Генітальний ендометріоз (ГЕ) – гінекологічна хвороба, яка характеризується розростанням
тканини, гістологічно подібної на ендометрій, за межами порожнини матки. Поширеність недуги зросла до 30,0 % у пацієнток із безпліддям і до 45,0 % – у пацієнток із хронічним тазовим болем, що певною мірою визначає якість життя, впливає на кар’єру, повсякденну діяльність, сексуальні та соціяльні стосунки, фертильність. ГЕ впливає на функції не лише ушкоджених і суміжних органів, а й віддалених: печінки, селезінки, підшлункової, щитоподібної, надниркових залоз, серцевої і нервової систем.
Сьогодні немає способів радикального лікування ГЕ. Основні напрями й вимоги до лікування ГЕ – усунення або послаблення больового синдрому, зниження захворюваности, збереження або відновлення репродуктивної функції, максимальне відтермінування рецидиву хвороби та поліпшення якости життя пацієнток. У лікуванні ГЕ досягнуто певних успіхів, особливо завдяки застосуванню сучасних гормональних лікарських засобів. Попри це, не розв’язано проблему лікування хворих на ГЕ залежно від віку, індивідуальних особливостей, локалізації, клінічних ознак, наявности соматичних уражень, що ускладнює лікування. Нагромаджений досвід свідчить, що курація ГЕ буде найефективнішою за умов поєднання хірургічних і терапевтичних методів лікування, які наукова медична спільнота шукає обґрунтовано і невпинно.
На сьогодні контроль дітонародження є важливим аспектом життя. Вагітність може нести ризик погіршення здоров’я жінки через велике навантаження на її організм. Ідеальна контрацепція має бути безпечною, ефективною, оборотною, простою у використанні, широко доступною, а також доступною за ціною [1]. Починаючи з 60-х років ХХ століття спостерігається постійний розвиток гормональної контрацепції. Проте на сьогодні недостатньо відомостей про вплив типу контрацепції на рівень сексуального задоволення та комфорт використання. Мета дослідження — порівняти якість статевого життя жінок, які користуються оральною контрацепцією, із якістю статевого життя жінок, які користуються внутрішньоматковою системою, що секретує левоноргестрел. При порівнянні враховувалися такі фактори: комфорт використання, менструальний цикл, рівень лібідо, самопочуття та вплив на стосунки з партнером. Матеріали та методи. У дослідженні взяли участь 129 жінок, які повинні були заповнити анкету дослідження. Результати. Доведено, що пацієнтки охочіше використовують внутрішньоматкову систему, що секретує левоноргестрел, завдяки більш надійному контрацептивному ефекту та зручності використання. Такий вид контрацепції сприятливо впливає на лібідо і відносини з партнером. Жінки, які використовували оральні контрацептиви, не повідомили про такий позитивний вплив свого методу контрацепції. Підвищення лібідо спостерігалося у 24 жінок у групі пацієнток, які використовували левоноргестрелсекретуючу внутрішньоматкову систему, і у 8 жінок у групі користувачів оральної контрацепції, що відповідає 33,8 та 13,8% відповідно. Пацієнтки частіше використовували оральні контрацептиви з метою регуляції менструального циклу та зменшення рясних менструальних кровотеч. Висновки. Дослідження визначає групи жінок, для яких підійде певний метод контрацепції. Найбільшу користь від використання левоноргестрелсекретуючої внутрішньоматкової системи отримали пацієнтки, які цінують зручність використання, а також ті, хто має розлади статевого потягу або в кого оральна контрацепція викликає небажані симптоми. Жінки з гормональними порушеннями, нерегулярними менструальними циклами та рясними менструальними кровотечами отримають найбільшу користь від використання оральної контрацепції.
Objective: Aim: To clarify the association between different types of uterine contractility dysfunction and the inflammation of the uterus and chorioamniotic membranes.
Patients and methods: Materials and Methods: The association between the inflammation of the uterine layers, chorioamniotic membranes, umbilical cord, and different types of labor activity abnormalities was examined in 382 patients with singleton pregnancies at 28-42 weeks' gestation who underwent Caesarean section (CS) for abnormal uterine contractions and other complications. Statistical analyses included the Mann-Whitney U, Chi-squared test, and logistic regression.
Results: Results: In the control group, slight infiltration with polymorphonuclear leukocytes (PMNs) and macrophages of the myometrium and decidua of the lower uterine segment at term pregnancy was found in 59.7% and 73.6% of cases. The main clinical risk factors for placental and decidual membrane inflammation in patients with excessive uterine activity (EUA) were prematurity, multiparity, group B streptococcus (GBS) colonization, and duration of ruptured fetal membranes before the CS. Moderate or marked myometrial inflammation of both uterine segments in the EUA group was diagnosed only in patients with cervical dilation of >6 cm and duration of labor of >8h. In women with hypotonic uterine activity (HUA), decidual and myometrial inflammation was significantly associated with nulliparity and intrapartum factors, such as protracted active first stage of labor, advanced cervical dilation, and number of vaginal examinations. In all cases, inflammation of the myometrium was accompanied by deciduitis.
Conclusion: Conclusions: Mild inflammation of the decidual membrane and myometrium of the lower segment at term pregnancy is a common physiological phenomenon contributing to labor initiation. Uterine hyperfunction comes as the response of the unaffected myometrium to the release of high concentrations of proinflammatory cytokines produced by the inflamed decidual and chorioamniotic membranes into the bloodstream. Marked myometrial inflammation that occurs in prolonged labor is an additional factor aggravating the hypotonic uterine activity.
Ендометріоз – гінекологічне захворювання, що зустрічається у 5–10% жінок репродуктивного віку й у 25–30% жінок з непліддям, за яко-го гормонально реактивні клітини ендометрія розростаються поза межами внутрішніх стінок матки [1]. Найбільш поширеною є генітальна форма ендометріозу – 92–95% випадків. Екстрагенітальна форма ендометріозу зустрічається у 6–8% пацієнток [2]. Клінічними проявами захворювання є біль різного ступеня вираженості (вторинна дисменорея, глибока диспареунія, хронічний тазовий біль) та непліддя трубного генезу. Водночас у 15–20% жінок захворювання має безсимптомний перебіг [3]. На сьогодні основними типами лікування ендометріозу є консервативний (гормонотерапія), хірургічний та їх поєднання [4]. Гормонотерапія – найбільш поширений метод лікування ендометріозу [5]. Її мета полягає у блокуванні менструації, що приводить до стану ятрогенної менопаузи, або псевдовагітності. Сучасна гормонотерапія не виліковує хворобу остаточно, але здатна контролювати симптоми болю, запобігати хірургічному лікуванню або відтерміновувати його та тривалий час контролювати перебіг захворювання [6].Першою лінією гормонотерапії ендометріозу на сьогодні є прогестини [7]. Прогестини – це гестагени, що впливають на прогестеронові рецептори, знижують секрецію фолікулостимулювального та лютеїнізувального гормонів, спричиняючи ановуляцію, стан відносної гіпоестрогенії та аменореї, які пригнічують едометріоз та зменшують дисменорею. Окрім того, вони мають антиестрогенний ефект, спричиняючи псевдодецидуалізацію ендометрія, що пригнічує запальну реакцію при ендометріозі [8]. Препарати прогестинів, які найчастіше використовуються для лікування ендометріозу, містять: дієногест, норетиндрону ацетат, медроксипрогестерону ацетат, дезогестрел. Прогестини вважаються препаратами першочергового вибору для лікування ендометріозу, враховуючи їхню високу ефективність, добру переносимість та низьку частоту рецидивів захворювання [9, 10].
Мета огляду: оцінити сучасні підходи застосування прогестагенів для лікування ендометріозу, використовуючи літературні джерела; надати приклади їх ефективності у світовій та власній практиках.
Endometriosis is a gynecological disease that occurs in 5–10% of women of reproductive age and in 25-30% of women with infertility, in which hormonally reactive endometrial cells grow outside the inner walls of the uterus [1]. The most common is the genital form of endometriosis - 92–95% of cases. The extragenital form of endometriosis occurs in 6-8% of patients [2]. Clinical manifestations of the disease are pain of varying severity (secondary dysmenorrhea, deep dyspareunia, chronic pelvic pain) and tubal infertility. Along with this, the disease has an asymptomatic course in 15–20% of women [3]. Today, the main types of endometriosis treat-ment are conservative (hormone therapy), surgical, and their combination [4]. Hormone therapy is the most common method of treating endometriosis [5]. Its purpose is to block menstruation, causing a state of iatrogenic menopause, or pseudopregnancy. Modern hormone therapy does not cure the disease permanently, but it can control pain symptoms, prevent or postpone surgical treatment, and control the course of the disease for a long time [6]. Today, progestins are the first line of hormone therapy for endometriosis [7]. Progestins are progestogens that act on progesterone receptors, reduce the secretion of folliclestimulating and luteinizing hormones, causing anovulation, a state of relative hypoestrogen and amenorrhea, which suppress endometri-osis and reduce dysmenorrhea. In addition, they have an antiestrogenic effect, causing pseudodecidualization of the endometrium, which suppresses the inflammatory reaction in endometriosis [8]. Such progestins are most often used in the treatment of endometriosis: dienogest, norethindrone acetate and medroxyprogesterone acetate, desogestrel. Progestins are the first choice for the treatment of endometriosis, given their high efficacy, good tolerability, and low frequency of disease recurrence [9, 10]. Objective of the review: to evaluate modern approaches to the use of progestogens for the treatment of endometriosis, using literature sources, to provide examples of their effectiveness in global and own clinical practices.
Мета огляду: оцінити сучасні підходи застосування прогестагенів для лікування ендометріозу, використовуючи літературні джерела; надати приклади їх ефективності у світовій та власній практиках.
Endometriosis is a gynecological disease that occurs in 5–10% of women of reproductive age and in 25-30% of women with infertility, in which hormonally reactive endometrial cells grow outside the inner walls of the uterus [1]. The most common is the genital form of endometriosis - 92–95% of cases. The extragenital form of endometriosis occurs in 6-8% of patients [2]. Clinical manifestations of the disease are pain of varying severity (secondary dysmenorrhea, deep dyspareunia, chronic pelvic pain) and tubal infertility. Along with this, the disease has an asymptomatic course in 15–20% of women [3]. Today, the main types of endometriosis treat-ment are conservative (hormone therapy), surgical, and their combination [4]. Hormone therapy is the most common method of treating endometriosis [5]. Its purpose is to block menstruation, causing a state of iatrogenic menopause, or pseudopregnancy. Modern hormone therapy does not cure the disease permanently, but it can control pain symptoms, prevent or postpone surgical treatment, and control the course of the disease for a long time [6]. Today, progestins are the first line of hormone therapy for endometriosis [7]. Progestins are progestogens that act on progesterone receptors, reduce the secretion of folliclestimulating and luteinizing hormones, causing anovulation, a state of relative hypoestrogen and amenorrhea, which suppress endometri-osis and reduce dysmenorrhea. In addition, they have an antiestrogenic effect, causing pseudodecidualization of the endometrium, which suppresses the inflammatory reaction in endometriosis [8]. Such progestins are most often used in the treatment of endometriosis: dienogest, norethindrone acetate and medroxyprogesterone acetate, desogestrel. Progestins are the first choice for the treatment of endometriosis, given their high efficacy, good tolerability, and low frequency of disease recurrence [9, 10]. Objective of the review: to evaluate modern approaches to the use of progestogens for the treatment of endometriosis, using literature sources, to provide examples of their effectiveness in global and own clinical practices.
UDC 618.11-007.1
Polycystic ovary syndrome (PCOS), an endocrine and metabolic disorder in women of reproductive age, is characterized by high androgen levels, irregular periods, and small cysts in the ovaries. PCOS affects approximately 10 % of reproductive age women of all races and ethnicities. PCOS has been recognized to affect women of reproductive age since antiquity and in the 21st century, it emerges as the most widespread and serious reproductive metabolic disorder in the world. PCOS is a multifactorial disorder that affects both the reproductive and metabolic health of women. In addition, PCOS is a leading symptom of infertility in women. Nevertheless, women with PCOS who become pregnant unfortunately have an increased risk of complications, such as gestational diabetes mellitus (GDM), preterm birth. Many people believe GDM disappears after childbirth, despite the fact that GDM is a warning symptom of type 2 diabetes mellitus, metabolic syndrome, and cardiovascular disease. According to growing evidence, GDM complicates 40 % of PCOS pregnancies, suggesting that PCOS is a risk factor for GDM. Hence, PCOS is a lifelong disorder that can eventually lead to various long-term health complications, including chronic menstrual irregularity, infertility, endometrial hyperplasia, and endometrial cancer. Thus, it’s a scientific fact that both PCOS and GDM are significantly associated with each other. However, most studies on the risk of GDM in PCOS patients are retrospective. Therefore, there is no strong evidence whether PCOS is a risk factor for GDM or any other related factor. PCOS, a polygenic endocrinopathy, is in a true sense a set of diseases that worsen the state of the body. Reproductive and metabolic disorders associated with PCOS cause several clinical symptoms, such as irregular and painful periods, hirsutism, acanthosis nigricans, acne, psoriasis, anxiety, mood swings, patterned baldness, cardiovascular problems, type 2 diabetes, infertility, pelvic pain, low libido, low self-esteem, etc. Further studies are needed to understand the genetic and epigenetic contributions of PCOS, PCOS-related comorbidities, the role of placenta in nutrient availability, and influence of medications that may affect the long-term offspring health.