Уролітіаз, або сечокам’яна хвороба (СКХ) – це стан, при якому в сечовивідних шляхах утворюються кристалічні мінеральні відкладення. Виділяють метаболічні, анатомічні, ятрогенні та ідіопатичні фактори, що призводять до утворення каменів. У дітей однією з патогенетичних причин СКХ можуть бути також інфекції сечовивідних шляхів [1]. Захворюваність на нефролітіаз серед дітей та підлітків упродовж останніх 25 років швидко зростає. Відповідно збільшується і нова популяція педіатричних пацієнтів із ризиком рецидиву каменів у нирках [14]. Нефролітіаз є поширеним клінічним станом, який зустрічається як у розвинених, так і в країнах, що розвиваються. Склад каменів, їх розташування в сечовивідних шляхах і поширеність захворювання різняться залежно від географічного регіону [12]. Натомість у дітей СКХ є нечастим захворюванням, яке охоплює близько 1% пацієнтів із конкрементами від усієї популяції пацієнтів з уролітіазом. Однак у країнах із розвиненою економікою частота захворювання постійно зростає. Зокрема, поширеність СКХ у  Німеччині сягає 5%, а  у  США  – до  10% [2,5,9,10]. За статистичними даними, поширеність уролітіазу в США за останні чотири десятиліття зросла більше ніж удвічі [10,12]. На сьогодні існують різні погляди та підходи до лікування СКХ. Особливо це стосується дитячої популяції. Так, екстракорпоральну ударнохвильову літотрипсію (ЕУХЛ) вважають методом першої лінії інструментального лікування каменів у дітей. Проте в пацієнтів із природженими вадами розвитку сечовивідних шляхів часто виникає потреба в повторних шпиталізаціях із проведенням літотрипсії під загальним знеболюванням. E. H. Landau та співавтори (2009) зазначили, що через 3 місяці після ЕУХЛ stone free rate (SFR) становив 80%, тоді як 20% пацієнтів потребували повторних сеансів літотрипсії [7,17]. Хірургічне лікування каменів у нирках серед дітей за останні роки досягло значного прогресу за рахунок мініатюризації хірургічних інструментів, а відтак –тотрипторів [3]. Ендоскопічну літотрипсію спочатку застосовували при конкрементах дистального відділу сечоводу. Її ефективність за SFR досягала 97% [13]. З розвитком технологій та набуттям досвіду її почали використовувати для лікування каменів, розташованих в інших відділах сечоводу, з  ефективністю SFR 88–100% і  мінімальними ускладненнями [4,16]. За останні кілька десятиліть відбулася зміна парадигми в лікуванні каменів нирки. Так, черезшкірна нефролітотомія (ЧШНЛ) стала «золотим» стандартом лікування великих ниркових конкрементів [15]. Переваги міні-ЧШНЛ у дітей – це мінімальна хірургічна травма та зазвичай крововтрата; добра візуалізація предмету втручання; достатня безпечність операції і короткий шпитальний період. Міні[1]ЧШНЛ також рекомендована дітям із супутніми вадами сечових шляхів [8]. Відповідно «відкрите» або лапароскопічне хірургічне втручання в пацієнтів із конкрементами в сечовидільних шляхах на цей час доречно виконувати лише в ексклюзивних випадках [11].

У пацієнтів із меланоцитарними новоутвореннями шкіри (МНШ) найбільш радикальним методом лікування, так званим «золотим стандартом», на думку багатьох сучасних дослідників, є хірургічне видалення – ексцизійна біопсія [1]. Особливо це важливо за наявності диспластичних (атипових) невусів, що часто поєднуються з внутрішньодермальними і в окремих випадках можуть трансформуватися в поверхнево поширену меланому шкіри (МШ) [13]. Слід зазначити, що остаточний діагноз «диспластичний невус» (пігментний невус – ПН) потрібно встановлювати тільки після гістологічного дослідження, оскільки клінічно відрізнити прогресуючий ПН від ранньої меланоми неможливо [16]. За рекомендаціями більшості авторів, при ексцизійній біопсії на всю товщину шкіри захоплення здорових тканин має становити 2–10 мм від границі новоутворення, а після виявлення МШ рекомендована реоперація – висічення післяопераційного рубця [16]. Під час гістологічного дослідження біоптатів обов’язковими є: визначення максимальної товщини пухлини за Breslow (у мм); визначення рівня інвазії за Clark; визначення виразкування первинної пухлини; визначення мітотичного індексу (кількість мітозів на 1 мм2) при товщині пухлини до 1 мм включно; наявність транзиторних або сателітних метастазів; нейротропізм; десмоплазія, оцінка країв резекції на наявність пухлинних клітин. Під час визначення поширення меланоцитарного об’єкта шкіри виникають труднощі з макроскопічною оцінкою їхнього субклінічного поширення, тому первинно визначений розмір необхідної зони безпеки (площа хірургічного охоплення здорових тканин) у разі видалення ПН може виявитись необґрунтовано великим або недостатнім. Зазвичай під час гістологічного дослідження біоптатів встановлюється глибина інвазії та відстань від країв висічення шляхом дослідження паралельних шарів препарату [11]. Однак за даного методу поза полем дослідження можуть опинитися невусні клітини, розташовані між поверхнями проведених зрізів біоптату, що являють собою не попереджуваний ризик рецидивів. Цю небезпеку рекомендують знизити шляхом збільшення кількості гістологічних зрізів, але існує певна складність у тому, що чим більші розміри видаленого утворення, тим більша відстань між зрізами та тканинами, які піддаються мікроскопії [6,10].

Гострий апендицит є найпоширенішою причиною абдомінального болю, який потребує невідкладного хірургічного втручання в дітей, і є істинно ургентною патологією шлунково-кишкового тракту. Попередній діагноз передусім ставиться на підставі клінічних даних, проте в ході подальшого дообстеження невід’ємною частиною діагностичного процесу є додаткові методи дослідження, такі як загальний аналіз крові, ультразвукове дослідження (УЗД) органів черевної порожнини [4]. В індустріально розвинутих державах захворюваність на гострий апендицит становить від 4–6% до 12–23%, в Україні – 20–21 випадок на 10 тис. населення, переважно в осіб молодого віку [2]. У США та країнах Європи частота гострого апендициту в популяції досягає 7–12%. Щорічно у США виконують близько 250 тис. апендектомій у дорослих та близько 60 тис. у дітей, у Великій Британії – до 40 тис., у Росії – понад 220 тис., летальність становить 0,13%. Гострий апендицит найчастіше діагностують у віці 10–19 років [1,2,4]. За даними МОЗ України (2016), гострий апендицит є найчастішою та найпоширенішою причиною розвитку перитоніту. Летальність при гострому апендициті (доросле та дитяче населення) в Україні зумовлена такими факторами: тяжкістю захворювання – 19,7%; пізньою госпіталізацією – 46,1%; технічними помилками під час операції – 5,2%; тактичними помилками – 6,8%; дефектами післяопераційного лікування – 7,7%; супутніми захворюваннями – 9,3%; пізньою операцією – 5,2%. Особливо гостро проблема діагностики гострого апендициту постає у випадках абдомінального болю в  дівчат, що  пов’язано з  наявністю близько розташованих до апендикса структур внутрішніх статевих органів. Слід зауважити, що  вчасно виявлене джерело запалення в порожнині малого таза запобігає негативному впливу патологічного процесу на майбутню репродуктивну функцію. Під час діагностування гострого апендициту, окрім клінічних симптомів, лікарям допомагає УЗД, яке поширене в  медичній практиці та  дає змогу встановити правильний діагноз, провести диференційну діагностику з гострою гінекологічною патологією [6]. 

Infantile hypertrophic pyloric stenosis (IHPS) remains the most often cause of projectile non-bilious vomiting in infants during first month of life. IHPS typically manifests between 2 and 6 weeks of age where the pyloric channel became narrowing, resulting in gastric outlet obstruction [1, 2]. The exact etiology of IHPS remains unknown. The failure of pyloric muscle relaxation has been attributed to inadequate innervation, defect of nitric oxide metabolism [3], hyperacidity in the stomach [4], and various environmental and genetics factors [5, 6] have been implicated as risk factors for IHPS occurrence. Despite the identification of these factors, conservative therapies to reverse the muscle hypertrophy have still not been established in most European clinics and if implemented have shown poor outcomes, leaving surgical management as the only option to alleviate this pathology. The medical management is usually reserved for patients who are deemed unfit to undergo general anesthesia due to severe medical co-morbidities [1]. Extramucosal pyloromyotomy for the treatment of pyloric stenosis was first described by Ramstedt in 1912 and during many years this method remains the «gold standard» of the treatment [7]. The open approach is effective at providing excellent exposure of the pylorus but results in an abdominal scar that grows with the patient and may becomes quite significant with time. In 1991, Alain et al. described the laparoscopic approach [8] and this surgical modality gradually accepted by pediatric surgeons [2, 9]. There are still contradictory results in the literature with regard to the benefits and disadvantages of laparoscopic compared to the open procedure to treat infants with IHPS. Some authors claimed that laparoscopic pyloromyotomy associated by a shorter hospital stay, shorter postoperative recovery, and less postoperative pain [10-12], however these advantages were not confirmed [9, 13, 14]. Besides that, some authors have questioned the safety of laparoscopy because of increased frequency of surgical complications compared with open pyloromyotomy [15, 16].

Meckel diverticulum (MD) is one of the most common congenital anomalies of the small intestine [1]. MD results from an incomplete obliteration of the vitelline (omphalomesenteric) duct, which connects the midgut to the yolk sac in the fetus, usually between the fifth and sixth weeks of gestation as the bowel settles into normal anatomical position [2]. Some authors characterized MD by the rule of “twos”: frequency of 2%, 2 times more predominate in males, diagnosed most in children below of 2 years old, located within 2 feet (60 cm) of the ileocecal valve, commonly 2 cm in diam[1]eter, 2 inch (5 cm) of length, and may content of 2 types of ectopic mucosa (gastric and pancreatic) [3-6]. Being in most cases remains asymptomatic [6-8], but in some cases, MD may provoke life-threating complications, such as intestinal obstruction, intestinal bleeding, intraabdominal infection, and umbilical anomalies [4, 5, 9]. The lifetime risk for an MD[1]related complication varies from 4% to 34% [10, 11], and this risk decreases with age [12]. The clear preoperative diagnosis of MD in patients with acute abdominal pain or signs of intestinal obstruction is challenging, despite the availability of modern imaging. Due to that, the lot cases of MD diagnosed intraoperatively [13, 14]. Symptomatic MD always required its removing [7, 15], whereas in cases of incidentally discovered MD there is controversy regarding surgical resection [11, 16, 17]. Traditionally operative management of MD involves laparotomy with diverticulectomy with or without small bowel resection [15, 18]. With the advent of laparoscopic surgery, the intracorporeal diverticulectomy with the laparoscopic stappling devices or laparoscopic-assisted excision, is becoming increasingly popular [19, 20]. However, questions about what type of surgery should be chosen in children with the different types of MD still under debate. The aim of this study was summarized own experience in the management of MD in children.