Резюме. Хронічні обструктивні захворювання бронхолегеневої системи є одними з найбільш поширених у світі. Бронхіальна астма (БА) та хронічне обструктивне захворювання легень (ХОЗЛ) значно обмежують пацієнтів, знижують їхню працездатність і потребують чималих фінансових витрат. Сьогодні ми маємо можливість допомогти таким пацієнтам, призначивши доступні та дієві ліки. Однак частина пацієнтів не може досягти контролю над хворобою. Частою причиною цього є погана прихильність до лікування.
Мета дослідження: визначення прихильності до лікування та її вплив на перебіг хвороби
Матеріали та методи. У дослідження було включено 52 пацієнти з бронхіальною астмою та хронічним обструктивним захворюванням легень. Важкість захворювання визначали за допомогою шкали оцінки важкості задишки (MRC), спірометричними показниками. Прихильність до лікування оцінювали за допомогою опитувальника, що включає 7 запитань.
Результати. Оцінку результатів тестувань проводили на першому візиті, через 3 та 6 місяців після початку лікування. Через 6 місяців середні показники опитувальника MRC покращилися в обох групах, однак у групі пацієнтів БА кількість пацієнтів, які оцінювали свою задишку як важку, була значно меншою (7 пацієнтів у групі ХОЗЛ та 2 пацієнти в групі БА). Прихильність до лікування незначно відрізнялася в обох групах (4,5±0,1 бала проти 4,2±0,3 бала, р<0,05). Основними факторами, що впливають на прихильність, є вартість препарату, тривалість використання та
можливі побічні дії.
Ключові слова: бронхіальна астма, хронічне обструктивне захворювання легень, прихильність до лікування.
Резюме. Дотепер не встановлені характеристики вуглеводного метаболізму на ранній стадії стеатотичної хвороби печінки, асоційованої з метаболічною дисфункцією стадії метаболічно-асоційованого стеатозу печінки (МАСП), оскільки наявні джерела літератури розглядають її разом зі стеатогепатитом, що зумовило актуальність та доцільність нашого дослідження.
Мета роботи – охарактеризувати параметри вуглеводного метаболізму та їх кореляційні зв’язки за умов МАСП та встановити їх діагностичну цінність.
Матеріал і методи. До дослідження залучені 450 пацієнтів із кардіоревматологічною патологією, які поділені на основні групи (n=324) із супутнім МАСП та контрольні групи (n=126) з інтактною печінкою, в яких оцінено вміст глюкози натще, її кореляційні зв’язки, частота гіперглікемії, діагностична цінність цієї ознаки. У групі 2 проведений стандартний пероральний глюкозотолерантний тест (ПГТТ) та визначено чутливість печінки до інсуліну за індексом HOMA-IR та чутливість периферійних тканин до інсуліну за індексами Gutt та Cederholm. Результати опрацьовано статистично, за рівень істотності прийнято р<0,05.
Результати. У пацієнтів без цукрового діабету (ЦД) вміст глюкози натще за умов МАСП істотно перевищував аналогічний за умов інтактної печінки (5,67±0,26 проти 4,86±0,22 ммоль/л; р<0,05). Вміст глюкози натще за умов МАСП істотно корелював з іншими критеріями метаболічного синдрому, параметрами запалення, ендогенної інтоксикації та структурно-функціональними параметрами стану печінки та серця. Пацієнти з супутнім МАСП істотно відрізнялись від осіб з інтактною печінкою за вищими значеннями глюкози на 30 ́, 60 ́ та 120 ́ та площею під кривою глюкози, що супроводжувалось істотно нижчими значеннями індексів інсуліночутливості периферійних тканин Gutt та Cederholm. Гіперглікемія натще збільшувала ймовірність виникнення МАСП у 4,73 раза порівняно з інтактною печінкою (95% СI=1,83-12,22; Z-statistic 3,211; р=0,0013).
Висновки. Вуглеводний метаболізм змінюється вже на стадії стеатозу печінки, зі збільшенням інсулінорезистентності печінки та зменшенням інсулі-
ночутливості периферійних тканин; тому гіперглікемія є істотною ознакою диференціації інтактної печінки та стеатозу.
Ключові слова: метаболічно-асоційований стеатоз печінки, глюкоза натще, глюкозотолерантний тест, інсуліночутливість периферійних тканин, гіперглікемія.
Background and objectives. Recent evidence has demonstrated that mildly elevated bilirubin concentrations are protective against various oxidative stress-mediated diseases, including autoimmune disorders. Based on this, the present study aimed to investigate the association between serum bilirubin levels, albumin-based inflammatory ratios, and the presence of primary antiphospholipid syndrome (APS) in women with a history of spontaneous miscarriages.
Materials and methods. This cross-sectional observational study included 72 women aged 21–40 years (median age 27) with a history of spontaneous miscarriages in the first trimester. Based on clinical and laboratory findings, 47 women were diagnosed with APS, and 25 were classified as non-APS. All participants underwent a complete evaluation, including blood count, coagulation tests, glucose and lipid profiles, CRP, vitamin D, and assessments of thyroid, liver, and kidney function.
Results. A total bilirubin level below 8 μmol/L was observed in 53% of APS patients, significantly higher than in non-APS women (24%, p = 0.024). Total, direct, and indirect bilirubin concentrations were significantly lower, while inflammatory markers such as fibrinogen, CRP, and CRP/albumin ratio were significantly higher in APS patients (p < 0.05). Logistic regression and ROC analysis confirmed the diagnostic value of these markers. The AUC values for total bilirubin, bilirubin/albumin ratio, fibrinogen, albumin/fibrinogen ratio, CRP, and CRP/albumin ratio demonstrated moderate diagnostic
accuracy (AUC = 0.723, 0.793, 0.693, 0.828, 0.761, and 0.699, respectively).
Conclusions. Serum bilirubin levels and the bilirubin/albumin ratio were negatively associated with APS in women with a history of spontaneous miscarriage. These findings suggest impaired antioxidant and anti-inflammatory defenses in APS patients. Serum bilirubin combined with albumin-based inflammatory ratios may serve as additional screening tools for APS in this population.
Keywords: antiphospholipid syndrome, total bilirubin, total bilirubin to albumin ratio, oxidative stress
УДК 61:378:811.111:811.124
На сучасному етапі розвитку медичної освіти в Україні в умовах інтеграції у світовий освітній та інформа-ційний простір, спрямованості на міжнародні стандарти актуалізується проблема підвищення якості підго-товки фахівців медичної галузі. Якісна підготовка медичних працівників передбачає застосування інтегрованого підходу для формування цілісної системи знань, умінь, навичок і професійно значущих якостей, що вказує на актуальність інтеграції освітніх компонент «Латинська мова та медична термінологія» і «Англійська мова за професійним спрямуванням» у процесі навчання студентів-медиків.
Мета дослідження ‒ розкрити сутність міждисциплінарної інтеграції та обґрунтувати її необхідність у викладанні латинської та англійської мов у медичних вишах. Володіння міжнародною медичною термінологією та іноземною мовою на комунікаційному рівні є важливим чинником підвищення загальноосвітнього та фахового рівнів підготовки медиків і фармацевтів. Основними напрямами реалізації міждисциплінарної інтеграції є: чітке визначення її завдань і пошук оптимальних шляхів реалізації міжпредметної інтеграції латинської та англійської мов; розкриття інтегративного потенціалу латинської мови; використання новітніх технік навчання; удосконалення змісту навчання, створення арсеналу можливих форм і методів навчання; використання порів-няльних методик навчання, навичок розпізнавання спільнокореневих слів; виконання вправ на визначення латинсько-грецьких словотворчих елементів (префіксів, суфіксів), тлумачення етимології та семантики латинських медичних термінів, а також відпрацювання навичок правильного написання та вимови; спрямування роботи викладачів на забезпечення міжкафедральної взаємодії; якісне оновлення навчально-методичних матеріалів, у яких латинська й англійська мови стають засобами пізнання та здобуття інформації, а також інструментом закріплення умінь і навичок, розширення сфери застосування здобутих знань.
Ключові слова: латинська мова, англійська мова, медична термінологія, медична освіта, інтеграція освітніх компонент
Today there is a danger of spreading Ixodes ticks, which can cause Lyme disease, which is characterized by polysystemic lesions. As a rule, treatment involves antibiotic therapy. We studied the effectiveness of apitherapy by bee sting method in the complex treatment of patients with Lyme arthritis. Patients were prescribed a course of bee stings from 1 to 15 bee stings once every other day, a total of 102 stings. After a course of apitherapy, patients had significantly reduced or eliminated pain in the spine and joints, there was a significant decrease in IgM during bee stings between courses of antibiotic therapy and IgG in tests performed after a course of treatment with bees. Apitherapy can have a pronounced antibacterial effect over the next 2 years. In addition to these findings, further observations indicated that the immunomodulatory effects of bee venom may play a crucial role in mitigating inflammatory responses. Patients not only experienced relief from pain but also reported improved mobility and overall quality of life. The gradual reduction in specific antibody levels suggests that the bee sting treatment may help recalibrate the immune system over time. This additional benefit, coupled with the direct antibacterial properties of the venom, positions apitherapy as a promising complementary treatment approach. Continued research into the long-term effects is warranted to better understand its full therapeutic potential. Moreover, the observed improvements were supported by both subjective patient reports and objective clinical measurements. The treatment appeared to modulate the inflammatory cascade associated with Lyme arthritis, leading to fewer flare-ups and a reduction in joint stiffness. This innovative method also showed potential in preventing further joint degradation, thereby extending its benefit beyond immediate pain relief. Future studies are needed to explore the optimal dosing, frequency, and possible synergies with conventional antibiotic therapies, ensuring that patients receive the most effective comprehensive care.