УДК 614.71:612.014.46:[546.717:546.33]:616-092.9:001.89

Анотація. Натрій перманганат – неорганічна сполука, сіль натрію та перманганатної кислоти. Застосовується в промислових процесах, водопідготовці й інших видах господарської діяльності як реагент (сильний окисник) і дезінфікуючий засіб. В умовах використання натрію перманганату чи його водних розчинів ця сполука може надходити в повітря робочої зони у вигляді диспергаційних аерозолів і негативно впливати на здоров’я працівників, що зумовлює необхідність розробки медико-санітарного нормативу допустимого вмісту в повітрі робочої зони.

Мета роботи – експериментальне встановлення параметрів токсичності натрію перманганату з визначення характеру біологічної дії на організм теплокровних тварин і наукове обґрунтування медико-санітарного нормативу допустимого вмісту в повітрі робочої зони. Натрію перманганат досліджували в гострих і підгострих експериментах. Робота проведена на лабораторних тваринах (білих щурах-самцях, білих мишах-самцях, мурчаках і кролях). Експериментальними дослідженнями й аналізом літературних даних установлено, що натрій перманганат за параметрами гострої токсичності при одноразовому пероральному введенні належить до помірно небезпечних речовин (3 клас небезпечності), при однократному інгаляційному впливі – до надзвичайно небезпечних речовин (1 клас небезпечності). У клінічній картині гострого отруєння переважають симптоми ураження дихальної та центральної нервової систем. Натрій перманганат має сильну кумулятивну активність, проявляє помірну подразнювальну дію при потраплянні на шкіру й сильну подразнювальну дію при потраплянні на слизові оболонки, належить до речовин з вибірковою дратівливою дією. При довготривалому впливі натрію перманганат викликає неврологічні розлади, може впливати на репродуктивну функцію, сенсибілізуючим і мутагенним ефектом не володіє. Канцерогенний ефект не доведений. Медико-санітарний норматив натрію перманганату в повітрі робочої зони – 0,1 мг/м3, 1 клас небезпечності, аерозоль, позначка П – подразнююча дія.

Висновок. Установлено параметри токсичності, характер біологічної дії на організм лабораторних тварин та обґрунтовано медико-санітарний норматив допустимого вмісту натрію перманганату в повітрі робочої зони.

УДК 615.28:547.233.4:613.155:613.6.01

Анотація. Дидецилдиметиламоній хлорид – четвертинна амонієва сполука четвертого покоління, яка належить до групи катіонних поверхнево-активних речовин. Вони порушують міжмолекулярні взаємодії та дисоціацію ліпідних бішарів. Ця хімічна речовина має кілька біоцидних застосувань: мікробіостатичний дезінфікуючий препарат для профілактики цвілі, захисту деревини, знищення водоростей, фітопатогенних грибів і бактерій; активний діючий інгредієнт великої кількості дезінфекційних засобів, зареєстрованих в Агентстві з охорони навколишнього середовища США (USEPA) і маркованих як інактивуючі віруси пташиного грипу типу А на твердих поверхнях. Дидецилдиметиламоній хлорид використовується в гінекології, хірургії, офтальмології, педіатрії, а також для стерилізації хірургічних інструментів, ендоскопів і дезінфекції поверхонь. В умовах виробництва й застосування дидецилдиметиламоній хлорид може потрапляти в організм працюючих при вдиханні або через контакт зі шкірою, що вимагає обґрунтування гранично допустимої концентрації (ГДК) у повітрі виробничих приміщень.

Мета роботи. Аналіз літературних даних стосовно токсичності й характеру біологічної дії на організм дидецилдиметиламонію хлориду й обґрунтування ГДК у повітрі виробничих приміщень. Аналізом літературних даних установлено, що дидецилдиметиламонію хлорид за параметрами гострої токсичності при одноразовому внутрішньошлунковому введенні належить до помірно небезпечних речовин (3 клас небезпечності), при однократному інгаляційному впливі – до високо небезпечних речовин (1 клас небезпечності), при однократному нанесенні на шкіру – до малонебезпечних речовин (4 клас небезпечності), володіє резорбтивно-токсичною дією при нанесенні на шкіру, слабкими кумулятивними властивостями, проявляє подразнювальну дію при попаданні на шкіру та слизові оболонки, не викликає сенсибілізацію організму. Мутагенний, канцерогенний, ембріотоксичний, тератогенний ефекти й токсична дія на репродуктивну функцію не є лімітуючими критеріями шкідливості дидецилдиметиламонію хлориду. ГДК дидецилдиметиламонію хлориду в повітрі виробничих приміщень 0,1 мг/м3, аерозоль, 1 клас небезпечності, позначка + – потребує спеціального захисту шкіри й очей.

УДК 578.834: 615.281.8:616-092.4

Анотація. З огляду на широке розповсюдження у світі коронавірусної інфекції COVID-19, значні збитки, які завдає ця небезпечна хвороба населенню планети, постійне виникнення й циркуляція серед людей усе нових варіантів збудника цього захворювання та складність боротьби з цією недугою, пошук нових ефективних протикоронавірусних препаратів залишається актуальною проблемою. Метою дослідження було визначити противірусну активність вітчизняного препарату «Тетлонг-250» при експериментальній коронавірусній інфекції в лабораторних мишей, викликаній коронавірусом гепатиту мишей, щоналежить до тієї ж підгрупи коронавірусів (рід Betacoronavirus), до якої входить і збудник пандемії COVID-19 – вірус SARS-CoV-2. Визначення активності цього засобу проводили порівняно з дією на вказаний коронавірус відомого противірусного препарату «Аміксин». Установлено, що протиалкогольний препарат «Тетлонг-250» володіє високою статистично достовірною (Р<0,001) протикоронавірусною активністю, яка визначалася в межах 55,0–64,7% захисту порівняно з контрольними тваринами. Водночас інтерфероніндукуючий препарат «Аміксин» захищав лабораторних мишей від летальності, спричиненої коронавірусом, на рівні 20%. На високу достовірну протикоронавірусну ефективність досліджуваного засобу «Тетлонг-250» указують і показники середньої тривалості життя піддослідних тварин, які становили при всіх 6 схемах уведення в межах 9,8–11,7 днів, що на 4,7–6,6 дня були вищими від аналогічного показника в контрольних тварин і на 2,7–4,6 дня вищими, ніж при оптимальному застосуванні аміксину. Отримані результати дають підставу заявити про доцільність проведення відповідних широких клінічних випробувань препарату «Тетлонг-250» з метою його ймовірного ефективного використання для лікування хворих людей від багатьох коронавірусних інфекцій, у тому числі COVID-19.

УДК 616.233-002-056.3-032 

Анотація. Поширення хвороб органів дихання, що спричинило зростання захворюваності, інва-
лідності й смертності від цієї патології, стало актуальною проблемою пульмонології в умовах 
сьогодення. До таких захворювань належать хронічне обструктивне захворювання легень (ХОЗЛ), 
бронхіальна астма (БА), туберкульоз (ТБ), пневмонії (ПН), які на певному етапі свого розвитку 
мають однакові симптоми й синдроми, зокрема бронхообструктивний синдром (БОС), що вимагає 
верифікації його генезу для встановлення діагнозу. 
Мета роботи – вивчити діагностичне значення показників цитокінового профілю сироватки 
крові у хворих на неускладнений туберкульоз і неспецифічні захворювання легень, які перебігають 
з наявністю бронхообструктивного синдрому.
Матеріали та методи. Обстеження проведені в 65 хворих на туберкульоз легень із явищами 
БОС, 64 хворих на пневмонію з БОС. Контрольну групу становили 27 хворих на ХОЗЛ і 25 хворих 
на БА. У хворих обстежених груп проведено визначення в сироватці крові вмісту про- та проти-
запальних інтерлейкінів.
Результати та обговорення. Рівень прозапальних цитокінів IL-1β, IL-6, TNF-α в сироватці крові 
при БОС, зумовленому ХОЗЛ, у хворих на туберкульоз перевищував аналогічні в донорів і в контролі 
більше, ніж у 2,4–5,5 раза, водночас рівні IL-4 та IL-2 були нижчі у 2 рази за відповідні в донорів. 
Рівень прозапальних цитокінів (IL-4, IL-6) указує на високу вірогідність несприятливого перебігу 
з імовірною пролонгацією основного захворювання. При БОС, зумовленому ХОЗЛ або БА, зростан-
ня вмісту прозапальних цитокінів у хворих на туберкульоз може бути передумовою більш частих 
загострень ХОЗЛ і формування внаслідок цього його ускладнень, а при пневмонії з БОС зростання 
вмісту прозапальних цитокінів є фактором обтяженого перебігу БА й збільшення внаслідок цього 
обсягу лікування. 
Висновки. Вивчення показників цитокінового профілю сироватки крові хворих на туберкульоз 
або пневмонію з явищами бронхіальної обструкції дало змогу визначити їх роль в оцінці перебігу 
патологічного процесу, прогнозуванні розвитку ускладнень і корекції обсягу лікування. 
Ключові слова: інтерлейкіни, туберкульоз, неспецифічні захворювання легень, бронхообструк-
тивний синдром

УДК 811.161.2ʽ42:82–1“1990/2009”

Мета статті — опис лінгвоперсонологійних виявів колективного адресанта української поезії кінця ХХ століття як літературно-мовного феномена, окреслення динаміки зрушень та стильові тенденції іміджу митців постколоніального українського дискурсу. Джерельною базою розвідки слугують поетичні словесні цілі, з яких у спосіб точної і повної інвентаризації здійснено вибірку одиниць (метафор, епітетів, перифраз, оксюморонів тощо), що маніфестують текстову категорію «колективний адресант». Об̓’єктом вивчення є український поетичний дискурс постколоніальної епохи та його складники (колективний адресант↔текст↔адресат), а предметом — художні образи української поезії 1990-х років як виразники колективного адресанта «дев̓ятдесятників». Джерельною базою обрано віршовані твори сучасних українських поетів В. Виноградова, Р. Скиби, І. Павлюка, Л. Мельник, М. Кіяновської, Н. Нежданої, А. Дністрового, В. Балдинюк, С. Жадана, О. Галети, В. Махна, Д. Кубая, Н. Дички, О. Яковини, Н. Федорака, П. Михайлюк, П. Вольвача, А. Бондаря, І. Бондаря-Терещенка, О. Сливинського та ін., що уміщені в літературних часописах, журналах, газетах («Березіль», «Кальміус», «Сучасність», «Курʾєр Кривбасу», «Літера-турна Україна», «Тернопіль вечірній», «Дніпро», «Світо-вид», «Дзвін», «Дніпро», «Слово просвіти» «Слово і час», «Західний курʾєр», «Світ молоді», «Київ», «Українська культура», «Дивослово» та ін.), антологіях поезій («Іменник» (1997), «Девʾятдесятники» (1998), «Антологія нової української поезії» (1998), «Дивовид» (1997), «Антологія нової української поезії» (1998), «Боян-97», «Пастухи квітів» (1999), «Цех поетів» (1999) та ін.). Результатом наукового пошуку стало опрацювання концепції антропоцентричної природи поетичного тексту, в якому адресант і адресат складають інтерактивний комунікативний ланцюг, а художньо-поетична комунікація в аспекті дискурсивного підходу розглядається як процес, у якому предмет вербальної взаємодії між її учасниками закодований у віршованій формі. Подано також характеристику стильових мовних ознак іміджу митців. Висновком є те, що кожна культурно-історична епоха витворює мікрообраз часу, виробляє власний спосіб художньо-образного осмислення і бачення світу. Українські поети покоління «1990» — це знакова спільнота письменників, що народилася орієнтовно в один час і має спільний життєвий досвід, і як наслідок — ідентичність способів рефлексії, спорідненість емоцій, проблем, зацікавлень. Ці автори характеризуються спільним досвідом так званого поколіннєвого переживання, що визначило їх подальше духовне зростання й формування свідомості. Молодіжна поетична група «1990» у своїх поетичних збірках нарешті позбулася комплексу меншовартості колоніальної нації, сформувала унікальну манеру письма, виступила проти так званого методу «соціалістичного реалізму» у літературі, зафіксувала протест проти офіціозу й ідеологічної заангажованості у художній словесності, утвердила гендерну рівність у поезії. Визначаємо лінгвоперсонологійні вияви колективного адресанта української поезії кінця ХХ століття: сарказм, депресивний синдром, почасти мода на деконструкцію, ко-лажність техніки, кліповість, фрагментарність бачення світу, стилістична какафонія, змішування жанрів, гіперболізм та цитатність мислення, антипоетичність, антиестетичність, іронічна позиція щодо усталених зворотів, синтез сучасного європейського світогляду з притаманними тільки українському менталітету способу сприйняття міфів, образів та метафор, гра з етноміфологемами українського віршування, етнототожними елементами етнокультури, мовно-естетичний радикалізм, пародійність, гротескність, стилістчні варіації, семантично-деструктивні експерименти з усталеними поетизмами, фразеологізмами, відомими у національній і світовій культурі текстами, прецедентними іменами, деконструктивістська гра з узуально-«стертими» метафоричними образами з метою подолання тиражованості, автоматизму їх сприймання, знижена мова як масово-естетична реакція на нормотворчість, стандартність мови та пуризм, зорієнтованість на маси, тобто «середню» людину, без переваг та духовної вишколеності, кітчева естетика письма, уведення у поезію кліше мас-медіа-простору, ідеологізованих висловів тоталітарного режиму, які творчо модифікуються авто-рами шляхом іронізування та заперечення, нівелювання канонізованого сентиментального ставлення до історичних та релігійних істот, будь-яких авторитетів, розширення мовно-естетичних горизонтів поетичного слова (сленг, суржик, діалектизми), відчуження від соціальних інститутів, політики, панівних ідеалів та ідеологій, семантико-стилістичні мотиви самотності, порожнечі та спустошення.

Ключові слова: адресант колективний, дискурс постколоніальний, комунікація поетична, література українська, покоління літературне, покоління «1990», текст поетичний, стиль мовний.