У статті здійснено опис текстової категорії «адресатність» в комунікативному і прагматичному аспектах. Подано типи адресатів, їхні дискурсивні вияви та особливості у словесному цілому крізь призму заголовків, присвят, епіграфів. Здійснено класифікацію адресатів за зовнішньотекстовими / внутрішньотекстовими ознаками.
Ключові слова: адресат, комунікація, маніфестація дискурсивна, текст, текстова категорія, тип адресата.

УДК 81’42

Стаття продовжує низку публікацій автора, присвячених теорії тексту. Розкрито семантико-прагматичний вимір віршованих словесних цілих, визначено типологічні ознаки текстових категорій та їхнє мовне вираження у структурі поезій Володимира Тимчука.
Ключові слова: інтертектуальність, інформативність, зв̕язність, цілісність, текст, категорія тексту, семантика, прагматика.

У статті авторка вперше здійснила опис мовних засобів реалізації текстових категорій зв’язності й інтертекстуальності у поезії українського поета і прозаїка Володимира Качкана. Джерельною базою розвідки слугують поетичні словесні цілі понад 150 текстів, із яких здійснено у спосіб точної та повної інвентаризації вибірку лексико-граматичних одиниць, котрі маніфестують текстові категорії. Метод дослідження — описовий. Автором з’ясовано, що особливого вияву набула образно-асоціативна, семантична, словотвірна, граматична й под. текстова категорія зв’язності, а також інтертекстуальність. Інтертекст уводиться у поетичні словесні цілі Володимира Качкана низкою прийомів, таких як: алюзія, ремінісценція, цитата тощо, і трактується як внутрішньотекстовий феномен. Основними способами реалізації категорії інтертекстуальності у поезії досліджуваного автора є алюзії біблійні, міфологічні, фольклорні, покликання на відомих особистостей або на відомі події, алюзії в пародіях на літературні тексти; цитати; ремінісценції. Перспективою подальших досліджень є вивчення текстових категорій письменника у прозових текстах.

Ключові слова:  інтертекстуальність, зв’язність, поетичний текст, категорії тексту.

УДК - 81’42

Статтю присвячено репрезентації діалогічності як фундаментальної категорії текстової комунікативної діяльності мовців, адже вказану категорію тривалий не виокремлювали поряд з іншими типологічними ознаками словесного цілого, а також опису мовних засобів її вираження.
За мету дослідження ставимо здійснення опису як внутрішньотекстових засобів маніфестації аналізованої категорії на різних лінгвальних рівнях (лексичний, морфологічний, синтаксичний і под.) текстів посттоталітарної доби, так і зовнішньотекстових, що виражаються у звʾязках із семіотичним універсумом української національної культури, іншими текстами (прецедентними знаками української культури). Мета роботи передбачає розв’язання таких завдань: 1) описати мовні засоби вираження категорії діалогічності на внутрішньотекстовому рівні; 2) простежити, як здійснюється репрезентація діалогічності у міжтекстових звʾязках. Об’єктом дослідження є словесні цілі посттоталітарної доби (народні оповідання про Голодомор у 1932-1933 рр.). Предмет дослідження – лексичні одиниці, оцінні вислови, слова-концепти, метафори, порівняння, символи, синтаксичні конструкції (звертання, спонукання тощо), що є виразниками текстової категорії діалогійності на різних мовних щаблях. Матеріалом для дослідження є свідчення живих людей про злочини комуністичного режиму, зібрані й укладені Українським інститутом національної памʼяті («Національна книга памʽяті жертв Голодомору 1932 – 1933 років в Україні»). Основні методи студіювання – описовий, квантитативний. Категорія діалогічності в текстах народних казок, присвячених Голодомору в Україні в 1932–1933 роках, реалізується як предметно-текстова (внутрішня) та інтертекстуальна (зовнішня). Перший тип описується актуалізацією чинників адресанта та адресата, а другий -– категоріями інтертекстуальності. Аналізовані тексти пов’язані із універсумом української культури, національними кодами, міфологемами, символами, аксіологічними концептами, прецедентними висловами і іменами, зі словами та усталеними висловами, що позначають хронотоп і є типовими для комуністичного режиму; з
русизмами – маркерами епохи та чужої, агресивної культури, вживані з прихованою іронією; з топонімами - місцями комуністичних злочинів.
Ключові слова: адресант, адресат, діалогійність, категорія текстова, текст посттоталітарний.

УДК 811.161.2ʽ42:82–1“1990/2009”

Мета статті — опис лінгвоперсонологійних виявів колективного адресанта української поезії кінця ХХ століття як літературно-мовного феномена, окреслення динаміки зрушень та стильові тенденції іміджу митців постколоніального українського дискурсу. Джерельною базою розвідки слугують поетичні словесні цілі, з яких у спосіб точної і повної інвентаризації здійснено вибірку одиниць (метафор, епітетів, перифраз, оксюморонів тощо), що маніфестують текстову категорію «колективний адресант». Об̓’єктом вивчення є український поетичний дискурс постколоніальної епохи та його складники (колективний адресант↔текст↔адресат), а предметом — художні образи української поезії 1990-х років як виразники колективного адресанта «дев̓ятдесятників». Джерельною базою обрано віршовані твори сучасних українських поетів В. Виноградова, Р. Скиби, І. Павлюка, Л. Мельник, М. Кіяновської, Н. Нежданої, А. Дністрового, В. Балдинюк, С. Жадана, О. Галети, В. Махна, Д. Кубая, Н. Дички, О. Яковини, Н. Федорака, П. Михайлюк, П. Вольвача, А. Бондаря, І. Бондаря-Терещенка, О. Сливинського та ін., що уміщені в літературних часописах, журналах, газетах («Березіль», «Кальміус», «Сучасність», «Курʾєр Кривбасу», «Літера-турна Україна», «Тернопіль вечірній», «Дніпро», «Світо-вид», «Дзвін», «Дніпро», «Слово просвіти» «Слово і час», «Західний курʾєр», «Світ молоді», «Київ», «Українська культура», «Дивослово» та ін.), антологіях поезій («Іменник» (1997), «Девʾятдесятники» (1998), «Антологія нової української поезії» (1998), «Дивовид» (1997), «Антологія нової української поезії» (1998), «Боян-97», «Пастухи квітів» (1999), «Цех поетів» (1999) та ін.). Результатом наукового пошуку стало опрацювання концепції антропоцентричної природи поетичного тексту, в якому адресант і адресат складають інтерактивний комунікативний ланцюг, а художньо-поетична комунікація в аспекті дискурсивного підходу розглядається як процес, у якому предмет вербальної взаємодії між її учасниками закодований у віршованій формі. Подано також характеристику стильових мовних ознак іміджу митців. Висновком є те, що кожна культурно-історична епоха витворює мікрообраз часу, виробляє власний спосіб художньо-образного осмислення і бачення світу. Українські поети покоління «1990» — це знакова спільнота письменників, що народилася орієнтовно в один час і має спільний життєвий досвід, і як наслідок — ідентичність способів рефлексії, спорідненість емоцій, проблем, зацікавлень. Ці автори характеризуються спільним досвідом так званого поколіннєвого переживання, що визначило їх подальше духовне зростання й формування свідомості. Молодіжна поетична група «1990» у своїх поетичних збірках нарешті позбулася комплексу меншовартості колоніальної нації, сформувала унікальну манеру письма, виступила проти так званого методу «соціалістичного реалізму» у літературі, зафіксувала протест проти офіціозу й ідеологічної заангажованості у художній словесності, утвердила гендерну рівність у поезії. Визначаємо лінгвоперсонологійні вияви колективного адресанта української поезії кінця ХХ століття: сарказм, депресивний синдром, почасти мода на деконструкцію, ко-лажність техніки, кліповість, фрагментарність бачення світу, стилістична какафонія, змішування жанрів, гіперболізм та цитатність мислення, антипоетичність, антиестетичність, іронічна позиція щодо усталених зворотів, синтез сучасного європейського світогляду з притаманними тільки українському менталітету способу сприйняття міфів, образів та метафор, гра з етноміфологемами українського віршування, етнототожними елементами етнокультури, мовно-естетичний радикалізм, пародійність, гротескність, стилістчні варіації, семантично-деструктивні експерименти з усталеними поетизмами, фразеологізмами, відомими у національній і світовій культурі текстами, прецедентними іменами, деконструктивістська гра з узуально-«стертими» метафоричними образами з метою подолання тиражованості, автоматизму їх сприймання, знижена мова як масово-естетична реакція на нормотворчість, стандартність мови та пуризм, зорієнтованість на маси, тобто «середню» людину, без переваг та духовної вишколеності, кітчева естетика письма, уведення у поезію кліше мас-медіа-простору, ідеологізованих висловів тоталітарного режиму, які творчо модифікуються авто-рами шляхом іронізування та заперечення, нівелювання канонізованого сентиментального ставлення до історичних та релігійних істот, будь-яких авторитетів, розширення мовно-естетичних горизонтів поетичного слова (сленг, суржик, діалектизми), відчуження від соціальних інститутів, політики, панівних ідеалів та ідеологій, семантико-стилістичні мотиви самотності, порожнечі та спустошення.

Ключові слова: адресант колективний, дискурс постколоніальний, комунікація поетична, література українська, покоління літературне, покоління «1990», текст поетичний, стиль мовний.