УДК 811.161.2’42

Єство нового стратегічного підходу до осягнення тексту полягає в трактуванні його з позицій комунікативного акту, що концептуально охоплює адресанта та адресата. Найвищою ознакою тексту є комунікативність. Вона фіксує його водночас і як систему, і як динамічне утворення. Мовленнєва діяльність людини відбувається за допомогою тексту, його комунікативну сутність експлікує структура, семантика і прагматика (форма, зміст і функції), що підпорядковані вираженню авторської інтенції та її експлікуванню. Предметом текстової діяльності є та смислова інформація, яка закріплена в задумі словесного цілого, його комунікативно-пізнавальному намірі. Текст постає системою смислових елементів (одиниць), функційно зінтегрованих у єдину ієрархічну структуру замислом (комунікативним наміром) автора тексту, кожна його одиниця входить до певної системи зв’язків, які, з одного боку, підпорядковані єдиному комунікативному наміру, а з іншого – логіці розгортання всієї ієрархії смислів у тексті. Мета статті – описати фактуальність як підкатегорію текстової категорії інформативності, зосередитися на мовних засобах вираження цієї типологічної ознаки словесного цілого. Окреслена мета передбачає виконання таких завдань: обґрунтувати існування фактуальності як підкатегорії інформативності в категорійній ієрархії тексту; поакцентувати увагу на фактуальності в аспекті вияву індивідуально-авторської картин світу; описати фактеми як мовні засоби реалізації фактуальності. Джерельною базою розвідки слугують українськомовні художні словесні цілі, з яких у спосіб точної і повної інвентаризації здійснено вибірку фактем, що маніфестують фактуальність як текстову підкатегорію інформативності. У колі уваги художні тексти як класичної української літератури, так і сучасної. Об̓єктом вивчення є український поетичний дискурс та його складники, а предметом – фактеми української поезії та прози як виразники фактуальності – різновиду текстової категорії інформативності. Результатом наукового пошуку стало поглиблення ідеї ієрархічного впорядкування текстових категорій й підкатегорій й визначення фактуальності як інваріантної характеристики словесного цілого, що віддзеркалює окремий аспект типологічної ознаки словесного цілого. Художньо-поетична комунікація в аспекті дискурсивного підходу розглядається як процес, у якому предмет вербальної взаємодії між її учасниками є виявом специфіки індивідуальної картини світу адресанта. Висновком є те, що підкатегорія фактуальності зокрема інформативність загалом репрезентує текст як комунікативну одиницю. Феномен фактуальності зумовлений наявністю в художньому тексті інформації, яку запроєктовано у площину автора – з ідеєю твору, у площину читача – з процесом сприйняття тексту як освоєння нової інформації і наближення до авторського задуму. Фактуальність зреалізовує естетичну ідею твору, координує тему та сюжет, визначає добір мовних засобів тощо. Мовними засобами реалізації фактуальності як підкатегорії текстової категорії інформативності є фактеми.

 УДК 811.161.2ʽ42:82

Мета статті – описати аксіологічність як підкатегорію текстової категорії модальності, зосередитися на мовних засобах вираження цієї типологічної ознаки словесного цілого. Джерельною базою розвідки слугують українськомовні художні словесні цілі, з яких здійснено вибірку одиниць (метафор, синестезій, перифраз, розмовної лексики, порівняльних конструкцій тощо), що маніфестують аксіологічність як текстову підкатегорію аксіологічності. У колі уваги художні тексти як класичної української літератури, так і сучасної – Ігоря-Богдана Антонича, Володимира Винниченка, Віктора Виноградова, Олеся Гончара, Олександра Довженка, Оксани Забужко, Павла Загребельного, Ліни Костенко, Михайла Коцюбинського,
Поліни Михайлюк, Романа Скиби, Назара Федорака та ін. Об̓єктом вивчення є український поетичний дискурс та його складники, а предметом – художні образи української поезії та прози як виразники аксіологічності як різновиду текстової категорії модальності. Результатом наукового пошуку стало поглиблення ідеї ієрархічного впорядкування текстових категорій й підкатегорій й визначення аксіологічності поряд з референційністю, експресивністю та емотивністю як інваріантної характеристики словесного цілого, що віддзеркалює окремий аспект типологічної ознаки словесного цілого. Художньо-поетична комунікація в аспекті дискурсивного підходу розглядається як процес, у якому предмет вербальної взаємодії між її учасниками є виявом специфіки мовно-національної картини світу українців. Адже ставлення до світу крізь призму оцінки є винятковою антропоцентричною формою світосприйняття, що зумовлено психофізіологічними особливостями людини, раціональним, творчим
характером її мислення. Оцінка тісно повʼязана з гносеологічними процесами: відображаючи предмети та явища довкілля, людина пізнає світ, який її оточує, і водночас надає йому оцінку з певних культурних позицій, із погляду тих чи тих особистісних потреб, настанов, прагнень. Висновком є те, що категорія аксіологічності репрезентує текст як комунікативну одиницю. Феномен модальності зумовлений наявністю в художньому тексті аксіологічної інформації, яку запроєктовано у площину автора – з ідеєю твору, у площину читача – з процесом сприйняття тексту як освоєння нової інформації і наближення до авторського задуму. Українськомовні художні тексти є складниками картини світу етносу, вони вміщують у собі
колективний досвід, генетично-еволюційне тло якого виражає текстова підкатегорія аксіологічності. Аксіологічність зреалізовує естетичну ідею твору, координує тему та сюжет, визначає добір мовних засобів тощо. Концепт – аксіологічна призма бачення світу. Художня комунікація здатна виявляти унікальну культуру нації, її традиції, звичаї, менталітет, відтворювати життя людей у національно-історичній своєрідності, а також репрезентувати світогляд неповторної особистості автора-адресанта. Мовними засобами реалізації аксіологічності як підкатегорії текстової категорії інформативності є ключові слова, лексичні повтори, авторські афоризми, а також присвяти, епіграфи, заголовки.
Ключові слова: текстова категорія, текстова підкатегорія, текст, аксіологічність, адресант, національне мовомислення.

УДК: 81’42:614

У статті досліджено теоретичні засади та прикладні аспекти інклюзивної лінгвістики в медичній комунікації, яка формується на перехресті мовознавства, медичної етики, соціолінгвістики та когнітивної науки. Розглядається інклюзивна лінгвістика як міждисциплінарна парадигма, що передбачає використання мовних засобів, спрямованих на забезпечення справедливого, етичного та ефективного доступу до медичної інформації для різних категорій пацієнтів. Метою дослідження є окреслення мовних стратегій, дискурсивних практик та вербальних механізмів, які мінімізують соціальні, когнітивні й культурні бар’єри у сфері медичної комунікації, сприяють уникненню дискримінації, підвищують рівень довіри до медичних працівників і забезпечують гуманну та персоналізовану взаємодію з пацієнтом. Аналіз здійснювався на основі широкого джерельного корпусу, що охоплює 20 наукових статей з медицини, 145 мовних фрагментів з офіційних документів системи охорони здоров’я (інструкцій, клінічних протоколів, довідкових матеріалів), 34 тексти з медичної реклами, а також міжнародні настанови, зорієнтовані на захист прав людини та інклюзію в медичній сфері. Такий комплексний підхід уможливлює репрезентувати повноту мовного ландшафту сучасної медицини й окреслити потенціал інклюзивної лінгвістики як потужного інструмента гуманізації медичного дискурсу. Об’єктом дослідження є мовна взаємодія, що реалізується в процесі медичного обслуговування, зокрема в контексті «лікар – пацієнт», «лікар – родич пацієнта», «пацієнт – адміністрація медичного закладу». Предметом дослідження постають мовні інструменти (лексичні, синтаксичні, прагматичні), які долають когнітивні та соціокультурні бар’єри, створюють комфортний, безпечний та доступний інформаційний простір для пацієнта. Результатом наукового пошуку стала класифікація низки лінгвістичних практик, що мають інклюзивний потенціал: використання адаптивної лексики, що відповідає рівню освіченості та когнітивним можливостям пацієнта; активне впровадження фемінітивів як засобу ґендерної рівності у медичних текстах; застосування простої мови для забезпечення прозорості інструкцій, пояснень, діагнозів; упровадження альтернативних форматів комунікації (візуальних, жестових, графічних) для людей з інвалідністю або особливими потребами. Дослідження також поакцентовує увагу на важливості інклюзивних стратегій щодо віку (особи похилого віку, діти), етнокультурному (мігранти, представники національних меншин), когнітивному (особи з ментальними розладами, обмеженим рівнем розуміння медичних термінів). Окремо проаналізовано проблеми мовного сексизму в медичному дискурсі, що оприявнені в асиметрії назв осіб, ґендерних стереотипах у текстах, патерналістському стилі спілкування. У висновках указано на дисбаланс між формалізованою (часто знеособленою) мовою медичних документів і потребою пацієнта в емпатійній, відкритій комунікації. Наголошено, що впровадження інклюзивної лінгвістики в практику охорони здоров’я має здійснюватися не лише на рівні індивідуального мовного вибору, а й крізь інституційну підтримку - стандартизацію лексичних норм, внесення змін до медичних протоколів, до навчальних програм для студентів-медиків, комунікативні тренінги для лікарів-практиків. Підкреслено, що інклюзивна лінгвістика постає як критично важливий інструмент забезпечення якісної, доступної та справедливої медичної допомоги в умовах соціальної поляризації, демографічних викликів і трансформаційних змін у системі охорони здоров’я та соціального захисту. Її реалізація потребує міждисциплінарної взаємодії фахівців у галузі лінгвістики, медицини, права, соціальної роботи, а також політичної волі та інституційної підтримки.

Ключові слова: інклюзивна лінгвістика; медична комунікація; мовна інклюзія; фемінітиви; адаптивна лексика; когнітивні бар’єри; соціальна справедливість; рівний доступ; міждисциплінарність; мовний сексизм.

УДК 81’33:61

У статті досліджено когнітивні механізми утворення медичних термінів на основі концептуальної метафори як провідного інструмента репрезентації складних абстрактних понять у фаховому дискурсі. У фокусі аналізу – українськомовний науково-медичний текст, у якому метафора виконує не лише номінативну, а й пізнавальну, структурувальну та епістемічну функції. Спираючись на когнітивну теорію метафори Дж. Лакоффа і М.  Джонсона, у статті подано класифікацію базисних концептуальних метафор, що становлять підґрунтя сучасної медичної терміносистеми: структурних, орієнтаційних та онтологічних. Визначено, що структурні метафори (ОРГАН–МАШИНА, ХВОРОБА–ВОРОГ, ТІЛО–БУДІВЛЯ) моделюють
складні фізіологічні процеси як технічні, зрозумілі об’єкти, спрощують їхню інтерпретацію. Орієнтаційні метафори (ЗДОРОВ’Я–ВГОРУ, ХВОРОБА–РУХ УСЕРЕДИНУ, ЛІКУВАННЯ–РУХ НАЗОВНІ) виявляють залежність мовної картини медичної реальності від просторово-тілесного досвіду людини. Онтологічні метафори (БІЛЬ–СУБСТАНЦІЯ, ХВОРОБА–ОБ’ЄКТ, ОРГАН–МІСЦЕ ПОДІЙ) уможливлюють осмислити нефізичні явища як цілісні об’єкти
чи сутності. Особлива увага приділена фітоморфним, зооморфним та антропоморфним метафорам, що надають термінам образності, емоційної забарвленості та міждисциплінарної прозорості. Стаття узагальнює механізми проєкції між концептуальними доменами, що лежать в основі термінотворення: концептуальне зіставлення, метонімічне розширення, іконічність, аналогія, експерієнціальність та імагінативне мислення. Аналіз 377 фахових текстів виявив широке використання концептуальних метафор як інструменту когнітивного моделювання, що впливає на сприйняття медичних явищ і формування наукового знання. Зроблено висновок, що метафора у медичному дискурсі – це не лише засіб вираження, а й механізм осмислення, структурування і трансляції спеціальних знань. Метою статті є аналіз концептуальної метафори як провідного когнітивного механізму утворення медичних термінів, з’ясування її ролі у категоризації фахових понять і репрезентації медичної реальності в українськомовному науковому дискурсі. Результатом наукового пошуку стало виявлення трьох груп концептуальних метафор – структурних, орієнтаційних та онтологічних – які виконують когнітивну, термінотворчу й епістемічну функції. На основі аналізу медичних текстів окреслено найпродуктивніші метафоричні моделі, описано механізми проєкції (зіставлення, метонімічне розширення, іконічність, досвідченість), що сприяють формуванню
й унаочненню спеціальних понять у медицині. Висновком є те, що концептуальна метафора у медичному дискурсі не лише полегшує пізнання складних біологічних процесів, а й формує мовну та когнітивну архітектоніку наукового знання. Вона забезпечує міждисциплінарну
комунікацію, сприяє стандартизації терміносистеми та відіграє ключову роль у процесі інтелектуалізації професійної мови лікаря. Однак метафоричні конструкції мають і обмеження, адже надмірна буквальність або механістичність можуть спотворювати
зміст. Тому їхнє усвідомлене використання є важливим для коректного наукового спілкування та розвитку медичної термінології.
Ключові слова: когнітивна метафора, медичний дискурс, термінотворення, структурнаметафора, орієнтаційна метафора, онтологічна метафора, метафоричне мислення.

УДК 159.9:81’234:61

У статті досліджено ефективну мовленнєву комунікацію лікаря/лікарки з пацієнтом/пацієнткою в психолінгвістичному аспекті. Актуальність теми зумовлена потребою у створенні не травматичної, екологічної та результативної взаємодії в комунікативній системі «лікар/лікарка – пацієнт/пацієнтка», що особливо важливо у ситуаціях повідомлення складної, невтішної або критичної медичної інформації. Метою статті є з’ясування основних комунікативних стратегій і тактик, які сприяють збереженню психологічного комфорту пацієнта/пацієнтки, а також підвищують ефективність професійного спілкування медичного працівника працівниці. Об’єктом дослідження постає мовленнєва діяльність лікаря/лікар-
ки у процесі фахової комунікації, а предметом – психолінгвістичні особливості реалізації мовленнєвої взаємодії в галузі охорони здоров’я та соціального захисту. У процесі аналізу виявлено, що успішна комунікація передбачає не лише коректне застосування медичної термінології,
але й формування змістовно та емоційно збалансованих мовленнєвих актів, які відповідають принципам діалогічної взаємодії, психологічної підтримки та толерантності. Розглянуто комунікативні стратегії, з-поміж яких особливо виокремлюються емпатійність, коректність висловлювань, адаптація медичної інформації до рівня розуміння пацієнта/пацієнтки, а також тактики пом’якшення, поступового повідомлення та утримання емоційного контакту як засоби підвищення довіри та співпраці. У висновках наголошується, що комунікативна компетентність лікаря/лікарки є важливим складником професійної успішності, що безпосередньо впливає на якість лікувального процесу та задоволеність пацієнтів. Формування цієї компетентності має стати обов’язковою частиною медичної освіти, оскільки вміння ефективно і чутливо спілкуватися є ключовим чинником у покращенні результатів медичного втручання та психологічного стану пацієнтів.

Ключові слова: психолінгвістика, комунікація, лікар/лікарка, пацієнт/пацієнтка, емпатія, стратегія, тактика, діалог, мовленнєва взаємодія.