистема, де наукові здобутки світового рівня (школи Вайгля, Парнаса, Гіршфельда) ставали спільним надбанням. Встановлено, що неформальний трансфер знань між університетськими кафедрами та українськими установами (Наукове товариство імені Т.Шевченка, шпиталь «Народна лічниця») дозволив впровадити передові методи серології, імунології та біохімії. Виявлено, що професійний етос лікарів забезпечив високу інституційну стійкість медицини регіону. Вперше міжнаціональна співпраця медиків Львова розглянута як цілісна стратегія спільної спадщини. У науковий обіг введено дані про участь українських фахівців у роботі світових лабораторій та проаналізовано роль «Лікарського вісника» як майданчика наукової дипломатії.