Background and objectives. Recent evidence has demonstrated that mildly elevated bilirubin concentrations are protective against various oxidative stress-mediated diseases, including autoimmune disorders. Based on this, the present study aimed to investigate the association between serum bilirubin levels, albumin-based inflammatory ratios, and the presence of primary antiphospholipid syndrome (APS) in women with a history of spontaneous miscarriages.
Materials and methods. This cross-sectional observational study included 72 women aged 21–40 years (median age 27) with a history of spontaneous miscarriages in the first trimester. Based on clinical and laboratory findings, 47 women were diagnosed with APS, and 25 were classified as non-APS. All participants underwent a complete evaluation, including blood count, coagulation tests, glucose and lipid profiles, CRP, vitamin D, and assessments of thyroid, liver, and kidney function.
Results. A total bilirubin level below 8 μmol/L was observed in 53% of APS patients, significantly higher than in non-APS women (24%, p = 0.024). Total, direct, and indirect bilirubin concentrations were significantly lower, while inflammatory markers such as fibrinogen, CRP, and CRP/albumin ratio were significantly higher in APS patients (p < 0.05). Logistic regression and ROC analysis confirmed the diagnostic value of these markers. The AUC values for total bilirubin, bilirubin/albumin ratio, fibrinogen, albumin/fibrinogen ratio, CRP, and CRP/albumin ratio demonstrated moderate diagnostic
accuracy (AUC = 0.723, 0.793, 0.693, 0.828, 0.761, and 0.699, respectively).
Conclusions. Serum bilirubin levels and the bilirubin/albumin ratio were negatively associated with APS in women with a history of spontaneous miscarriage. These findings suggest impaired antioxidant and anti-inflammatory defenses in APS patients. Serum bilirubin combined with albumin-based inflammatory ratios may serve as additional screening tools for APS in this population.

Keywords: antiphospholipid syndrome, total bilirubin, total bilirubin to albumin ratio, oxidative stress

УДК 61:378:811.111:811.124

На сучасному етапі розвитку медичної освіти в Україні в умовах інтеграції у світовий освітній та інформа-ційний простір, спрямованості на міжнародні стандарти актуалізується проблема підвищення якості підго-товки фахівців медичної галузі. Якісна підготовка медичних працівників передбачає застосування інтегрованого підходу для формування цілісної системи знань, умінь, навичок і професійно значущих якостей, що вказує на актуальність інтеграції освітніх компонент «Латинська мова та медична термінологія» і «Англійська мова за професійним спрямуванням» у процесі навчання студентів-медиків.

Мета дослідження ‒ розкрити сутність міждисциплінарної інтеграції та обґрунтувати її необхідність у викладанні латинської та англійської мов у медичних вишах. Володіння міжнародною медичною термінологією та іноземною мовою на комунікаційному рівні є важливим чинником підвищення загальноосвітнього та фахового рівнів підготовки медиків і фармацевтів. Основними напрямами реалізації міждисциплінарної інтеграції є: чітке визначення її завдань і пошук оптимальних шляхів реалізації міжпредметної інтеграції латинської та англійської мов; розкриття інтегративного потенціалу латинської мови; використання новітніх технік навчання; удосконалення змісту навчання, створення арсеналу можливих форм і методів навчання; використання порів-няльних методик навчання, навичок розпізнавання спільнокореневих слів; виконання вправ на визначення латинсько-грецьких словотворчих елементів (префіксів, суфіксів), тлумачення етимології та семантики латинських медичних термінів, а також відпрацювання навичок правильного написання та вимови; спрямування роботи викладачів на забезпечення міжкафедральної взаємодії; якісне оновлення навчально-методичних матеріалів, у яких латинська й англійська мови стають засобами пізнання та здобуття інформації, а також інструментом закріплення умінь і навичок, розширення сфери застосування здобутих знань.

Ключові слова: латинська мова, англійська мова, медична термінологія, медична освіта, інтеграція освітніх компонент

Today there is a danger of spreading Ixodes ticks, which can cause Lyme disease, which is characterized by polysystemic lesions. As a rule, treatment involves antibiotic therapy. We studied the effectiveness of apitherapy by bee sting method in the complex treatment of patients with Lyme arthritis. Patients were prescribed a course of bee stings from 1 to 15 bee stings once every other day, a total of 102 stings. After a course of apitherapy, patients had significantly reduced or eliminated pain in the spine and joints, there was a significant decrease in IgM during bee stings between courses of antibiotic therapy and IgG in tests performed after a course of treatment with bees. Apitherapy can have a pronounced antibacterial effect over the next 2 years. In addition to these findings, further observations indicated that the immunomodulatory effects of bee venom may play a crucial role in mitigating inflammatory responses. Patients not only experienced relief from pain but also reported improved mobility and overall quality of life. The gradual reduction in specific antibody levels suggests that the bee sting treatment may help recalibrate the immune system over time. This additional benefit, coupled with the direct antibacterial properties of the venom, positions apitherapy as a promising complementary treatment approach. Continued research into the long-term effects is warranted to better understand its full therapeutic potential. Moreover, the observed improvements were supported by both subjective patient reports and objective clinical measurements. The treatment appeared to modulate the inflammatory cascade associated with Lyme arthritis, leading to fewer flare-ups and a reduction in joint stiffness. This innovative method also showed potential in preventing further joint degradation, thereby extending its benefit beyond immediate pain relief. Future studies are needed to explore the optimal dosing, frequency, and possible synergies with conventional antibiotic therapies, ensuring that patients receive the most effective comprehensive care.

УДК 616.314.17-008.1-084:615.015

Декубітальною виразкою (пролежнем) вважається хронічний виразково-некротичний процес, який розвивається у ділянках постійно існуючої хронічної зовнішньої патологічної компресії, – найчастіше у виснажених лежачих хворих на тих ділянках тіла, які сприймають найбільший тиск постелі. Відомо безліч класифікацій пролежнів як окремих авторів, так і прийнятих на великих медичних форумах. З точки зору клінічного застосування оптимальною вважається така класифікація, в якій суміщено критерії епідеміологічних досліджень, клінічної оцінки та оцінки ефективності методів лікування хворого. До теперішнього часу відсутні достовірні критерії підготовленості декубітальних виразок до операції, не відпрацьовані показання і протипоказання до методів хірургічного лікування тривало існуючих пролежнів та пластичних втручань. Актуальною проблемою також є формування пріоритетів щодо заходів профілактики та комплексного лікування. Метою нашої роботи було проаналізувати сучасну проблематику дефініції пролежнів та їх гнійно-септичних ускладнень, визначити основні недоліки існуючих підходів, ствердити критерії необхідності хірургічних інтервенцій. Стверджено, що основними причинами декубітальних виразок є ішемія та нейротрофічні зміни, спричинені хронічною компресією, а також безперервний тиск, тертя, зсув, патологічна вологість м’яких тканин, попадання на шкірні покриви фізіологічних виділень з подальшою мацерацєю на фоні тривало існуючого вимушеного положення хворого та гіподинамії. Наявність пролежнів може детермінувати розвиток тяжких гнійно-запальних процесів. Незважаючи на сучасні можливості терапії, забезпечення догляду, технологічні вдосконалення операційних втручань, частота септичних ускладнень, які мають специфічний перебіг та тяжко піддаються комплексному хірургічному лікуванню суттєво не змінилася. Нами проаналізовано клінічний досвід курації пацієнтів із ДВ ІV стадії на базі паліативного відділення відокремленого підрозділу «4-а міська лікарня» другого територіального медичного об’єднання м. Львова» – 320 тяжких випадків ускладнених декубітальних виразок за 10-річний період у осіб 52-96 років, 208 жінок та 112 чоловіків. Середній вік хворих – 72 роки для чоловіків та 85 років – для жінок. Хірургічні інтервенції: здійснено 1216 некр-, секвестрнекр-, і ренекректомій (в середньому 3,8 втручань на кожний випадок), 886 із них – з дренуванням гнійних затьоків, первинних санаційних некректомій – 193, первинних секвестрнекректомій – 127, ренекректомій – 896, з них 94 – з повторними втручаннями на кісткових структурах (в середньому 2,8 ренекректомій на клінічне спостереження). Стверджено, що адекватне комплексне лікування є неможливим без застосування локальних протоколів, зокрема стратегії DOMINATE та її похідних згідно з оптималізованою клінічною класифікацією, можливостями клінічної бази, принципами damage-контролю. Критеріями ефективності паліативного догляду є формування чистої / гранулюючої ранової поверхні з мінімальною ексудацією, або (та) з наявністю крайової епітелізації або (та) з формування кірки. Проте профілактика та лікування неускладнених та ускладнених пролежнів залишаються важливими питаннями паліативної допомоги, потребують ретельного вивчення, подальшого розпрацювання в контексті створення оптимальних алгоритмів надання медичної допомоги.

УДК 616.89-072.8:612.821.33:614.2.07

Емоційне вигорання є однією з ключових проблем сучасної медичної психології, яка загрожує не лише психічному здоров’ю медичних працівників, а і якості медичної допомоги. У статті розглянуто теоретичні основи синдрому емоційного вигорання, його причини, прояви та наслідки. Проаналізовано основні індивідуальні та організаційні чинники ризику, серед яких – хронічний стрес, надмірне навантаження, емоційне виснаження, моральна травма та стигматизація звернення за психологічною допомогою. Окрему увагу приділено наслідкам вигорання для системи охорони здоров’я – підвищенню ризику медичних помилок, «плинності» кадрів, депресії та суїцидальності серед медиків. Представлено сучасні підходи до профілактики та подолання вигорання – когнітивно-поведінкову терапію, практики усвідомленості, самодопомогу, а також структурні інтервенції на рівні закладів охорони здоров’я. Підкреслюється необхідність системного підходу до підтримки медичних працівників і формування культури психічного благополуччя, яка враховує як особисті, так й організаційні потреби. Запропоновано комплексні рекомендації щодо запобігання емоційному вигоранню на національному та місцевому рівнях.