Вступ. Трансплантація органів є усталеною формою лікування, яка в даний час визнана кращою і часто - єдиною життєзберігаючою терапією для кінцевої заміни органу. Зростання кількості і якості пересадки органів і тканин дає підстави вважати, що трансплантація займе в майбутньому чільне місце у рутинній клінічній практиці.

Докази отримання інформації. Проведено аналіз літературних джерел за останні 15 років із застосуванням медичних баз MEDLINE, Google scholar, Researchgate, присвячених діагностиці смерті мозку та врегулюванню пересадки органів і опрацьовано власні дані у вигляді наведеного клінічного випадку.

Синтез доказів. Імплементація нормативних документів та настанов у клінічну практику дозволяє чітко і злагоджено проводити всі медичні та юридичні процедури, які мають на меті прижиттєвий чи посмертний забір і трансплантацію органів людини. Констатація смерті мозку є мультидисциплінарною процедурою, від правильного проведення якої залежать як медичні результати забору і трансплантації органів, так і їх етичні аспекти та юридичні наслідки. У Львові за 6 місяців проведено 7 констатацій смерті мозку, з них у 2 донорів здійснено мультиорганний забір та трансплантацію: 2 серця, 4 нирки та 1 підшлункова залоза (летальний наслідок), плюс 2 нирки від родинних донорів. Всього в Україні зроблено пересадку 5 сердець, з яких 4 - під керівництвом теперішнього очільника КНП «КЛШМД м. Львова» Олега Самчука.

Висновки. Проведення трансплантації органів можливе у багатопрофільних лікарнях загального профілю за умови чіткої організації процесу, ретельного дотримання вимог діючого законодавства і нормативних документів.

УДК 616.155.32-056.76-07-08

Гемофагоцитарний лімфогістіоцитоз (haemophagocytic lymphohistiocytosis, HLH) — рідкісне, потенційно смертельне захворювання, характеризується надмірною активацією імунної системи. При ньому порушується регуляція активації цитотоксичних Т-лімфоцитів, природних клітин-кілерів (natural killer, NK) і макрофагів, викликаючи ураження багатьох систем та органів. Сімейний гемофагоцитарний лімфогістіоцитоз (familial hemophagocytic lymphohistiocytosis, f-HLH) — форма HLH, спричинена спадковими мутаціями в генахрегуляторах цитотоксичної активності природних кілерів NK-клітин, цитотоксичних Т-лімфоцитів. Виявлення генетичної мутації в гені PRF1 підтверджує діагноз f-HLH-2, що визначально для заперечення вторинного HLH.

УДК 616.345-002-07:616-003.829.1-056.7-008.89-053.2

Посттрансплантаційний лімфопроліферативний розлад (Posttransplant lymphoproliferative disorder, PTLD) — це лімфоїдна і/або плазмоцитарна проліферація, що виникає внаслідок імуносупресивної терапії (ІСТ), яку призначають пацієнтам для запобігання відторгнення трансплантованого органа, в умовах трансплантації солідних органів або алогенних гемопоетичних клітин. Тригером розвитку PTLD може бути активна реплікація Епштейна–Барра вірусу (Epstein–Barr virus, EBV), а також інші фактори ризику. Цей розлад становить спектр клінічних захворювань, від доброякісного захворювання, подібного до мононуклеозу, до фульмінантної лімфоми. Раннє розпізнавання PTLD важливе при трансплантації органів у пацієнтів, оскільки має тенденцію до швидкого прогресування. Знайомство з клінічними особливостями PTLD і підвищена пильність є важливими для встановлення діагнозу

Анотація
Мета. Виявити особливості застосування відомих методів лікування травм артерій (ТА) у хворих різного віку.

Матеріали і методи. Досліджено дані стаціонарних карт 222 хворих з ТА, які лікувались у Львівській обласній клінічній лікарні з 1992 по 2019 р.р. З карт аналізовано наступні показники: вік, етіологія і механізм травми, вид ТА, топографія, симптоми, вид діагностики, спосіб лікування. Пацієнтів поділено на сім груп відповідно до класифікації V. Quinn (1994): немовлята, раннє дитинство, дитинство, підлітки, молодь, зрілий і похилий вік. Хворі отримували один із трьох видів лікування – консервативне, хірургічне або ендоваскулярне. Хірургічне лікування додатково поділили на прості операції (лігування або шовна пластика) та складні операції (анастомоз кінець-в-кінець або протезування судин).

Результати. Консервативне лікування застосовано у 7,66±1,78%, хірургічне у 90,99±1,92% і ендоваскулярне у 1,35±0,77% потерпілих. Частка консервативного лікування була вищою серед немовлят (88,9±10,48%) і нижчою серед дорослої молоді (0,9%), у порівнянні з середнім загальним показником. Серед оперованих хворих, прості операції виконано у 48,45±3,59%, а складні операції у 51,55±3,59%. Розподіл різних видів простих і складних операцій між різними віковими групами був однаковим. Регресійний аналіз підтвердив вплив фактора віку, поряд із видом ТА, на вибір метода лікування хворих. Крім того, у 20% хворих зрілого та 50% хворих похилого віку в ділянці ТА виявили атеросклеротичні зміни.

Висновки. Вікова категорія хворого впливає на вибір методу лікування хворих з ТА. Особливості виявлені передовсім для дітей перших років життя, яких частіше лікували консервативно. У хворих зрілого та похилого віку ушкодження артерій можуть співпадати з атеросклеротичними змінами в судинах.

УДК:612.776.1-053.2:(616.98:578.834COVID-19)-036.8

Сімейний автозапальний синдром з імунодифіцитом,або без нього, спричинений гетерозиготною мутацією в гені SOCS1 на хромосомі 16р 13, характеризується появою різних аутоімунних ознак зазвичай у перші десятиліття життя, хоча повідомлялося й про пізніший початок. До типових ознак AISIMD належить аутоімунна цитопенія, тромбоцитопенія, гемолітична анемія і лімфаденопатія. Можливі також зміни у клітинному імунітеті та гіпогаммаглобулінемія.