Abstract. Background. Obesity is one of the most acute health care problems. Numerous methods of combating excess body weight have been developed, but the existing strategies do not lead to permanent and proportional weight loss, some of them have a number of contraindications and side effects, so new methods of body weight correction are constantly being sought. A short-term low-carbohydrate and low-fat diet with additional use of amino acids is promising. The purpose of the study was to evaluate the efficacy of a 21-day low-carbohydrate and low- fat diet with the additional use of an amino acid complex for weight loss.
Materials and methods. Thirty-seven women with a diagnosis of obesity were involved. They were randomly divided into two groups — experimental (19 women) and control (18 women), with the same age, body weight and results of bioimpedance analysis. The patients of the control group were put on a hypocaloric Mediterranean diet, and the patients of the experimental group — on a low-carbohydrate, low-fat diet with the additional use of an amino acid complex. Duration of observa- tion was 21 days. Before and after completion of observation, all patients underwent anthropometric measurements.
Results. After 21 days, the experimental group had a greater decrease in body weight compared to the control group (6.7 ± 0.4 % vs. 3.8 ± 0.7 %, p < 0.05), in body volumes (chest volume: 4.3 ± 0.4 % vs. 1.9 ± 0.4 %, waist volume: 5.2 ± 0.2 % vs. 2.2 ± 0.4 %, hip volume: 5.1 ± 0.3 % vs. 2.3 ± 0.5 %, all p < 0.05). In this group, there was also a greater decrease in adipose tissue (13.6 ± 0.8 % vs. 7.0 ± 2.0 %, p < 0.05), and in the degree of visceral obesity (2.0 ± 0.2 units vs. 0.9 ± 0.3 units, p < 0.05); the amount of muscle tissue, on the contrary, increased (–2.3 ± 0.6 % vs. 2.6 ± 0.7 %, p < 0.05).
Conclusions. There was a significantly greater decrease in body weight, in main body volumes, a greater reduction in adipose tissue and the degree of visceral obesity in patients who were on a low-carbohydrate and low-fat diet with additional use of amino acids compared to patients who ate according to the conventional method.
Keywords: obesity; normalization of body weight; ketogenic diet; bioimpedance analysis

Today there is a danger of spreading Ixodes ticks, which can cause Lyme disease, which is characterized by polysystemic lesions. As a rule, treatment involves antibiotic therapy. We studied the effectiveness of apitherapy by bee sting method in the complex treatment of patients with Lyme arthritis. Patients were prescribed a course of bee stings from 1 to 15 bee stings once every other day, a total of 102 stings. After a course of apitherapy, patients had significantly reduced or eliminated pain in the spine and joints, there was a significant decrease in IgM during bee stings between courses of antibiotic therapy and IgG in tests performed after a course of treatment with bees. Apitherapy can have a pronounced antibacterial effect over the next 2 years. In addition to these findings, further observations indicated that the immunomodulatory effects of bee venom may play a crucial role in mitigating inflammatory responses. Patients not only experienced relief from pain but also reported improved mobility and overall quality of life. The gradual reduction in specific antibody levels suggests that the bee sting treatment may help recalibrate the immune system over time. This additional benefit, coupled with the direct antibacterial properties of the venom, positions apitherapy as a promising complementary treatment approach. Continued research into the long-term effects is warranted to better understand its full therapeutic potential. Moreover, the observed improvements were supported by both subjective patient reports and objective clinical measurements. The treatment appeared to modulate the inflammatory cascade associated with Lyme arthritis, leading to fewer flare-ups and a reduction in joint stiffness. This innovative method also showed potential in preventing further joint degradation, thereby extending its benefit beyond immediate pain relief. Future studies are needed to explore the optimal dosing, frequency, and possible synergies with conventional antibiotic therapies, ensuring that patients receive the most effective comprehensive care.

УДК 616.314.17-008.1-084:615.015

Декубітальною виразкою (пролежнем) вважається хронічний виразково-некротичний процес, який розвивається у ділянках постійно існуючої хронічної зовнішньої патологічної компресії, – найчастіше у виснажених лежачих хворих на тих ділянках тіла, які сприймають найбільший тиск постелі. Відомо безліч класифікацій пролежнів як окремих авторів, так і прийнятих на великих медичних форумах. З точки зору клінічного застосування оптимальною вважається така класифікація, в якій суміщено критерії епідеміологічних досліджень, клінічної оцінки та оцінки ефективності методів лікування хворого. До теперішнього часу відсутні достовірні критерії підготовленості декубітальних виразок до операції, не відпрацьовані показання і протипоказання до методів хірургічного лікування тривало існуючих пролежнів та пластичних втручань. Актуальною проблемою також є формування пріоритетів щодо заходів профілактики та комплексного лікування. Метою нашої роботи було проаналізувати сучасну проблематику дефініції пролежнів та їх гнійно-септичних ускладнень, визначити основні недоліки існуючих підходів, ствердити критерії необхідності хірургічних інтервенцій. Стверджено, що основними причинами декубітальних виразок є ішемія та нейротрофічні зміни, спричинені хронічною компресією, а також безперервний тиск, тертя, зсув, патологічна вологість м’яких тканин, попадання на шкірні покриви фізіологічних виділень з подальшою мацерацєю на фоні тривало існуючого вимушеного положення хворого та гіподинамії. Наявність пролежнів може детермінувати розвиток тяжких гнійно-запальних процесів. Незважаючи на сучасні можливості терапії, забезпечення догляду, технологічні вдосконалення операційних втручань, частота септичних ускладнень, які мають специфічний перебіг та тяжко піддаються комплексному хірургічному лікуванню суттєво не змінилася. Нами проаналізовано клінічний досвід курації пацієнтів із ДВ ІV стадії на базі паліативного відділення відокремленого підрозділу «4-а міська лікарня» другого територіального медичного об’єднання м. Львова» – 320 тяжких випадків ускладнених декубітальних виразок за 10-річний період у осіб 52-96 років, 208 жінок та 112 чоловіків. Середній вік хворих – 72 роки для чоловіків та 85 років – для жінок. Хірургічні інтервенції: здійснено 1216 некр-, секвестрнекр-, і ренекректомій (в середньому 3,8 втручань на кожний випадок), 886 із них – з дренуванням гнійних затьоків, первинних санаційних некректомій – 193, первинних секвестрнекректомій – 127, ренекректомій – 896, з них 94 – з повторними втручаннями на кісткових структурах (в середньому 2,8 ренекректомій на клінічне спостереження). Стверджено, що адекватне комплексне лікування є неможливим без застосування локальних протоколів, зокрема стратегії DOMINATE та її похідних згідно з оптималізованою клінічною класифікацією, можливостями клінічної бази, принципами damage-контролю. Критеріями ефективності паліативного догляду є формування чистої / гранулюючої ранової поверхні з мінімальною ексудацією, або (та) з наявністю крайової епітелізації або (та) з формування кірки. Проте профілактика та лікування неускладнених та ускладнених пролежнів залишаються важливими питаннями паліативної допомоги, потребують ретельного вивчення, подальшого розпрацювання в контексті створення оптимальних алгоритмів надання медичної допомоги.

УДК 616.89-072.8:612.821.33:614.2.07

Емоційне вигорання є однією з ключових проблем сучасної медичної психології, яка загрожує не лише психічному здоров’ю медичних працівників, а і якості медичної допомоги. У статті розглянуто теоретичні основи синдрому емоційного вигорання, його причини, прояви та наслідки. Проаналізовано основні індивідуальні та організаційні чинники ризику, серед яких – хронічний стрес, надмірне навантаження, емоційне виснаження, моральна травма та стигматизація звернення за психологічною допомогою. Окрему увагу приділено наслідкам вигорання для системи охорони здоров’я – підвищенню ризику медичних помилок, «плинності» кадрів, депресії та суїцидальності серед медиків. Представлено сучасні підходи до профілактики та подолання вигорання – когнітивно-поведінкову терапію, практики усвідомленості, самодопомогу, а також структурні інтервенції на рівні закладів охорони здоров’я. Підкреслюється необхідність системного підходу до підтримки медичних працівників і формування культури психічного благополуччя, яка враховує як особисті, так й організаційні потреби. Запропоновано комплексні рекомендації щодо запобігання емоційному вигоранню на національному та місцевому рівнях.