УДК 378.147:614.2(73)

Міжпрофесійна освіта відіграє ключову роль у підготовці майбутніх медичних фахівців, сприяючи ефективній командній роботі та покращенню якості медичної допомоги. Вона передбачає спільне навчання студентів різних медичних спеціальностей, що сприяє взаєморозумінню та розвитку професійних навичок. Завдяки широкому впровадженню в медичні навчальні програми США та підтримці ВООЗ, МПО визнається важливим підходом до освіти у сфері охорони здоров’я. Міжпрофесійна освіта допомагає студентам різних медичних спеціальностей засвоювати принципи координації догляду, взаємоповаги та спільного вирішення клінічних завдань, що позитивно впливає на якість медичних послуг. Завдяки міждисциплінарному підходу, МПО готує майбутніх медичних працівників до роботи у складних клінічних умовах, адаптації до змін у системі
охорони здоров’я. Досвід медичної школи США демонструє, що інтеграція міжпрофесійних заходів, зокрема консультацій з уніфікованими пацієнтами, сприяє розвитку колабораційних навичок та ефективній взаємодії між студентами різних спеціальностей. Водночас існують труднощі у балансуванні між поглибленою спеціалізацією та необхідністю формування командного підходу, що залишається важливим викликом
у впровадженні міждисциплінарної освіти. Такий підхід сприяє розвитку ключових міжособистісних навичок, зокрема емпатії, комунікації та лідерства, які є необхідними для професійної діяльності медичних працівників. Завдяки МПО студенти набувають умінь ефективно вирішувати складні медичні завдання, включаючи лікування хронічних захворювань і надання комплексної допомоги різним категоріям пацієнтів.
Попри значні переваги, впровадження МПО стикається з викликами, такими як інтеграція в навчальні програми, координація між кафедрами та обмежені ресурси, особливо в невеликих навчальних закладах. Також існує потреба у стандартизованих інструментах для оцінки ефективності міжпрофесійного навчання.

Інтеграція традиційних, змішаних та симуляційних методів навчання сприяє підвищенню якості медичної освіти, розвитку професійних компетентностей, критичного мислення та практичних навичок студентів, забезпечуючи їхню готовність до самостійної лікарської діяльності. Дистанційне навчання стало невід’ємною частиною медичної освіти, що забезпечило гнучкість навчального процесу через використання
онлайн-платформ для лекцій, групових занять та екзаменів. Одночасно телемедицина отримала новий імпульс до розвитку в освітніх програмах, сприяючи формуванню клінічного мислення, вдосконаленню практичних навичок та підготовці студентів до роботи в умовах кризових ситуацій, зокрема
завдяки інтеграції дистанційного моніторингу пацієнтів, відеоконсультацій і симуляційних навчальних кейсів. Симулятори та центри клінічних навичок стали важливим інструментом медичного навчання, дозволяючи студентам здобувати практичний досвід без ризику для пацієнтів, відпрацьовувати міжособистісні навички та прийняття рішень у клінічних ситуаціях. Змішане навчання поєднує цифрові технології
з традиційними методами навчання, забезпечуючи більшу гнучкість для студентів у організації навчального процесу та розвитку критичних і клінічних навичок. Це підхід, що дозволяє студентам здобувати знання
та досвід через асинхронне та синхронне навчання, сприяючи ефективному поєднанню теоретичних знань і практичного досвіду. Інтеграція традиційних, змішаних і симуляційних методів навчання є важливим кроком для покращення підготовки медичних студентів, підвищуючи їх клінічні навички та критичне мислення. Поєднання лекцій, цифрових технологій і симуляційних методів створює безпечне середовище для
навчання та зменшує ризики для пацієнтів. Таким чином, інтеграція цих методів має значний потенціал для підвищення якості медичної освіти та готовності студентів до самостійної лікарської практики. 

Згідно звіту Всесвітньої організації охорони здоров`я «Епідемічний нагляд і моніторинг за туберкульозом в Європі», Україна
входить до пятірки європейських країн із найвищим рівнем захворюваності на туберкульоз [6]. Порівняно з 2007 роком, коли захворюваність на туберкульоз становила 79,8 на 100 тис. населення України, у 2023 р. цей показник знизився до 48,4 на 100 тис. населення [5]. Показники поширеності туберкульозу протягом останніх шести років мали тенденцію до зниження. У 2020 р. тенденція до зменшення кількості всіх форм туберкульозу зберігалася, що експерти пояснили епідемією COVID-19 та, відповідно, зменшенням кількості звернень за медичною допомогою через впровадження обмежувальних заходів [3,4,7]. Таким чином, епідеміологічна ситуація з туберкульозу в Україні не є стабільною та такою що не викликає стурбованості, а відтак – потребує подальшого вивчення та покращення.