На сайті МОЗ України для публічного обговорення оприлюднено проєкт наказу «Про порядок контролю та клініко-експертну оцінку якості надання медичної допомоги та медичного обслуговування». Аналіз цього проєкту дає підстави стверджувати про численні недоліки та контроверзії документу, які резонуватимуть на практиці, поглиблюватимуть проблеми з дотриманням прав людини у сфері охорони здоров’я і породять кризу відомчого контролю якості медичної допомоги.

Механізм контролю якості медичної допомоги має важливе практичне значення для захисту прав людини у сфері охорони здоров'я. На сьогодні практично жодна медична справа не обходиться без проведення зовнішнього та/або внутрішнього контролю якості медичної допомоги. На аргументацію позиції важливості цього інструменту привернемо увагу до пункту 24 Правил проведення комісійних судово-медичних експертиз в бюро судовомедичної експертизи, затверджених наказом МОЗ України від 17.01.1995 №6, у якому зазначено, що при проведенні експертизи зі справи про притягнення медичних працівників до кримінальної відповідальності за «професійні правопорушення» у протокольній частині повинні бути детально викладені дані всіх наявних медичних документів, зокрема висновки комісії відомчого розслідування [1]. Іншого відомчого розслідування, аніж клініко-експертна оцінка якості медичної допомоги та медичного обслуговування, національним законодавством не передбачено. Отож, проаналізуємо новітні напрацювання МОЗ України, а саме проєкт наказу «Про порядок контролю та клініко-експертну оцінку якості надання медичної допомоги та медичного обслуговування», що оприлюднений на сайті для публічного обговорення.

Briefly describe the current legal framework (all sources of law) regarding the protection and empowerment of vulnerable adults and situate this within your legal system as a whole. Consider state-ordered, voluntary and ex lege measures if applicable. Also address briefly any interaction between these measures.

Відповідно до ч. 1 ст. 140 Кримінального процесуального кодексу України (далі — КПК України), привід полягає у примусовому упроводженні особи, до якої він застосовується, особою, яка виконує ухвалу про здійснення приводу, до місця її виклику в зазначений в ухвалі час.

Не часто під юридичний дослідний мікроскоп потрапляє сфера паліативної допомоги, проте проблематика заслуговує спектральних підходів і залучення мультидисциплінарної команди для вироблення дорожньої мапи розвитку цієї царини в Україні та забезпечення прав паліативних пацієнтів, членів їхніх сімей і надавачів послуг. У межах дослідження привернемо увагу до окремих питань нормативного забезпечення паліативної допомоги.