УДК 616.24-008.6-089.5-085.835-053.2-036

Операції в дітей із патологією ротової порожнини та верхніх дихальних шляхів створюють труднощі як для хірурга, так і для анестезіолога.
Мета – на основі наведених клінічних випадків показати ефективність високопоточної назальної оксигенації в запобіганні гіпоксії у пацієнтів зі «складними дихальними шляхами» при оперативних втручаннях у ділянці ротової порожнини.
Клінічні випадки. Наведено 2 клінічні випадки: перший пацієнт із посттравматичним анкілозом скронево-нижньощелепного суглоба, другий із макроглосією на тлі синдрому Beckwith-Wiedemann, яким проведено оперативні втручання в ротовій порожнині. Враховуючи анатомічні особливості пацієнтів, класична інтубація трахеї під прямою ларингоскопією в них була неможливою. Обом пацієнтам виконано фіброоптичну інтубацію трахеї під методикою STRIVE hi (Spontaneous Respiration Using Intravenous Anesthesia and High-Flow Nasal Oxygen) анестезії. Основним методом респіраторної підтримки обрано високопоточну назальну оксигенацію. Попри тривалий час гіповентиляції та апное, обоє пацієнтів мали задовільні показники оксигенації та вентиляції (SpO2 – 99–98%, EtCO2 – 47–48 mm Hg).
Висновки. Високопоточна назальна оксигенація є ефективною методикою оксигенації і попередження гіпоксії під час анестезіологічного менеджменту «складних дихальних шляхів» у дітей. Більш раннє виникнення десатурації, а також гіперкапнії в дітей пов’язане з малим віком і меншою функціональною залишковою ємністю легень. Дослідження виконано відповідно до принципів Гельсінської декларації. На проведення дослідження отримано інформовану згоду батьків пацієнтів. Автори заявляють про відсутність конфлікту інтересів.
Ключовіслова: діти, високопоточна назальна оксигенація, складні дихальні шляхи

УДК 616-089.5-031.81+616-089.5-031.83):616.12-008.3:612.172]:617.55-007.43

Резюме. Актуальність. Неінвазивним методом аналізу відповіді цілісного організму на стрес хірургічного втручання є варіабельність ритму серця (ВРС). Адекватність реакції вегетативної нервової системи під час періопераційного періоду відображає як вихідні резерви організму, так і «фізіологічність» виду анестезії. ВРС використовується для прогнозу періопераційних ускладнень, особливо кардіальних, смертності, тривалості
стаціонарного лікування. Метою дослідження було провести порівняльний аналіз динаміки ВРС на етапах хірургічного втручання залежно від виду анестезії пацієнтам під час планових операцій з приводу гриж передньої черевної стінки. Матеріали та методи. Обстежено та проліковано 91 пацієнта з грижами передньої черевної стінки. Пацієнтів поділено на 3 групи за методом анестезії (загальна, нейракcіальна та регіонарні
блокади). Пацієнтам проведено добовий моніторинг ЕКГ з оцінкою ВРС. Зміни ВРС оцінювались у динаміці протягом операції. Для аналізу обрали динаміку 30 інтервалів по 5 хв, сумарно 2 год 30 хв. Моніторування умовно поділили на 3 етапи — початковий, основний і завершення операції. Результати. При проведенні загального знеболювання показники медіани індексів SDNN і pNN50 до кінця операції були вірогідно нижчі за вихідний рівень, а при регіонарному та нейроаксіальному знеболюванні або зросли порівняно з доопераційним рівнем, або повернулися до вихідних значень. У пацієнтів із загальним знеболюванням показники медіани LF/HF до кінця операції продовжували статистично вірогідно знижуватися, а при регіонарному та нейроаксіальному знеболюванні збільшилися та перевищили доопераційний рівень. У всіх пацієнтів разом зі зниженням загальної ВРС відбувалося зниження впливу як симпатичної, так і парасимпатичної ланок вегетативної нервової системи
на кардіальний ритм. Але при проведенні загальної анестезії депресія ВРС утримувалася до кінця зворотного відрізку часу спостереження, на противагу пацієнтам з епідуральною анестезією та регіонарними блокадами, у яких спостерігалося зростання активності як симпатичної, так і парасимпатичної ланки до кінця операційного втручання. Висновки. Динаміка показників ВРС при використанні нейроаксіальних і регіонарних
методів знеболювання відображає найбільш фізіологічну реакцію вегетативної нервової системи пацієнта з коморбідними станами при проведенні планового операційного лікування гриж передньої черевної стінки.
Ключові слова: варіабельність ритму серця; хірургічне лікування гриж передньої черевної стінки; загальна анестезія; епідуральна анестезія; регіонарна анестезія

UDC 616–089.5:253.1(477.63)

Abstract. This year, the Department of Anesthesiology and Intensive Care of the Danylo Halytsky Lviv National Medical University celebrates its 50th anniversary. The development of classical anesthesiology began almost two centuries ago with the invention of ether. At the beginning of this path, surgeons, dentists, obstetricians stood, who needed anesthesia in their daily practice. Classical anesthesiology as a profession and science is less than 100 years old. The anesthesiology community of the world remembers its titans, it is easy to find publications about their life and scientific way. It is important to popularize the great figures of Ukrainian history, especially during this historical period. Ivan Dmytrovych Tymchuk, who stood at the origins of teaching anesthesiology in 1965 within the Department of Thoracic Surgery, is one of such people. The emergence of the Department of Anesthesiology was
preceded by the selfless and long-term work of enthusiasts and highly qualified doctors with broad erudition. On January 28, 1975, the Department of Anesthesiology and Resuscitation of the Faculty of Postgraduate Education of the Lviv State Medical Institute was organized. The first head of the Department was professor Ivan Dmytrovych
Tymchuk. His enthusiasm and energy became the driving force behind the creation of the history of the Department, the training of anesthesiologists, and scientists. This article is dedicated to the bright memory of Ivan Dmytrovych, a talented scientist, teacher, organizer of the anesthesia service, patriot, and a man of a generous soul and extraordinary principles.
Keywords: anesthesiology and intensive care; history of the Department; anniversary

У сучасних умовах зростання міграційних процесів, соціальної мобільності та багатомовності суспільства, парамедики все частіше стикаються з пацієнтами, які не володіють державною мовою, мають особливі комунікативні потреби або перебувають у стані, що ускладнює вербальний контакт (шок, паніка, втрата свідомості, глухота тощо). Оперативне встановлення первинного контакту, розуміння скарг пацієнта, симптомів та анамнезу є критично важливим для своєчасної діагностики захворювання або невідкладного стану.
Мовний бар’єр може призвести до помилкової оцінки стану, затримки у наданні допомоги, психологічної напруги як у медичного працівника, так і в постраждалого. Тому вивчення мовної бар’єрності як фактора ризику в комунікації парамедика та пошук способів її подолання є надзвичайно важливим для розвитку системи екстреної медичної допомоги.

Мовна бар’єрність є серйозним викликом у роботі парамедиків, особливо в екстрених ситуаціях, де час і точність комунікації відіграють вирішальну роль у збереженні життя. Неможливість отримати повну й достовірну інформацію від пацієнта ускладнює процес діагностики, підвищує ризики помилок та знижує ефективність надання медичної допомоги.
Аналіз типових ситуацій показує, що мовні труднощі виникають не лише через різномовність, але й унаслідок фізичного або психологічного стану пацієнта. Тому парамедики повинні володіти не лише фаховими знаннями, а й адаптивними комунікативними навичками – від невербального спілкування до володіння базовими фразами іноземними мовами.
Розробка спеціалізованих навчальних програм, впровадження мультимедійних засобів комунікації та формування мовної чутливості як складової професійної етики є важливими кроками для покращення взаєморозуміння між медиками та пацієнтами.
Отже, подолання мовних бар’єрів – не лише питання лінгвістики, а й компонент високоякісної, гуманної та ефективної медичної допомоги. Удосконалення комунікації в діагностичному процесі – шлях до підвищення безпеки пацієнта, оперативності рішень та професійного зростання парамедика.

Background. The full-scale russian-Ukrainian war has dramatically increased limb amputations. Neuropathic residual limb pain (NRLP) following combat trauma represents a major disabling complication. Symptomatic neuromas and inflammatory mediators are considered key peripheral contributors. Despite multiple injectable modalities proposed, the quality and homogeneity of evidence remain limited.

Summary of work. An evidence-based review of MEDLINE/PubMed, Embase, and Scopus databases was conducted without time restriction. The review was structured according to PRISMA, OCEBM, and critical appraisal standards. Sixty-four studies that investigated epidemiology, mechanisms, diagnosis, and injection therapy of NRLP were included following predefined inclusion/exclusion criteria.

Summary of Results. Combat-related amputations demonstrate a higher prevalence of chronic residual limb pain (≈61–64%) than civilian amputations (22–27%). Symptomatic neuroma is the dominant etiology. Alcohol neurolysis and radiofrequency ablation show comparable analgesic efficacy; steroids and emerging agents show variable and often transient results. High-quality randomized data remain scarce, especially in homogeneous combat cohorts.

Discussion and Conclusion. Neuropathic residual limb pain after combat trauma is common, mechanistically driven largely by peripheral neuroma-associated hyperexcitability and inflammation. Injection therapy of symptomatic neuromas is a promising minimally invasive strategy; however, heterogeneity of populations and insufficient methodological rigor prevent establishing a definitive therapeutic hierarchy. Standardized terminology, diagnostic classification, and controlled studies in military populations are urgently needed.

Take-home Messages. Combat trauma–related amputations yield markedly higher NRLP prevalence versus civilian cases.

Symptomatic neuromas represent the principal targetable driver of NRLP.

Alcohol injection and radiofrequency ablation demonstrate comparable benefit profiles.

Evidence quality is limited; standardized methodology and homogeneous cohorts are required.