616.381-07-072.1

Резюме.  Актуальність. Лапароскопічні операції стають пріоритетними у хірургії захворювань органів
черевної порожнини, маючи низку переваг перед відкритими втручаннями. Тривалий т с релапаротомія
була і залишається основним способом усунення післяопераційних ускладнень. Роль і ефективність рела-
пароскопії у ліквідації ускладнень залишаються не вивченими. Мета: з’ясувати ефективність і доціль­
ність використання релапароскопії для усунення ускладнень після лапароскопічних операцій. Матеріали
та методи. Проведено ретроспективний аналіз результатів лікування оперованих лапароскопічно, з
них у плановому порядку — 943 (48,8 %), ургентно —  988 (51,2 %). Більшість оперованих у плановому
порядку — 55і (58,4% ) — становили хворі із хронічним калькульозним холециститом. Чотирипортовий
спосіб застосовано у 547випадках, одштортовий — у 4(0,7% ). У невідкладному порядку виконано 421
лапароскопічну холецистектомію при явищах блокованого жовчного міхура, місцевого або дифузного пе­
ритоніту. Лапаростпічну тендектомію виконано 445 хворим. Явища гострої спадкової непрохідності
тонкої кишки усунуто лапароскопічно у 122 пацієнтів, із них обтураційної — 83, странгуляційної — 39.
Адгезіолізис у хворих зі спотовою хворобою застосовано у 122 пацієнтів. Лапароскопічні герніотомії, ало-
гертоттстшси виконано 39 пацієнтам, із них пахових — 21, пупкових — 13, післяопераційних— 5. Рукавні
резекції застосовано 10 особам із  морбідним ожирінням. У 126 випадках основною метою лагшроскотчної
операції були: оцінка поширеності злоякісного пухлинного процесу, біопсія метастазів, лімфатичних вузлів
для патвморфолтічтго дослідження. Результати, Післяопераційні ускладнення розвинулися у 53(2,7 Щ
оперованих лапароскопічно, з них після планових втручань — 0,8 %, невідкладних — 1,9 %: внутрішня
кровотеча — 16 (0,8-% ), жовчетеча у черевну порожнину — ІЗ (0,6 %), рання, спадкова непрохідність
тонкої кишки — II (0,5 %), абсцес/перитоніт —  13(0,6 ). Релапаротомії виконано 7 хворим (0,3 %),
із них після планових втручань 4(0,2% ) і 3 ургентні (0, /  %), здебільшого при нестабільній гемодинаміці
та септичному стані. Летальних випадків у цій групі не було. Релапароаатію для діагностики й усунен­
ня післяопераційних ускладнень застосовано у 28 (1,4 %) випадках, із них після планових втручань —  10
(0,5 %), ургентних —  18 (0,9 %), без летальності. Конверсію вимушено застосовано після релапароскопії
16 пацієнтам (57,1 %), здебільшого через труднощі у верифікації життєздатності кишки та зупинки
кровотечі. Померли після операції двоє хворих (12,5 %) від поліорганноїнедостатності, сепсису, тромбо-
емболіїлегеневої артерії. Висновки. І. Релапароскопія є ефективним способом діагностики та ліквідації
ускладнень в оперованих лапароскопічно. 2. Релапароскопію доцільно використовувати лише за умови
гемодинамічної стабільності пацієнта. 3. Релапароскопія з конверсією призводить до найгірших резуль­
татів у хворих із післяопераційними ускладненнями.
Ключові слова:  лапароскопічно хірургія; післяопераційні ускладнення; релапароскопія

Анотація.
Мета роботи: дати оцінку безпосереднім та віддаленим результатам лікування хворих на ускладнений КРР у багатопрофільній лікарні. Матеріали і методи. Ретроспективним дослідженням охоплено 94 хворих на ускладнений КРР, пролікованих у 2-му хірургічному відділенні «Лікарні святого Пантелеймона» 1-го територіального медичного об´єднання міста Львова у 2019-2022 роках. Виходячи з аналізу скарг, анамнезу захворювання, даних лабораторного та променевого досліджень, КРР, ускладнений гострою обтураційною непрохідністю діагностовано у 63 пацієнтів (67,1%), перфорацією і перитонітом у 22 (23,4%) і кровотечею у 9 (9,6%) хворих. Невідкладні операції впродовж 6 годин від госпіталізації виконано 22 пацієнтам (23,4%) у зв'язку з клінікою перитоніту (на грунті перфорації пухлини або діастатичного супрастенотичного розриву кишки). Комплексна гемостатична терапія призвела до зупинки кишкової кровотечі у всіх 9 випадках; подальша фіброколоноскопія верифікувала локалізацію пухлини та дала змогу виконати її біопсію. Встановленням нітінолового стента у 6 пацієнтів усунуто явища ГОКН, що дозволило в подальшому виконати радикальну операцію планово. Решту хворих з ГОКН – 57 (60,6%) оперовані впродовж 24 перебування в клініці. Обсяг операції визначали індивідуально, виходячи зі ступені операційного ризику та поширеності пухлинного процесу. В кожному випадку ставили мету – не лише надійно усунути ГОКН, але й виконати онкологічно радикальну або ж паліативну циторедуктивну операцію. Обструктивний рак локалізувався у: висхідній ободовій кишці – 10,8%, печінковому вигині – 8,5%, поперечноободовій – 12,8%, селезінковому вигині – 23,4%, низхідній ободовій – 8,5%, сигмоподібній – 18,9%, ректосигмоїдному з'єднанні – 17,1%. Виконані операційні втручання: правобічна геміколектомія – 32,1% (3,2% – без накладання  анастомозу),  лівобічна  геміколектомія  –  35,6%  (22,7%  –  термінальна трансверзостомія), обструктивна резекція сигмоподібної кишки – 12,4%, колостомія – 7,2%, висока передня резекція прямої кишки, протективна ілеостомія – 12,7%. Радикальними щодо раку ободової кишки у 87,6% випадків вважали широкі анатомічні резекції (R0) з видаленням чотирьох колекторів регіонарних лімфатичних вузлів (D3) з або без накладання анастомозу. Виходячи  з  даних  передопераційних  досліджень,  операційних  знахідок  та  висновків патоморфологічного дослідження ІІ стадію пухлинного процесу констатовано у 24 випадках (25,5%), ІІІ і ІV, відповідно – у 51 (54,3%) та 19 (20,2%) хворих. Післяопераційні ускладнення (нагноєння рани, евентрація) виникли у 18 (19,1%). Неспроможність швів анастомозу констатовано у 9 випадках (9,6%), з них у 6 було виконано релапаротомію у зв'язку з розвитком дифузного перитоніту. Померли 8 хворих (8,5%), з них 3 – від прогресування пухлинного процесу, 3 – поліорганної недостатності, сепсису, 2 – масивної тромбоемболії легеневої артерії. Ліжкодень знаходився в межах 12-26 днів (середній 16,1±2,8). Результати досліджень та їх обговорення: Першочерговим тактичним завданням лікування хворих на ГОКН є відновлення кишкової прохідності, відтак усунення реальної загрози життю пацієнтів. Надзвичайно важливим стратегічним завданням є видовження виживаності хворих шляхом виконання онкологічно-радикальних або циторедуктивних операцій. Фахова реалізація останнього потребує відповідного рівня підготовки – щонайменше проходження спеціалізації з онкохірургії. З 94 оперованих у 13 (13,8%) визначити виживаність не виявилось можливим з причини зміни адреси проживання і безуспішності телефонного контакту. Близькі за кількістю моніторингові втрати (18,6%) відзначили й інші автори [Lim J.H.]. Виживаність визначено згідно даних регіонального канцер-реєстру. Один рік після лікування в 2-му хірургічному відділі «Лікарні святого Пантелеймона» 1-го ТМО міста Львова прожив 81 (86,2%) оперований, 2 роки – 62 (65,9%) і три – 56 (59,6%). За диференційованими показаннями хворим було проведено ад'ювантну або ж паліативну хіміотерапію. Моніторингові заходи пацієнтів після виписки з лікарні полягали у періодичному визначенні вмісту раково-ембріонального антигену в крові, ультрасонографії, комп'ютерній томографії, колоноскопії.