УДК 616-089.844:616.211

Резюме. Естетична корекція носа, тобто ринопластика на сьогодні є однією з найпопулярніших операцій у пластичній естетичній хірургії. Показник кількості таких операцій, звичайно, є досить варіабельним та залежить від економіки, достатку населення, впливу локальних та світових епідемій тощо. Проте як у світовій статистиці, так і в українській з кожним роком відзначається позитивна динаміка щодо кількості проведених ринопла-
стик.
Мета. Оцінити різні варіанти органозберігаючих хірургічних доступів при первинній естетичній корекції носа та їх вплив на виникнення пізніх післяопераційних естетичних ускладнень.
Матеріал і методи. У хірургічному відділенні Львівської міської косметологічної лікарні в 2016-2020 рр. проведено 462 первинні ринопластики.
УВсім пацієнтам проводилась передопераційна консультація з плануванням хірургічного втручання. Пацієнти були розділені на 2 групи.
Результати. В цьому дослідженні, як у першій, так і в другій групі, частота Pollybeak deformity є досить високою, як в абсолютних показниках, так і в порівнянні з частотністю інших пізніх естетичних ускладнень. Однак, у 2 групі відзначалось різке зменшення частоти цього ускладнення, порівняно з 1 групою, - 11,1% щодо 20,6%. Причиною Pollybeak deformity в 1 групі могло бути надмірне розростання фіброзної тканини в надкінчиковій зоні, що призводило до руйнування Pitanguy’s lig. та Scroll Ligament Complex. У 2 групі, де Pitanguy’s lig. не пересікалась, а тільки вертикально розшаровувалась, при цьому не втрачалось з’єднання між цією зв’язкою та SMAS у надкінчиковій зоні, а також не руйнувався SLC, де дзьобоподібна деформація хоч і спостерігалася - 11,1%, проте була в легкій формі і не потребувала хірургічного лікування.
Висновки. Ринопластика є однією з найскладніших операцій. Відсоток ускладнень після ринопластики на сьогодні залишається досить високим. Відсоток деформацій носа як ускладнення ринопластики залежить від методів доступів та технік виконання хірургічної корекції носа. Для попередження дзьобоподібної деформації носа як ускладнення первинної ринопластики та зменшення частоти цього ускладнення потрібно більш детально вивчити причини виникнення та методи профілактики.
Ключові слова: деформації носа, ринопластика, типи ринопластик, ускладнення  ринопластики, дзьобоподібний ніс, деформація кінчика носа, лікування, профілактика.

УДК: 616-33-002.44:615.243.4

Резюме. Метою дослідження було порівняти ефективність омепразолу, пантопразолу і рабепразолу в комплексному лікуванні хворих на пептичну виразку. Матеріал і методи дослідження. Обстежено 98 осіб із пептичною виразкою шлунка і/або дванадцятипалої кишки в стадії загострення, асоційованих із  H. pylori. Усім пацієнтам проводили загальноклінічні обстеження, езофагогастродуоденофіброскопію (ЕГДФС), моноклональний тест для виявлення антигенів  H. pylori (stool-test). Пацієнтів стратифікували за лікувальним комплексом, розподіливши на три групи: І група пацієнтів (30 осіб) отримувала стандартну антигелікобактерну терапію (АГТ) з омепразолом упродовж 14 днів, пацієнти ІІ групи (33 особи) отри­ мували аналогічну АГТ із пантопразолом, а пацієнти ІІІ групи (35 осіб) — АГТ із рабепразолом. Через 4 тижні після завершення лікування проводили повторну ЕГДФС.
Результати. Призначення стандартної потрійної схеми антигелікобактерної терапії з омепразолом сприяло заго­єнню ерозивно-виразкових дефектів у 73,5% випадків, при застосуванні пантопразолу — у 54,1%, а при включенні рабепразолу — у 94,3%. Пацієнтам, у яких утримувалися клінічні ознаки хвороби, продовжено лікування ІПП.
Висновки. Застосування рабепразолу в складі стандартної потрійної антигелікобактерної терапії супроводжується максимальним загоєнням (94,3%) ерозивно-виразкових дефектів гастродуоденальної зони.
Ключові слова: інгібітори протонної помпи, пептична виразка.

УДК 616.831-009.11-008.6-053.2

Анотація. Дитячий церебральний параліч (ДЦП) є найпоширенішою причиною інвалідності в ранньому дитинстві. Для оцінки функціональних можливостей дитини, а саме структури та функції, діяльності та участі, оцінки факторів навколишнього середовища, залучаються фахівці
мультидисциплінарної команди, які при первинному обстеженні пацієнта використовують стандартизовані інструменти оцінки. Це дозволяє об’єктивізувати ступінь обмеження життєдіяльності дитини та більш правильно визначити кваліфікатор по кожній категорії Міжнародної класифікації функціонування, обмеження життєдіяльності та здоров’я (МКФ - ДП), формувати подальші цілі реабілітації та втручання. Протягом останніх років проведено багато досліджень щодо розробки та впровадження нових стандартизованих шкал та їх впровадження в практичну медицину, проведена їх культурна та лінгвістична валідизація українською мовою. Тому метою нашого дослідження є проведення аналізу наявних стандартизованих шкал за останні 10 років, які можуть бути рекомендовані для оцінки функціональних можливостей дитини з ЦП в Україні. У результаті проведеного дослідження виявилося, що існує багато різних інструментів оцінювання, які охоплюють майже всі виміри МКФ. До основних шкал, які використовують при роботі з дитиною, хворою на церебральний параліч, відносять: гоніометрію, оцінку спастичності за шкалою Тардьє та Ашворта, систему класифікації великих моторних функцій (GMFCS), систему класифікації функції руки (MACS), шкалу оцінки бімануальної функції рук (BFMF), систему класифікацій зорових функцій (VFCS), систему класифікації порушень комунікаційних функцій (CFCS), систему класифікації здатності споживати їжу та рідину (EDACS), опитувальник оцінки дитячої інвалідності (PEDI). Правильний вибір інструменту оцінювання дозволяє побачити дитину з усіма її здібностями та проблемами і, в той же час, як цілісну особистість, розробити індивідуальну
програму реабілітації, враховуючи фактори навколишнього середовища, в якому зростає дитина. Важливим є використання різних інструментів оцінювання, які будуть доповнювати один одного залежно від цілей реабілітації та можливостей пацієнта.
Ключові слова: дитячий церебральний параліч; діти; стандартизовані шкали; ICF-CY; функціонування та можливості; обмеження життєдіяльності.

УДК 616.831-005.1-039.76-085.81/.84

РЕЗЮМЕ. Проблема відновлення пацієнтів після перенесеного геморагічного інсульту є однією із актуальних питань сучасної реабілітації. Згідно зі статистичними даними, у 48 % хворих, які перенесли інсульт, розвиваються інвалідизуючі геміпарези, у 30 % – психоорганічні синдроми та лише 10–15 % пацієнтів повертаються до праці. Це свідчить про актуальність даної проблеми та необхідність пошуку шляхів удосконалення та оптимізації відновного процесу в даної групи хворих. Одним із факторів порушень мозкового кровообігу є дисбаланс нуклеїнового гомеостазу, він корелює з тяжкістю захворювання, що дозволяє оцінити динаміку вогнищевої та загальномозкової симптоматики.
Мета роботи – дослідження ефективності немедикаментозних засобів лікування у реабілітації пацієнтів з наслідками порушення мозкового кровообігу у відновному періоді (3–10 місяць після крововиливу). Порівняти отримані результати із даними, отриманими після проведеної класичної реабілітації у пацієнтів контрольної групи.
Матеріал і методи. В роботі досліджено ефективність реабілітаційних заходів із застосуванням немедикаментозних методів лікування: гірудотерапії, апітерапії, рефлексотерапії та мануальної терапії у 66 хворих із наслідками перенесеного геморагічного інсульту в пізньому відновному періоді. Для об’єктивізації даних дослідження використано оціночні шкали, які застосовували на початку лікування, через один та через три місяці після реабілі- тації. Оцінку неврологічного статусу проводили за шкалою інсульту національного інституту здоров’я (NIHSS), ступінь підвищення тонусу м’язів – за модифікованою шкалою спастичності Ашфорта. Динаміку функціонального стану пацієнтів оцінювали за шкалою Ренкіна, індексом активності у щоденному житті Бартел, когнітивні функції за шкалою Mini-Mental State Examination (MMSE), психоемоційний стан оцінювався за шкалами Бека та Монтгомері – Асберг. У роботі визначено рівень нуклеїнових кислот (ДНК, РНК) і активність кислих і лужних нуклеаз у сироватці крові на початку та в кінці лікування. Ці результати порівнювали з результатами реабілітації пацієнтів контрольної групи (n=50), які отримували класичну схему реабілітації.
Результати. Встановлено вірогідне покращення стану пацієнтів з наслідками перенесеного геморагічного інсульту яке проявлялося в відновленні показників функціонування за шкалою Ренкіна на 14 % після першого і 29 % після третього місяців лікування, р<0,05. Покращення за індексом Бартела становило 9 % після першого і 20 % після третього місяців відповідно, р<0,05. Зменшення спастичності м'язів за шкалою Ашворт становило 12 %, когнітивні функції відновились на 19 % піля проведеного лікування в порівнянні із станом на початку лікування. Психоемоційний стан покращився на 44 % і 40 %, р<0,05 (за шкалою MADRS та шкалою Бека) після проведеної реабілітації в порівнянні із станом на початку лікування відповідно. Після проведеної реабілітації спостерігали зменшення рівня ДНК та збільшення кількості РНК у сироватці крові пацієнтів. Зміни активності нуклеаз та відповідних коефіцієнтів їх взаємовідношень (зменшення рівня ДНК-ази I та РНК- ази II, зростання РНК – ази I та ДНК –
ази II, зростання коефіцієнтів К1 і К3, зменшення рівня К2). Покращення даних показників в основній групі пацієнтів було достовірно кращим, ніж в групі порівняння.
Висновки. Призначення реабілітаційної програми із застосуванням немедикаментозних засобів лікування у пацієнтів з наслідками перенесеного геморагічного інсульту у пізньому відновному періоді покращує функціональні показники загального стану пацієнтів, зменшує спастичність уражених м’язів, та інвалідизацію, підвищує показники активності та психоемоційний стан пацієнтів. Зміни нуклеїнового гомеостазу свідчать про зменшення процесів розпаду та аутолізу мозкових клітин і активацію відновних процесів, порівняно з контрольною групою.
КЛЮЧОВІ СЛОВА: реабілітація; гірудотерапія; апітерапія; рефлексотерапія; мануальна терапія; ДНК; РНК; нуклеази; геморагічний інсульт.

УДК 616.986.7–036.1:616.1]–074

Вступ. Лептоспіроз – один із найпоширеніших зоонозів у світі. В основі патогенезу є ураження ендотелію судин. Порушення функцій ендотелію, виникнення ендотеліяльної дисфункції (ЕД) призводять до ушкодження клітинної мембрани, втрати судинної цілісності, ішемії, некрозу та розвитку дисфункції органів. У літературі інформації про ЕД у хворих із лептоспірозом недостатньо, тож розроблення і стандартизація методів оцінювання дисбалансу ендотелію судин у хворих із різною тяжкістю лептоспірозу є важливим завданням. Одним із основних маркерів ЕД є ендотелін-1 (ЕТ-1), визначення якого може стати дієвим інструментом для прогнозування тяжкости перебігу хвороби.
Мета. Дослідити показники ендотеліну-1 у хворих із різною тяжкістю перебігу лептоспірозу та їхні зміни під впливом семиденного лікування.
Матеріяли й методи. Вміст ЕТ-1 у сироватці крови хворих, які перебували на стаціонарному лікуванні з діагнозом лептоспіроз, визначали методом імуноферментного аналізу. Абсолютні величини порівнювали з використанням критерію Г. Б. Манна – Д. Р. Вітні (U-test), відносні – за допомогою двостороннього критерію Р. Е. Фішера (F-критерій). Кореляційний аналіз здійснювали за методом Ч. Спірмена. Статистично вірогідною вважали відмінність, якщо р < 0,05.
Результати. Вміст ЕТ-1 визначали на час шпиталізації у перший день і через сім днів від початку лікування. Хворих (n = 43) поділили на дві групи залежно від тяжкости перебігу лептоспірозу: у першій групі – 21 хворий із середньотяжким перебігом, у другій – 22 хворих із тяжким перебігом. До контрольної групи увійшли 20 здорових добровольців. Під час обстеження хворих із лептоспірозом у обох групах концентрація ЕТ-1 була вірогідно вищою порівняно з контрольною групою (р < 0,01). Крім цього, частка хворих із концентрацією ЕТ-1 понад 5,5 пг/мл у крови на сьомий день лікування серед хворих першої групи становила 13,3 %, тоді як серед хворих другої групи – 43,8 %, що вірогідно більше порівняно з хворими із середньо-тяжким перебігом (р < 0,05). У хворих обох груп після семиденного лікування спостерігали вірогідне зростання концентрації ЕТ-1 (p<0,01).
Висновки. Результати дослідження продемонстрували, що в обох групах як на час шпиталізації, так і через сім днів лікування був вірогідно вищий показник ендотеліну-1 порівняно з контрольною групою (р < 0,01). Визначено, що на сьомий день лікування показник концентрації ендотеліну-1 був вірогідно вищим у групі хворих із тяжким перебігом лептоспірозу, ніж у хворих із середньотяжким перебігом (р < 0,05). У хворих обох груп через сім днів лікування спостерігали вірогідне зростання вмісту ендотеліну-1 (р < 0,05).