Infantile hypertrophic pyloric stenosis (IHPS) remains the most often cause of projectile non-bilious vomiting in infants during first month of life. IHPS typically manifests between 2 and 6 weeks of age where the pyloric channel became narrowing, resulting in gastric outlet obstruction [1, 2]. The exact etiology of IHPS remains unknown. The failure of pyloric muscle relaxation has been attributed to inadequate innervation, defect of nitric oxide metabolism [3], hyperacidity in the stomach [4], and various environmental and genetics factors [5, 6] have been implicated as risk factors for IHPS occurrence. Despite the identification of these factors, conservative therapies to reverse the muscle hypertrophy have still not been established in most European clinics and if implemented have shown poor outcomes, leaving surgical management as the only option to alleviate this pathology. The medical management is usually reserved for patients who are deemed unfit to undergo general anesthesia due to severe medical co-morbidities [1]. Extramucosal pyloromyotomy for the treatment of pyloric stenosis was first described by Ramstedt in 1912 and during many years this method remains the «gold standard» of the treatment [7]. The open approach is effective at providing excellent exposure of the pylorus but results in an abdominal scar that grows with the patient and may becomes quite significant with time. In 1991, Alain et al. described the laparoscopic approach [8] and this surgical modality gradually accepted by pediatric surgeons [2, 9]. There are still contradictory results in the literature with regard to the benefits and disadvantages of laparoscopic compared to the open procedure to treat infants with IHPS. Some authors claimed that laparoscopic pyloromyotomy associated by a shorter hospital stay, shorter postoperative recovery, and less postoperative pain [10-12], however these advantages were not confirmed [9, 13, 14]. Besides that, some authors have questioned the safety of laparoscopy because of increased frequency of surgical complications compared with open pyloromyotomy [15, 16].

Гіпертрофічний пілоростеноз (ГПС) є одним із найчастіших чинників блювання в новонароджених, що потребує хірургічного втручання [1,21]. Незважаючи на спроби медикаментозної терапії [11,24], пілороміотомія залишається основним методом лікування ГПС [2,10,16]. Тоді як інтраопераційні ускладнення і безпосередні результати пілороміотомії широко висвітлені в літературі [14,15,22], то віддалені наслідки цього втручання, особливо залежно від методу корекції, недостатньо вивчені та містять суперечливі результати [6,7,17,19].

Гіпертрофічний пілоростеноз (ГПС) у новонароджених є одним із найчастіших факторів блювання, який потребує хірургічного втручання [1,8,20]. Незважаючи на достатньо високу частоту цієї вади, етіологія захворювання чітко не встановлена [14,25]. ГПС характеризується стовщенням м’язів пілоричного відділу шлунка, яке зумовлює його обструкцію [6]. Переважно діагноз ГПС встановлюється на основі клінічного обстеження, зокрема, наявності симптому «оливи» та видимої перистальтики кишок [6,12,19]. Проте часто ці симптоми не виявляються під час клінічного обстеження дитини, що може зумовити запізнілу діагностику і, як наслідок, подальше блювання із суттєвими розладами водно-електролітного балансу, зневодненням організму і порушенням функції нирок [4,23]. Усе це зумовлює необхідність швидкого і точного встановлення діагнозу. Упродовж багатьох років основним діагностичним методом у дітей з підозрою на ГПС була рентгеноскопія. Незважаючи на високу точність рентгенологічних методів обстеження, вони несуть певні ризики, зокрема ризик виникнення блювання із можливою аспірацією, а крім того, це достатньо тривале обстеження зі значним променевим навантаженням [11]. У 1977 р. вперше використали ультрасонографію (УСГ) у діагностуванні ГПС [21]. Поступово УСГ стала основним діагностичним методом у дітей з підозрою на ГПС.