Factors influencing the urokinase-type plasminogen activator system play important roles in pathogenetic processes in Ph-negative myeloproliferative neoplasms (MPNs). In addition, the JAK2V617F mutation is a key determinant of outcomes in these diseases. This study evaluated complete blood count (CBC) parameters, the plasminogen activator inhibitor 1 (PAI-1) 4G/5G polymorphism, and the JAK2V617F mutation in patients with Ph-negative MPNs, aiming to identify possible associations between them. We analyzed results from 56 patients newly diagnosed with Ph-negative MPNs— essential thrombocythemia (ET), polycythemia vera (PV), and primary myelofibrosis (PMF)—before treatment initiation. The CBC of 475 people from a diagnostic center database served as a population sample for comparison. In patients with Ph-negative MPNs, PAI-1 genotypes 4G/4G, 4G/5G, and 5G/5G were detected in 11  (19.6%), 29 (51.8%), and 16 (28.6%) cases, respectively. No significant differences in genotypedistribution were found among ET, PV, and PMF patients. PMF patients with the 4G/5G genotype had a higher white blood cell (WBC) count compared to those with the 5G/5G genotype (P = 0.027). The JAK2V617F mutation was found in 44 (78.6%) patients. ET patients with this mutation (n = 13) exhibited significantly higher counts of platelets (PLTs), red blood cells (RBCs), and WBCs compared to those without it. The PLT/RBC ratio was significantly higher in all disease categories compared to the population sample, with the highest ratios in ET patients. The PLT/WBC ratio in ET and PV patients was also higher than in the population sample (P < 0.05). This relative thrombocytosis is likely clonal in origin, associated with genes responsible for PLT quantitative parameters, JAK-STAT signaling pathway proteins, and factors in the uPA-uPAR-PAI-1/PAI-2 system. These genes share common loci in chromosomes (1p34.1-p34.3, 7q21.1-q21.3, 9p24.1, 19p13.11-p13.2, and 19q13.31-q13.32). Due to their close spatial proximity, these genes can form genetic complexes and mutually influence their expression levels, thereby contributing to the unique pathogenesis of these diseases.

УДК 616.832-004.2-06

 Розсіяний склероз (РС) — хронічне автоімунне запальне захворювання центральної нервової системи, що є однією з найпоширеніших причин прогресуючої інвалідизації серед осіб молодого віку. Це захворювання суттєво впливає на якість життя пацієнтів та їхніх сімей, а також супроводжується значними економічними витратами. Рання діагностика та ранній початок лікування хворих на РС допомагають запобігти розвитку загострень, інвалідизації та передчасній смерті пацієнтів і поліпшують їх якість життя. На сьогодні підвищилася обізнаність про РС, стали доступними більш ефективні методи діагностики та терапії пацієнтів з РС. Це привело до скорочення діагностичної затримки між виявленням симптомів і встановленням вірогідного діагнозу, а також до відтермінування грубої інвалідизації. Важливе значення для оптимального клінічного менеджменту пацієнтів має мультидисциплінарна співпраця фахівців на всіх рівнях медичної допомоги, а також тісна співпраця між лікарем та пацієнтом. У статті систематизовано сучасні знання щодо основних підходів до діагностики та лікування пацієнтів із РС в Україні.
Ключові слова: розсіяний склероз; діагностика; лікування; хворобомодифікуюча терапія

 Оксид азоту та варіанти гена ендотеліальної NO-синтази (NOS3) при множинному склерозі (МС) стали об’єктом активних наукових досліджень
останніх років, оскільки ген конститутивно експресується у нейрональних та епітеліальних клітинах. А активність ферменту ендотеліальної NO-синтази (eNOS), що відіграє ключову роль у розвитку ендотеліальної дисфункції, регулюється варіантами гена NOS3, зокрема і варіантом 4а/b.
Мета. Дослідити вплив варіанта 4а/b гена NOS3 на ризик розвитку та перебіг захворювання у пацієнтів із множинним склерозом.
Матеріали і методи. До проведення дослідження залучено 113 хворих на МС. Генотипування за варіантом 4а/b гена NOS3 проводили із використанням методу полімеразної ланцюгової реакції.
Результати. Наші результати свідчать про те, що наявність генотипу 4bb асоційована зі зниженням ризику розвитку МС, натомість алель 4a гена NOS3 асоційований із підвищеним ризиком розвитку. Аналіз клінічних характеристик засвідчив, що пацієнти з генотипами 4ba та 4bb мали істотно
вищий індекс маси тіла (р=0.007) порівняно з генотипом 4аа. У пацієнтів з генотипом 4bb значно частіше виявляли тяжкий перебіг захворювання
(р=0.0489). Методом бінарної логістичної регресії виявили ген-факторну взаємодію між варіантом 4a/b гена NOS3 та індексом маси тіла (p=0.037), що свідчить про поєднаний вплив цих чинників на перебіг МС.
Висновки. Отримані результати засвідчили важливу та багатофункціональну роль варіанту 4a/b гена NOS3 у розвитку та перебігу МС, що потребує
подальших досліджень для кращого розуміння механізмів впливу цього генетичного чинника та його взаємодії з іншими факторами.
Ключові слова: множинний склероз, NOS3, варіант 4a/b, частота генотипів, індекс маси тіла, EDSS.

УДК  616.36:616–003.234]–06

Актуальність. Сучасна наука розглядає зміни кишкової мікробіоти як патогенетичну ланку розвитку багатьох хвороб, зокрема метаболічно-асоційованої жирової хвороби печінки та стеатозу печінки (МАСП). Хоча дисбіоз є на кожній стадії розвитку жирової хвороби печінки, дотепер точно не встановлені типові ознаки окремо для МАСП, що зумовлює актуальність та доцільність нашого дослідження.

Мета дослідження: охарактеризувати стан кишкової мікробіоти у пацієнтів з МАСП.

Матеріали та методи. Обстежено 19 пацієнтів, зних 14 амбулаторних пацієнтів з метаболічним синдромом та МАСП і 5 пацієнтів без метаболічного синдрому з інтактною печінкою, які істотно відрізнялись лише за індексом маси тіла, з аналогічними гендерно-віковим розподілом, артеріальним тиском, параметрами ліпідного та вуглеводного метаболізму. Крім стандартних клініко-лабораторних обстежень, пацієнтам проведений метагеномний аналіз мікробіому кишечника методом полімеразно-ланцюгової реакції у сертифікований лабораторії. Пацієнти лікувались та обстежувались відповідно до нормативних документів та Гельсінської декларації прав людини. Цифрові результати опрацьовано статистично, рівень вірогідностi р<0,05.

Результати. Зміни мікробіому кишечника у пацієнтів з жировою хворобою печінки починалися вже на стадії стеатозу та проявлялися збільшенням загальної бактеріальної маси на третину, нижчою кількістю облігатних штамів (Lactobacillus, Bifidobacterium, Bacteroides thetaiotaomicron, Akkemansia muciniphila) та збільшенням умісту умовно-патогенних штамів (Сlostridium perfringens, Klebsiellapneumonia, Klebsiella oxytoca, Escherichia coli enterоpathogenic, Shigella, Proteus, Salmonella) порівняно з пацієнтами з інтактною печінкою. Основну масу бактеріальних ДНК становили ДНК Bacteroidetes (50,66 %;порівняно з інтактною печінкою Δ= +8,29 %) та Firmicuts (31,97 ± 3,19 %; Δ= –10,87 %), тоді як 7,47 ± 2,69 %становили ДНК Actinobacteria (Δ= +40,41 %). Зміни метагеномного стану мікробіому кишечника пов’язані з масою тіла, системною гемоциркуляцією та ліпідним і вуглеводним метаболізмом.

Висновки. За умов жирової хвороби печінки вже на стадії стеатозу спостерігався кишковий дисбіоз зі збільшенням загальної бактеріальної маси, нижчою кількістю облігатних та збільшенням умовно-патогенних штамів, що через метаболічні впливи може зумовлювати прогресування хвороби печінки.

Цукровий діабет (ЦД) є однією з визначальних проблем сучасної ендокринології. Це спричинено значним зростанням захворюваності на цю недугу за останні десятиріччя, подовженням життя пацієнтів завдяки все більш ефективній сучасній цукрознижувальній терапії, малорухомому та стресовому способу життя сучасних мешканців України. Ураження шлунково-кишкового тракту (ШКТ) розвиваються та прогресують вже на момент постановки хворому діагнозу ЦД. Також слід розуміти, що захворювання органів травлення при ЦД формуються та наростають за умов поганого глікемічного контролю захворювання; наявності ожиріння, інсулінорезистентності, порушень ліпідного метаболізму та зі збільшенням тривалості ЦД. Серед цих уражень виділяють гастроінтестинальнізміни, в основі виникнення яких, у першу чергу, лежить діабетична нейропатія (патологія екстра- та інтраорганної інервації), ураження блукаючого нерва; так і стани, пов’язані з гормонально-метаболічними змінами, що є наслідком не тільки порушеного тканинного метаболізму, а й вираженихсудиннихзмін. Крім цього, дослідження останніх років доводять, що одним із не менш важливих факторів впливу на процеси в ШКТ та печінці є мікробіота кишківника, що охоплює широке коло мікроорганізмів. Діабетичне ураження печінки пов’язане перш за все із її жировою інфільтрацією, спричиненою недостатністю інсуліну, збідненням печінки глікогеном, посиленням ліполізу на периферії, мобілізацією вільних жирних кислот та тригліцеридів із жирової тканини та підвищеним транспортом їх у печінку, що веде до розвитку гепатостеатозу та стеатогепатиту. Розвиток метаболічно-асоційованої жирової хвороби печінки також спричиняє прогресування серцево-судинних ускладнень ЦД. Наявність уражень ШКТ у хворих на ЦД потребує спостереження лікарів різних спеціальностей. Надзвичайно важливо в щоденній лікарській практиці враховувати стан органів травлення при виборі тактики як цукрознижувальної, так і будь-якої іншої терапії.