Сепсис визначається як загрозлива для життя органна дисфункція у результаті порушення регуляції реакції організму пацієнта на інфекцію. Серед етіологічних чинників сепсису S. aureus займає домінуюче місце (20,5%). Метою роботи є представити клінічний випадок сепсису, спричиненого S.aureus.
УДК: 616.8-009.614:378.22:17.026
Вступ. В системі вищої освіти на післядипломному рівні підготовки, формування лікаря як висококваліфікованого фахівця можливе лише при сформованому мотиваційно-ціннісному відношенні в його професійному становленні. Одним із актуальних напрямків серед наукових досліджень є вивчення мотивації професійної діяльності лікарів, аналіз життєвих цінностей і потреб, що лежать в площині трудової поведінки, виявлення чинників, які мотивують та демотивують, дослідження їх умов праці та пошук мотиваційних чинників. Процес мотивації включає створення готовності до дії, вибір спрямованості (цілей), засобів і способів дії, місця і часу дії, оцінку вірогідності успіху, формування впевненості в правильності і необхідності дій. В процесі мотивації беруть участь такі фактори: потреби, мотиви, світогляд, особливості характеру та самопозиціювання, фізичні та психічні можливості, функціональні й емоційні стани, переживання, знання про середовище та прогноз його змін.
Мета. Визначити основні мотиваційні чинники, які сприяли вибору лікарями-інтернами спеціальності «Анестезіологія». Співробітниками кафедри анестезіології та інтенсивної терапії ФПДО ЛНМУ ім. Данила Галицького було проведено анонімне анкетування 72 лікарів-інтернів, що проходять навчання за фахом «Анестезіологія». В анкетах пропонувалося оцінити 12 мотиваційних чинників вибору лікарями-інтернами спеціальності, які згруповані в 4 блоки.
Результати і обговорення. Аналізуючи результати дослідження можна стверджувати, що популярність і престижність спеціальності «Анестезіологія» є провідним мотивом для більшості інтернів. Мотиваційні чинники є усвідомленим внутрішнім спонуканням інтерна до активного вибору професійної діяльності, і власне, результати проведеного нами дослідження свідчать: більшість респондентів відзначаються високим рівнем професійної спрямованості, а мотиваційні чинники слугують індикатором схильності та готовності лікаря-інтерна працювати за обраним фахом.
Аналіз анкетних даних показав, що мотивація вибору респондентів орієнтована на професійно-медичні цінності та спонукання особистості до здійснення лікарської діяльності і реалізацію власних мотивів.
Висновки. Вибір інтернів спеціальності «Анестезіологія» зумовлений складним поєднанням різних мотиваційних
чинників, формування яких закладається під час навчання на клінічних кафедрах. Більшість респондентів мають
високий рівень професійної спрямованості, що призведе в подальшому до самореалізації в обраній спеціальності.
УДК: 615.211:616-009.7
В патофізіології болю беруть участь багато різних рецепторів, іонних каналів, які можуть слугувати мішенями для ад’ювантних препаратів. Незважаючи на появу місцевих анестетиків тривалої дії, покращення їх фармакокінетики, удосконалення техніки реґіонарного знеболювання, все це не повністю забезпечують потреби в лікуванні болю, особливо хронічного. Паралельно зі зростанням анестетичної сили місцевих анестетиків підвищується ризик їх системної токсичності. Усе це обґрунтовує застосування ад’ювантів в реґіонарній анестезії, що є цілком логічним з точки зору мультимодальної аналгезії. В статті наведений огляд сучасних літературних даних з питань застосування ад’ювантів в регіонарній анестезії. Описані механізми дії, дози, шляхи застосування ад’ювантних препаратів
Many different receptors, ion channels, are involved in the pathophysiology of pain, which can serve as targets for adjuvant drugs. Despite the advent of long-acting local anesthetics, the improvement of their pharmacokinetics, and the advanced regional anesthesia techniques, they do not fully meet the need for treatment of pain, especially chronic pain. In parallel with the increase in the anesthetic power of local anesthetics, the risk of their systemic toxicity increases. All this justifies the use of adjuvants in regional anesthesia, which is quite logical from the point of view of multimodal analgesia. In this article the authors present a review of current literature data on the use of adjuvants in regional anesthesia. The mechanisms of action, doses, and ways of administration of adjuvant drugs are described.
Актуальність проблеми. Питання переводу пацієнтів з важкими формами дихальної недостатності, обумовленої SARS-COV2, на інвазивну вентиляцію лишаються дискусійними. Неінвазивна вентиляція і прон-позиція демонструють кращі результати в лікуванні важкої ковідної пневмонії, проте не у всіх пацієнтів є ефективними. Оскільки гіпоксемія не є критерієм для інтубації хворих, для прогнозування невдачі неінвазивної вентиляції (NIV) рекомендоване визначення наступних показників: ROX індексу ROX=SpO2/FiO2/ЧД; Ventilation Ratio (VR), вентиляційне співвідношення: VEpredicted PaCO predicted VEmeasured PaCO measured VR 2* 2* = , де VE measured – фактична хвилинна вентиляція, л/хв, PaCO2 –measured фактичне значення парціального тиску CO2 в артеріальній крові, VE predicted – хвилинна вентиляція, розрахована: 100мл* маса тіла, PaCO2 predicted =37,5 мм.рт.ст. Значення ROX індекс<4,8; VR >1,8, корелюють з потребою в інвазивній ШВЛ.
Мета роботи: Провести розрахунок і оцінку показників ROX індексу, VR у хворих з тяжкою формою дихальної недостатності, обумовленої COVID 19 на етапах респіраторної терапії для прогнозування неефективності NIV легень. Матеріали і методи. У ПІТ знаходились 64 пацієнта, віком від 28 до 75 років, з гіпоксемічною недостатністю, яка відповідала середньому і важкому ГРДС за Берлінськими критеріями. Всім пацієнтам розпочата NIV апаратом S1100A. Обирались наступні режими: CPAP, CPAP+PS, SIMV-PC, PC-Dual. Оцінку ROX індексу проводили через 6, 12, 24 години від початку NIV, надалі - щодня. Показник VR розраховували на 3-тю, 5-ту, 7-му, 10-ту доби проведення NIV. РО2, РСО2 артеріальної крові визначали на апараті ABL5 (Radiometer). Результати. В групі хворих, де NIV була успішною, ROX індекс складав через 6 годин 3,5-4,1, через 12 годин – 4,2-5,0; через 24 години – 4,1-5,4. У пацієнтів, які надалі були переведені на інвазивну ШВЛ, цей показник був нижчим, починаючи з 5-ої доби і визначався в межах 3,3-4,0. Показник VR мав в групі хворих, які були інтубовані тенденцію до постійного зростання в порівнянні з групою, де NIV була ефективною. На 7-му добу значення VR серед хворих успішної NIV склало 1,4-2,3, в групі пацієнтів, яким була розпочата інвазивна ШВЛ –1,9-3,7. РаСО2 в групі ефективної NIV визначався в межах 44-71мм. рт. ст., в групі, де NIV була неуспішною - 65- 92 мм. рт. ст., що свідчило про великий мертвий альвеолярний простір у цих хворих. В цілому, NIV була ефективною у 39 хворих, 25 пацієнтів в різні терміни були переведені на інвазивну ШВЛ. Загальна летальність склала 35,8%, померли 24 хворих. Висновки. В дослідженні ROX індекс і показник VR мали вище прогностичне значення на 5-ту та 7-му доби спостереження. Дані показники в поєднанні з динамікою клінічної картини можна використовувати для прогнозування неефективності NIV легень у пацієнтів з важкою дихальною недостатністю, спричиненою COVID 19.
Актуальність: ERAS (Enhanced Recovery After Surgery) – програма періопераційної допомоги, впровадження якої передбачає покращення результатів лікування та зменшення витрат на лікувальний процес. Рекомендації PROSPECT для періопераційного знеболювання при хірургічному лікуванні пахвинних гриж включають парацетамол, нестероїдні протизапальні препарати або селективні ЦОГ-2-інгібітори, внутрішньовенний дексаметазон та регіонарні методи (герніа-блок або ТАР-блок). Опіоїди рекомендовані тільки при неадекватності вищенаведених методик знеболення.
Мета роботи: оцінити ефективність ТАР-блоку в знеболенні та ранній реабілітації у пацієнтів з пахвинними грижами.
Матеріали і методи: До дослідження включено 56 пацієнтів, яким проведено лапароскопічну пластику (ТАРР) пахвинних гриж протягом 2020 року у хірургічному відділенні №3 Львівської обласної клінічної лікарні. Середній вік хворих склав 63,2 ± 12,2 років, маса тіла хворих становила 79 ± 4 кг. У лікуванні всіх 56 пацієнтів ми застосували принципи протоколів ERAS. Передопераційна підготовка здійснювалась без седативних середників та без премедикації. Тверду їжу ці пацієнти припиняли їсти за 6 годин до операції, рідину за 2 години, спеціальна очистка ШКТ не проводилась. Всім пацієнтам проводилась загальна інгаляційна анестезія севофлураном. Інтраопераційно фентаніл вводили в дозі 100 мкг перед інтубацією трахеї, у подальшому по потребі при гемодинамічних ознаках недостатньої аналгезії. Міорелаксант – атракуріум. Для профілактики післяопераційної нудоти і блювання вводили ондансетрон 4 мг та дексаметазон 8 мг. Пацієнтів поділили на 2 групи. У пацієнтів І групи (n = 32) ми застосовували внутрішньовенну мультимодальну неопіоїдну аналгезію після операції (парацетамол 1000 мг 3 рази на добу, декскетопрофен 50 мг 3 рази на добу). У ІІ групі (n=24) після введення в наркоз та інтубації трахеї виконували ТАР-блок під УЗ-контролем бупівакаїном 0.25 % 30 мл у поєднанні з лідокаїном 200 мг та дексаметазоном 4 мг. Після операції за потреби вводили в/в декскетопрофен 50 мг. Обидві групи статистично вірогідно не відрізнялися за віком, масою тіла та розміром грижі за класифікацією Європейської асоціації герніологів. Анетезіологічний ризик у хворих обох груп було оцінено як ASA II-III.
Результати: Інтраопераційно потреба у фентанілі становила в І групі 280 ± 54 мкг., в ІІ групі 120 ± 40 мкг. Середня інтенсивність болю за ВАШ за першу добу після операції становило в І групі 2,5 ± 0,5 балів, в ІІ групі 1,2 ± 0,4 бали. Додаткового однократного введення декскетопрофену за першу добу після операції потребували
всього 3 пацієнта (12,5 %) з ІІ групи. Потреби в опіоїдах в післяопераційному періоді не було у жодного пацієнта в обох групах. У І групі післяопераційна нудота мала місце у 4 пацієнтів (12,5 %) та блювання – у одного пацієнта (3,1 %). В ІІ групі епізодів післяопераційної нудоти та блювання не було в жодного пацієнта. Пацієнти І групи були спроможні до вертикалізації та ходіння в середньому через 12 годин після закінчення операції, цей інтервал в ІІ групі становив – 6 годин. Перший повноцінний прийом їжі в І групі відбувся в середньому за 7 годин після операції, а в ІІ групі – за 4 години після операції.
Висновки: Застосування ТАР-блоку значно покращує якість знеболення, зменшує інтраопераційну потребу в опіоїдах та прискорює реабілітацію пацієнтів після хірургічного лікування пахвинних гриж.