Екстракорпоральну мембранну оксигенацію слід розглядати як варіант рятівної терапії у пацієнтів, в яких традиційні методи респіраторної підтримки, включаючи механічну вентиляцію легень на животі, оксид азоту та HFOV не забезпечують адекватної оксигенації крові. Згідно опитування EURO ELSO 28 січня 2021 р., в країнах Європи офіційно зареєстровано лише 10 випадків проведення EКMO у дітей. Ми наводимо клінічний випадок успішного використання ЕКМО у дитини з COVID-19, у якої розвинувся тяжкий ГРДС і критична гіпоксемія.
Дівчинка віком 3 роки, (маса тіла 15 кг) поступила у відділення інтенсивної терапії з вираженими ознаками дихальної недостатності. При фізикальному обстеженні було виявлено: задишку - 52 дих/хв, ps – 170 уд/хв, SpO2
 – 87%. На рентгенографії грудної клітки виявлено правовобічну вогнищеву пневмонію. Було отримано позитивний ПЛР тест до Sars- COV-2. Оскільки оксигенотерапія не супроводжувалась покращенням оксигенації (SpO2 – 90-91%, PaO2  – 68 mmHg, PaCO2 - 55 mmHg, pH – 7,27), через 5 годин дитину було переведено на неінвазивну вентиляцію легень: NIV CPAP/PSV (FiO2 – 60%, PEEP - 8 см H2O, PIP – 5 см H2 O). Було досягнуто тимчасове покращення оксигенації: PaO2 /FiO2 – 133, PaO2 – 80 mmHg, PaCO2 - 57 mmHg.
На фоні NIV CPAP/PSV у дитини відмічалось подальше прогресування дихальної недостатності і гіпоксемії (PaO2 /FiO2 – 117), а також погіршення неврологічного статусу (зниження оцінки за GCS з 14 до 12 балів), пацієнта переведено на ШВЛ: P/SIMV, FiO2 - 50%, PIP – 12 см H2 O, PEEP – 10 см Н2О, TV 6 мл/кг, RR-25 д/хв, I/E 1:1,5.
Наступні 96 годин дитина знаходилась на ШВЛ: P/SIMV в пропозиції, та потребувала міоплегії та жорстких параметрів механічної вентиляції легень: Ppeak - 29 см H2O, PIP-15 см H2O, PEEP – 14 см Н2О, TV 6 мл/кг, RR-25 д/хв, I/E 1:1,2. Стан хворої погіршувався, пацієнтка потребувала збільшення FiO2 з 60% до 100%. Відмічалась зниження PaO2 /FiO2 зі 117 до 80. На 5 добу після початку механічної вентиляції легень дитину було переведено на високочастотну осциляторну ШВЛ: HFOV, FiO2 – 100% Paw – 25 смН2О, ΔP 33%, Частота 7 Гц.
Наступні 48 годин Спостерігалось зниження оксигенації крові (PaO2/FiO2 – 70). Було прийнято рішення про перевід дитини на V-V ECMO (7 доба від початку ШВЛ). Було канюльовано праву внутрішню яремну вену (Return cannula: 14 Fr) і ліву стенову вену (Access cannula: 16Fr). Налаштування V-V ECMO: – RPM (Pump speed) 3125, LPO (Blood fl ow rate) -0,7-0,8 , FiO2 – 100%. Проводилась протективна ШВЛ: P/SIMV, FiO2 – 40%, PIP-14 см H2O, PEEP – 10 см Н2О, TV 4 мл/кг, RR-15 д/хв, I/E 1:1,5. Дитина потребувала пролонгованої аналгоседації (тіопентал Na, фентаніл), та гепаринізації (гепарин 10 -15 ОД/кг/г, цільові значення АЧТЧ 80-90 с ).
В результаті V-V ECMO відмічалось покращення оксигенації PaO2 170-180 mmHg., а також механіки дихання Cst зріс з 8 мл/ смH2O до 22 мл/см H2O. Тривалість V-V ECMO – 7днів. В подальшому тривала конвекційна ШВЛ. P/SIMV: PIP 18 см Н2О, PEEP - 10 см Н2О, FiO2 – 40%, RR – 20/хв. Було досягнуто задовільних показників оксигенації (PaO2 /FiO2 -310).
Через 6 днів дитину відлучено від ШВЛ. Через 10 днів переведено з відділення інтенсивної терапії. Під час лікуванні спостерігались ускладнення: гематома передньої черевної стінки і лівого стегна, тромбоцитопенія, когнітивні порушення легкого ступеню. Дитина виписана з мінімальними неврологічним дефіцитом. Загальна тривалість госпіталізації – 67 днів.

Актуальність проблеми. Одним із актуальних напрямків серед наукових досліджень є вивчення мотивації професійної діяльності лікарів, аналіз життєвих цінностей і потреб, що лежать в площині трудової поведінки, виявлення причин, які мотивують та демотивують, дослідження їх умов праці та пошук мотиваційних чинників. В системі вищої освіти на післядипломному рівні підготовки спеціалістів, формування лікарів, як висококваліфікованих фахівців, можливе лише при сформованому мотиваційно-ціннісному відношенні в його професійному становленні. Процес мотивації включає створення готовності до дії, вибір спрямованості, засобів і способів дії, місця і часу дії, оцінку вірогідності успіху, формування впевненості в правильності і необхідності дій. В процесі формування мотивації беруть участь такі фактори: потреби, цілі, світогляд, особливості характеру та самопозиціонування, фізичні та психічні можливості, функціональні й емоційні стани, переживання, знання про середовище та прогноз його змін.
Мета. Встановити, що визначає мотивацію вибору лікарями-інтернами спеціальності «Анестезіологія».
Матеріал і методи. Проведено анонімне анкетування 72 лікарів-інтернів, які проходили навчання за фахом «Анестезіологія» на кафедрі анестезіології та інтенсивної терапії ФПДО ЛНМУ ім. Данила Галицького. В анкетах пропонувалося оцінити 12 мотиваційних чинників вибору лікарями-інтернами спеціальності, які згруповані в 4 блоки.
Результати. Аналізуючи результати дослідження можна стверджувати, що популярність і престижність спеціальності «Анестезіологія» є провідним мотивом для більшості інтернів.
Мотиваційні чинники є усвідомленим внутрішнім спонуканням інтерна до активного вибору професійної діяльності. Результати проведеного нами дослідження свідчать, що більшість респондентів відзначаються високим рівнем професійної спрямованості, а мотивація є індикатором схильності та готовності лікаря-інтерна працювати за обраним фахом «Анестезіологія». Провідним мотивом для більшості інтернів (69,4 %) є соціальна значущість спеціальності «Анестезіологія». В той же ж час 63,9% респондентів вважають, що з такою спеціальністю ймовірніше працевлаштуватися. Частина інтернів (41,7 %) думають, що зможуть самореалізуватися, використовуючи свої здібності в навчанні і роботі. Професійна спрямованість визначалась у 22,2 % респондентів, серед них: 37,5 % подобається робота в операційній і в однаковій ступені (по 31,25 %) приваблює робота з медичною технікою та лікування тяжкохворих пацієнтів. 30,3 % інтернам імпонує знаходитись в середовищі професіоналів та освічених людей. 28 % вважають, що обрана спеціальність дасть поштовх для самовдосконалення. Сімейна традиція та поради батьків мали вплив на вибір спеціальності «Анестезіологія» в ¼ лікарів-інтернів. 19,4 % респондентів вважають, що працюючи анестезіологом, можуть отримати визнання та завести корисні контакти, а 16,7 % матимуть можливість для творчого розкриття та участі в наукових розробках. Лише 5,6 % респондентів зазначили, що попали в інтернатуру з анестезіології випадково, не знаючи специфіки роботи.
Висновки. Аналіз анкетних даних показав, що мотивація вибору респондентів орієнтована на професійно-медичні цінності та спонукання особистості до здійснення лікарської діяльності і реалізацію власних мотивів.

Актуальність проблеми. Реалізація принципів FAST-Track і ERAS в плановій хірургії у соматично стабільних пацієнтів без вираженої коморбідної патології, з оцінкою за ASA I, II, III дозволяє зменшити кількість періопераційних ускладнень, тривалість перебування в операційному блоці та у ВАІТ, часу ШВЛ, термінів госпіталізації. Післяопераційна летальність хворих З ASA ІІ складає 0,27-0,4%, у хворих з ASA ІІІ є вищою – 1,8-4,3 %[1, 2].
Саме тому преабілітація – комплекс заходів тривалістю 2-6 тижнів, скерованих на збільшення витривалості перед плановим оперативним втручанням і толерантності до фізичних навантажень, аеробного метаболізму, зменшення ризику, насамперед, судинних та респіраторних ускладнень [2].
Мета роботи підвищення якості періопераційного періоду хворих з коморбідною патологією шляхом застосування преабілітаційних заходів.
Матеріали та методи. Обстежено 19 пацієнтів, віком 49-88 років, з оцінкою ASA ІІІ для проведення планового лапароскопічного втручання на органах черевної порожнини. Виявлена супутня патологія: хронічна серцева недостатність (III–IV ФК по класифікації NYHA) – 14 хворих, порушення ритму і провідності серця – 7 хворих, клапанні вади – 8 хворих, ожиріння ІІІ-IY ст. – 11 хворих, синдром сонного апное – 8 пацієнтів, хронічне обструктивне захворювання легень – 8 хворих, інсулінзалежний цукровий діабет – 9 хворих.
Пацієнтам призначені і проведені додаткові обстеження і консультації, ЕХО серця, спірометрія, визначення глікозильованого гемоглобіну. Проведено корекцію лікування із залученням гіпотензивних, b-адреноблокаторів, діуретичних препаратів, анксіолітиків. Рекомендовані фізичні і легеневі вправи.
Результати. При повторному огляді пацієнтів через 4 тижні стан 4 хворих оцінювався вже за ASA ІІ. Відмічено стабілізацію артеріального тиску та показників глікемії. 16 хворих вказували на покращення загального стану. Заплановані оперативні втручання виконані у 16 пацієнтів з використанням інгаляційної анестезії севофлюраном. Ускладнень не відмічено.
Висновки. Застосування преабілітаційних заходів, як ризик знижуючої стратегії ускладнень періопераційного періоду, дозволяє уникнути важких ускладнень і обумовленої ними летальності

Гострий інфаркт міокарда з елевацією сегмента ST часто супроводжують значні, нерідко гемодинамічно значимі порушення ритму і провідності, які є важливим прогностичним фактором та які вимагають оптимізації лікувальної тактики. Шлуночкові аритмії, які виникають у дебюті STEMI, є предикторами виникнення несприятливих серцевих подій у таких пацієнтів. Для їх виявлення доцільним є проведення холтерівського моніторування (ХМ) ЕКГ в ранній післяінфарктний період, щоб оцінити характер порушень ритму серця у пацієнтів зі STEMI впродовж першої доби після стентування інфарктзалежної коронарної артерії (КА).

Впродовж 2021-2022 років 46 пацієнтам зі STEMI проведено ХМ ЕКГ упродовж 24 годин зразу ж після стентування інфарктзалежної КА. У дослідженні брали участь хворі віком від 45 до 83 років (середній вік – 63,4 ± 9,6 р.). Відмічено, що середня частота серцевих скорочень (ЧСС) у досліджуваних пацієнтів складала 76,9 ± 15,7 уд/хв, максимальна ЧСС – 111,3 ± 16,2 уд/хв, мінімальна – 58,3 ± 13,7 уд/хв, що відповідало референтним значенням (р>0,05). ШЕ реєструвались у кількості 130 (73; 845), надшлуночкові – 241 (11; 661) за добу, що достовірно перевищувало показники норми. Слід зауважити, що серед пацієнтів у віці до 60 років кількість надшлуночкових екстрасистол упродовж доби в 2,4 рази, а шлуночкових – в 1,3 рази перевищувала референтні значення (р<0,05), в той час як серед пацієнтів у віці понад 60 років кількість як надшлуночкових, так і шлуночкових екстрасистол суттєво не перевищувала показники норми (р>0,05). Коригований інтервал QT (413 ± 31,2 мс) у наших пацієнтів не перевищував допустимі межі (р>0,05). Нами з’ясовано, що упродовж першої доби перебування в стаціонарі у 41% пацієнтів реєструвались ранні ШЕ, у 20% - парні, у 27% - нетривалі «пробіжки» ШЕ (3-5 імпульсів підряд). У 25% пацієнтів виявлені епізоди нестійкої шлуночкової тахікардії (до 10 с). Важливо відмітити, що кількість ШЕ корелювала з важкістю стану пацієнта. Так, одна з пацієнток померла через два дні після стентування низхідної гілки лівої КА; на ЕКГ упродовж доби зафіксовано 4361 ШЕ, з них 142 ранні, а також 18 епізодів нестійкої ШТ (найтриваліший – 8,6 с, з ЧСС 129 / хв).

Упродовж першої доби після стентування інфарктзалежної КА з приводу ІМ у пацієнтів виникають порушеннями ритму, які досить часто вказують на загрозу для життя пацієнта (значна кількість ШЕ, парні та ранні ШЕ, епізоди ШТ). Їх наявність пов’язана з несприятливим прогнозом пацієнта і вимагає відповідної корекції лікувальної тактики.

УДК 616.37–002:616–005.2–08

Вступ. Розлади в системі гемостазу є одним із ключових компонентів патогенезу гострого панкреатиту (ГП) уже на ранніх його стадіях, а в подальшому – і тромбогеморагійних ускладнень. Доведено, що цінними маркерами активації коагуляції і фібринолізу є D-димери та розчинні фібрин-мономерні комплекси (РФМК).

Мета. Дослідити динаміку Б-димерів, розчинних фібрин-мономерних комплексів у крові хворих на гострий панкреатит залежно від тяжкости захворювання.

Матеріали й методи. Проведено проспективне дослідження 206 хворих на ГП. Легкий панкреатит верифіковано у 51 хворого, середньої тяжкости – у 98, тяжкий – у 57. Під час обстеження 66 хворих на ГП у динаміці визначали концентрацію РФМК, D-димерів. Референтні значення фіксували під час дослідження 11 практично здорових осіб.

Результати. У всіх обстежених хворих на ГП збільшувалася концентрація РФМК і D-димерів у крові, особливо за тяжкого перебігу. Вміст РФМК і D-димерів вірогідно прямо корелював із тяжкістю перебігу ГП, тяжкістю стану хворих і органної дисфункції, ступенем ушкодження підшлункової залози. Концентрація РФМК і D-димерів вірогідно збільшувалася у разі виникнення респіраторної, серцево-судинної, ниркової, метаболічної дисфункції. Чутливість визначення РФМК (порогове значення 137,50 нг/л) для прогнозування легеневої дисфункції становила 86,20 %, специфічність – 83,80 %, із позитивною і негативною прогностичною цінністю 80,65 і 88,57 % відповідно.

Висновки. Перебіг ГП супроводжується збільшенням продуктів деградації фібрину, вираженість яких асоціюється з тяжкістю захворювання, стану хворого та органної дисфункції, а також ураження підшлункової залози. Показник концентрації РФМК можна застосувати для прогнозування легеневої дисфункції у хворих на ГП.