Актуальність: ERAS (Enhanced Recovery After Surgery) – програма періопераційної допомоги, впровадження якої передбачає покращення результатів лікування та зменшення витрат на лікувальний процес. Рекомендації PROSPECT для періопераційного знеболювання при хірургічному лікуванні пахвинних гриж включають парацетамол, нестероїдні протизапальні препарати або селективні ЦОГ-2-інгібітори, внутрішньовенний дексаметазон та регіонарні методи (герніа-блок або ТАР-блок). Опіоїди рекомендовані тільки при неадекватності вищенаведених методик знеболення.
Мета роботи: оцінити ефективність ТАР-блоку в знеболенні та ранній реабілітації у пацієнтів з пахвинними грижами.
Матеріали і методи: До дослідження включено 56 пацієнтів, яким проведено лапароскопічну пластику (ТАРР) пахвинних гриж протягом 2020 року у хірургічному відділенні №3 Львівської обласної клінічної лікарні. Середній вік хворих склав 63,2 ± 12,2 років, маса тіла хворих становила 79 ± 4 кг. У лікуванні всіх 56 пацієнтів ми застосували принципи протоколів ERAS. Передопераційна підготовка здійснювалась без седативних середників та без премедикації. Тверду їжу ці пацієнти припиняли їсти за 6 годин до операції, рідину за 2 години, спеціальна очистка ШКТ не проводилась. Всім пацієнтам проводилась загальна інгаляційна анестезія севофлураном. Інтраопераційно фентаніл вводили в дозі 100 мкг перед інтубацією трахеї, у подальшому по потребі при гемодинамічних ознаках недостатньої аналгезії. Міорелаксант – атракуріум. Для профілактики післяопераційної нудоти і блювання вводили ондансетрон 4 мг та дексаметазон 8 мг. Пацієнтів поділили на 2 групи. У пацієнтів І групи (n = 32) ми застосовували внутрішньовенну мультимодальну неопіоїдну аналгезію після операції (парацетамол 1000 мг 3 рази на добу, декскетопрофен 50 мг 3 рази на добу). У ІІ групі (n=24) після введення в наркоз та інтубації трахеї виконували ТАР-блок під УЗ-контролем бупівакаїном 0.25 % 30 мл у поєднанні з лідокаїном 200 мг та дексаметазоном 4 мг. Після операції за потреби вводили в/в декскетопрофен 50 мг. Обидві групи статистично вірогідно не відрізнялися за віком, масою тіла та розміром грижі за класифікацією Європейської асоціації герніологів. Анетезіологічний ризик у хворих обох груп було оцінено як ASA II-III.
Результати: Інтраопераційно потреба у фентанілі становила в І групі 280 ± 54 мкг., в ІІ групі 120 ± 40 мкг. Середня інтенсивність болю за ВАШ за першу добу після операції становило в І групі 2,5 ± 0,5 балів, в ІІ групі 1,2 ± 0,4 бали. Додаткового однократного введення декскетопрофену за першу добу після операції потребували
всього 3 пацієнта (12,5 %) з ІІ групи. Потреби в опіоїдах в післяопераційному періоді не було у жодного пацієнта в обох групах. У І групі післяопераційна нудота мала місце у 4 пацієнтів (12,5 %) та блювання – у одного пацієнта (3,1 %). В ІІ групі епізодів післяопераційної нудоти та блювання не було в жодного пацієнта. Пацієнти І групи були спроможні до вертикалізації та ходіння в середньому через 12 годин після закінчення операції, цей інтервал в ІІ групі становив – 6 годин. Перший повноцінний прийом їжі в І групі відбувся в середньому за 7 годин після операції, а в ІІ групі – за 4 години після операції.
Висновки: Застосування ТАР-блоку значно покращує якість знеболення, зменшує інтраопераційну потребу в опіоїдах та прискорює реабілітацію пацієнтів після хірургічного лікування пахвинних гриж.

Актуальність. Ефективність регіонарних методів знеболення в поєднанні з мультимодальним підходом до періопераційної аналгезії дозволяють використовувати їх для дедалі більшої кількості пацієнтів, в тому числі при проведенні операцій в гінекології. Метою нашого дослідження було оцінити знеболювальну ефективність transversus abdominis plane block (TAP-блоку), як компоненту мультимодальної аналгезії, порівняно з відсутністю застосування регіонарних методів аналгезії при проведенні абдомінальних тотальних гістеректомій. Матеріали та методи. Проведено ретроспективне одноцентрове дослідження та включено пацієнток, що потребували проведення тотальної абдомінальної гістеректомії (надпіхвової ампутації матки з додатками) у віці 40-65 років. Критеріями виключення з дослідження були: відмова пацієнта від участі у дослідженні на будь-якому з його етапів, клас за ASA > IV, індекс маси тіла > 40 кг/м 2, застосування агоністів / агоністів-антагоністів опіатних рецепторів до операції, неконтрольована артеріальна гіпертензія,  порушення ритму серця. До аналізу даних включено 43 пацієнти. В І групу увійшли пацієнти, де інтраопераційно застосовували загальну анестезію з міорелаксацією та штучною вентиляцією легень, до ІІ групи – пацієнти, у яких додатково до вищезазначеної технології застосовували УЗД - асистований transversus abdominis plane block (TAP-block) двобічно із 0,25 % бупівакаїном та ад’ювантом дексаметазоном. Обидві групи пацієнтів в післяопераційному періоді отримували парацетамол та декскетопрофен при вираженості болю понад 5-6 балів за візуальною аналоговою шкалою (ВАШ) – налбуфін, менше 5 балів за ВАШ – нефопам. Етапи дослідження: 6 годин (h6), 12 годин (h12), 24 години (h24), 48 годин (h48), 72 години (h72) після операції. Досліджувані показники: рівень болю за ВАШ, добова потреба в налбуфіні (в мг/добу), тривалість госпіталізації. Статистичну обробку результатів дослідження проводили з допомогою MS Exсel 2017 з розрахунком частоти (%), медіани [IQR - interquartile range], середнього значення та стандартного квадратичного відхилення (M±σ), рівня значущості p. Результати та обговорення. Встановлено, що поєднання парацетамолу, декскетопрофену та налбуфіну в дозі 20-40 мг/добу в І групі пацієнтів отримували 28,6 % пацієнтів, в ІІ групі - 63,6 % пацієнтів (p<0,05). Парацетамол, декскетопрофен та налбуфін 60 мг/добу для контролю больового синдрому отримали 71,4 % пацієнтів І групи та в 31,8 % пацієнтів ІІ групи (p<0,05). Парацетамол, декскетопрофен та нефопам отримали лише 4,6 % пацієнтів ІІ групи  Встановлено, що рівень болю за ВАШ в І групі досягав максимальних значень на етапах дослідження h12 та h24 та складав 4,8 [3,3; 5,8] бали та 5,3 [3,9; 6,4] бали, тоді як в пацієнтів ІІ групи на аналогічних етапах дослідження біль було оцінено в 2,7 [2,3; 3,5] бали та 2,1 [1,6; 4,1] бали, відповідно (p<0,05). Середня добова потреба в налбуфіні на етапі дослідження h24 мала тенденцію (p=0,07) до нижчих показників серед пацієнтів ІІ групи (40,9 ± 1,1 мг/добу), порівняно з показниками пацієнтів І групи (51,4 ± 2,9 мг/добу). На етапі дослідження h72 потреба в налбуфіні була достовірно нижчою (p<0,05) в ІІ групі та становила 5,8 ± 0,8 мг/добу, порівняно з 22,5 ± 4,1 мг/добу в І групі. Висновок. Застосування двобічного TAP-блоку із 0,25 % бупівакаїном та ад’ювантом дексаметазоном продемонструвало тенденцію до зниження потреби в налбуфіні в першу післяопераційну добу на 25,7 %, на третю післяопераційну добу – в 3,9 рази (p<0,05). 

ВВступ. Індукована травмою коагулопатія залишається основною причиною захворюваності і смерті у пацієнтів з політравмою. Вона виникає, як правило, протягом 6 годин після травми і характеризується порушеннями у системі гемостазу, що є причиною важких кровотеч. У пацієнтів з травмою, окрім порушень коагуляційної ланки гемостазу, виникають зміни і в судинно-тромбоцитарній ланці, зокрема порушення будови та функції тромбоцитів при їх нормальній кількості.
Мета роботи. Встановити особливості змін показників судинно-тромбоцитарного гемостазу у пацієнтів з політравмою.
Матеріали і методи. До дослідження включено 44 пацієнти, віком від 19 до 55 років, яких було розділено на контрольну та основну групи. До контрольної групи увійшло 20 пацієнтів терапевтичного відділення без передумов до змін в системі гемостазу, до основної – 24 пацієнти з діагнозом “політравма”, що перебували на лікуванні у відділенні анестезіології з ліжками інтенсивної терапії. Основними досліджуваними показниками були: кількість атипових форм тромбоцитів, агрегація тромбоцитів, індукована адреналіном і АДФ. Аналіз досліджуваних показників проводили на 1-шу та 3-тю доби з моменту надходження пацієнтів основної
групи на лікування. Статистичну обробку отриманих даних проводили з використанням пакета прикладних статистичних програм Microsoft Excel (2016). Різницю параметрів вважали статистично значущою при p < 0,05.
Результати дослідження. Пацієнти основної та контрольної груп достовірно не відрізнялися за віком та індексом маси тіла.
Було виявлено наступні особливості судинно-тромбоцитарної ланки гемостазу: в основній групі в 1-шу добу з моменту надходження на лікування кількість тромбоцитів в венозній крові була в межах фізіологічних значень та достовірно не відрізнялася від показників контрольної групи, тоді як рівень сфероцитів зростав на 20 %, сфероехіноцитів – на 65 % (рис.1), порівняно з показниками контрольної групи (p<0,05); рівні дискоцитів, дискоехіноцитів
Рис. 1. Особливості судинно-тромбоцитарного гемостазу у пацієнтів з політравмою на 1 добу.
Рис. 2. Особливості судинно-тромбоцитарного гемостазу у пацієнтів з політравмою на 3-тю добу. та біполярних форм тромбоцитів достовірно не відрізнялися від показників контрольної групи. На 3-тю добу після травми у пацієнтів основної групи кількість тромбоцитів залишалася в межах норми, водночас достовірно (p<0,05) зросли рівні дискоехіноцитів (на 47 %) та сума активних форм тромбоцитів (на 64,5 %), сфероехіноцитів (на 4 %; p>0,05) та знизився рівень дискоцитів (на 5,8 %; p>0,05) (рис.2).
Висновки. Отримані результати дослідження можуть бути свідченням тривалого та недостатньо контрольованого за допомогою технологій інтенсивної терапії процесу активації судинно-тромбоцитарної ланки систему гемостазу при політравмі, що створює передумови для розвитку пізніх тромботичних ускладнень.

Екстракорпоральну мембранну оксигенацію слід розглядати як варіант рятівної терапії у пацієнтів, в яких традиційні методи респіраторної підтримки, включаючи механічну вентиляцію легень на животі, оксид азоту та HFOV не забезпечують адекватної оксигенації крові. Згідно опитування EURO ELSO 28 січня 2021 р., в країнах Європи офіційно зареєстровано лише 10 випадків проведення EКMO у дітей. Ми наводимо клінічний випадок успішного використання ЕКМО у дитини з COVID-19, у якої розвинувся тяжкий ГРДС і критична гіпоксемія.
Дівчинка віком 3 роки, (маса тіла 15 кг) поступила у відділення інтенсивної терапії з вираженими ознаками дихальної недостатності. При фізикальному обстеженні було виявлено: задишку - 52 дих/хв, ps – 170 уд/хв, SpO2
 – 87%. На рентгенографії грудної клітки виявлено правовобічну вогнищеву пневмонію. Було отримано позитивний ПЛР тест до Sars- COV-2. Оскільки оксигенотерапія не супроводжувалась покращенням оксигенації (SpO2 – 90-91%, PaO2  – 68 mmHg, PaCO2 - 55 mmHg, pH – 7,27), через 5 годин дитину було переведено на неінвазивну вентиляцію легень: NIV CPAP/PSV (FiO2 – 60%, PEEP - 8 см H2O, PIP – 5 см H2 O). Було досягнуто тимчасове покращення оксигенації: PaO2 /FiO2 – 133, PaO2 – 80 mmHg, PaCO2 - 57 mmHg.
На фоні NIV CPAP/PSV у дитини відмічалось подальше прогресування дихальної недостатності і гіпоксемії (PaO2 /FiO2 – 117), а також погіршення неврологічного статусу (зниження оцінки за GCS з 14 до 12 балів), пацієнта переведено на ШВЛ: P/SIMV, FiO2 - 50%, PIP – 12 см H2 O, PEEP – 10 см Н2О, TV 6 мл/кг, RR-25 д/хв, I/E 1:1,5.
Наступні 96 годин дитина знаходилась на ШВЛ: P/SIMV в пропозиції, та потребувала міоплегії та жорстких параметрів механічної вентиляції легень: Ppeak - 29 см H2O, PIP-15 см H2O, PEEP – 14 см Н2О, TV 6 мл/кг, RR-25 д/хв, I/E 1:1,2. Стан хворої погіршувався, пацієнтка потребувала збільшення FiO2 з 60% до 100%. Відмічалась зниження PaO2 /FiO2 зі 117 до 80. На 5 добу після початку механічної вентиляції легень дитину було переведено на високочастотну осциляторну ШВЛ: HFOV, FiO2 – 100% Paw – 25 смН2О, ΔP 33%, Частота 7 Гц.
Наступні 48 годин Спостерігалось зниження оксигенації крові (PaO2/FiO2 – 70). Було прийнято рішення про перевід дитини на V-V ECMO (7 доба від початку ШВЛ). Було канюльовано праву внутрішню яремну вену (Return cannula: 14 Fr) і ліву стенову вену (Access cannula: 16Fr). Налаштування V-V ECMO: – RPM (Pump speed) 3125, LPO (Blood fl ow rate) -0,7-0,8 , FiO2 – 100%. Проводилась протективна ШВЛ: P/SIMV, FiO2 – 40%, PIP-14 см H2O, PEEP – 10 см Н2О, TV 4 мл/кг, RR-15 д/хв, I/E 1:1,5. Дитина потребувала пролонгованої аналгоседації (тіопентал Na, фентаніл), та гепаринізації (гепарин 10 -15 ОД/кг/г, цільові значення АЧТЧ 80-90 с ).
В результаті V-V ECMO відмічалось покращення оксигенації PaO2 170-180 mmHg., а також механіки дихання Cst зріс з 8 мл/ смH2O до 22 мл/см H2O. Тривалість V-V ECMO – 7днів. В подальшому тривала конвекційна ШВЛ. P/SIMV: PIP 18 см Н2О, PEEP - 10 см Н2О, FiO2 – 40%, RR – 20/хв. Було досягнуто задовільних показників оксигенації (PaO2 /FiO2 -310).
Через 6 днів дитину відлучено від ШВЛ. Через 10 днів переведено з відділення інтенсивної терапії. Під час лікуванні спостерігались ускладнення: гематома передньої черевної стінки і лівого стегна, тромбоцитопенія, когнітивні порушення легкого ступеню. Дитина виписана з мінімальними неврологічним дефіцитом. Загальна тривалість госпіталізації – 67 днів.

Актуальність проблеми. Одним із актуальних напрямків серед наукових досліджень є вивчення мотивації професійної діяльності лікарів, аналіз життєвих цінностей і потреб, що лежать в площині трудової поведінки, виявлення причин, які мотивують та демотивують, дослідження їх умов праці та пошук мотиваційних чинників. В системі вищої освіти на післядипломному рівні підготовки спеціалістів, формування лікарів, як висококваліфікованих фахівців, можливе лише при сформованому мотиваційно-ціннісному відношенні в його професійному становленні. Процес мотивації включає створення готовності до дії, вибір спрямованості, засобів і способів дії, місця і часу дії, оцінку вірогідності успіху, формування впевненості в правильності і необхідності дій. В процесі формування мотивації беруть участь такі фактори: потреби, цілі, світогляд, особливості характеру та самопозиціонування, фізичні та психічні можливості, функціональні й емоційні стани, переживання, знання про середовище та прогноз його змін.
Мета. Встановити, що визначає мотивацію вибору лікарями-інтернами спеціальності «Анестезіологія».
Матеріал і методи. Проведено анонімне анкетування 72 лікарів-інтернів, які проходили навчання за фахом «Анестезіологія» на кафедрі анестезіології та інтенсивної терапії ФПДО ЛНМУ ім. Данила Галицького. В анкетах пропонувалося оцінити 12 мотиваційних чинників вибору лікарями-інтернами спеціальності, які згруповані в 4 блоки.
Результати. Аналізуючи результати дослідження можна стверджувати, що популярність і престижність спеціальності «Анестезіологія» є провідним мотивом для більшості інтернів.
Мотиваційні чинники є усвідомленим внутрішнім спонуканням інтерна до активного вибору професійної діяльності. Результати проведеного нами дослідження свідчать, що більшість респондентів відзначаються високим рівнем професійної спрямованості, а мотивація є індикатором схильності та готовності лікаря-інтерна працювати за обраним фахом «Анестезіологія». Провідним мотивом для більшості інтернів (69,4 %) є соціальна значущість спеціальності «Анестезіологія». В той же ж час 63,9% респондентів вважають, що з такою спеціальністю ймовірніше працевлаштуватися. Частина інтернів (41,7 %) думають, що зможуть самореалізуватися, використовуючи свої здібності в навчанні і роботі. Професійна спрямованість визначалась у 22,2 % респондентів, серед них: 37,5 % подобається робота в операційній і в однаковій ступені (по 31,25 %) приваблює робота з медичною технікою та лікування тяжкохворих пацієнтів. 30,3 % інтернам імпонує знаходитись в середовищі професіоналів та освічених людей. 28 % вважають, що обрана спеціальність дасть поштовх для самовдосконалення. Сімейна традиція та поради батьків мали вплив на вибір спеціальності «Анестезіологія» в ¼ лікарів-інтернів. 19,4 % респондентів вважають, що працюючи анестезіологом, можуть отримати визнання та завести корисні контакти, а 16,7 % матимуть можливість для творчого розкриття та участі в наукових розробках. Лише 5,6 % респондентів зазначили, що попали в інтернатуру з анестезіології випадково, не знаючи специфіки роботи.
Висновки. Аналіз анкетних даних показав, що мотивація вибору респондентів орієнтована на професійно-медичні цінності та спонукання особистості до здійснення лікарської діяльності і реалізацію власних мотивів.