Доповідач зазначив, що одним із принципів безпеки прижиттєвої донації нирки є адекватний вибір сторони її забору з урахуванням функції органа, наявності або відсутності патології, а також архітектоніки судинної ніжки. При посмертному пересаджуванні існує більше можливостей для реконструкції як ниркової артерії, так і вени. Натомість при трансплантації від живого донора лікарі часто стикаються з такими проблемами, як множинні ниркові артерії та коротка ниркова вена. 

На основі аналізу 100 послідовних трансплантацій нирки від живого донора було проведено оцінку необхідності та шляхів реконструкції судинної ніжки трансплантата при пересаджуванні нирки. За допомогою мультиспіральної комп’ютерної томографії з контрастним підсиленням (128-зрізова) було досліджено архітектоніку судин, їхній стан, виключено можливі супутні патології.

Вступ. Трансплантація органів є усталеною формою лікування, яка в даний час визнана кращою і часто - єдиною життєзберігаючою терапією для кінцевої заміни органу. Зростання кількості і якості пересадки органів і тканин дає підстави вважати, що трансплантація займе в майбутньому чільне місце у рутинній клінічній практиці.

Докази отримання інформації. Проведено аналіз літературних джерел за останні 15 років із застосуванням медичних баз MEDLINE, Google scholar, Researchgate, присвячених діагностиці смерті мозку та врегулюванню пересадки органів і опрацьовано власні дані у вигляді наведеного клінічного випадку.

Синтез доказів. Імплементація нормативних документів та настанов у клінічну практику дозволяє чітко і злагоджено проводити всі медичні та юридичні процедури, які мають на меті прижиттєвий чи посмертний забір і трансплантацію органів людини. Констатація смерті мозку є мультидисциплінарною процедурою, від правильного проведення якої залежать як медичні результати забору і трансплантації органів, так і їх етичні аспекти та юридичні наслідки. У Львові за 6 місяців проведено 7 констатацій смерті мозку, з них у 2 донорів здійснено мультиорганний забір та трансплантацію: 2 серця, 4 нирки та 1 підшлункова залоза (летальний наслідок), плюс 2 нирки від родинних донорів. Всього в Україні зроблено пересадку 5 сердець, з яких 4 - під керівництвом теперішнього очільника КНП «КЛШМД м. Львова» Олега Самчука.

Висновки. Проведення трансплантації органів можливе у багатопрофільних лікарнях загального профілю за умови чіткої організації процесу, ретельного дотримання вимог діючого законодавства і нормативних документів.

УДК 616.155.32-056.76-07-08

Гемофагоцитарний лімфогістіоцитоз (haemophagocytic lymphohistiocytosis, HLH) — рідкісне, потенційно смертельне захворювання, характеризується надмірною активацією імунної системи. При ньому порушується регуляція активації цитотоксичних Т-лімфоцитів, природних клітин-кілерів (natural killer, NK) і макрофагів, викликаючи ураження багатьох систем та органів. Сімейний гемофагоцитарний лімфогістіоцитоз (familial hemophagocytic lymphohistiocytosis, f-HLH) — форма HLH, спричинена спадковими мутаціями в генахрегуляторах цитотоксичної активності природних кілерів NK-клітин, цитотоксичних Т-лімфоцитів. Виявлення генетичної мутації в гені PRF1 підтверджує діагноз f-HLH-2, що визначально для заперечення вторинного HLH.

УДК 616.345-002-07:616-003.829.1-056.7-008.89-053.2

Посттрансплантаційний лімфопроліферативний розлад (Posttransplant lymphoproliferative disorder, PTLD) — це лімфоїдна і/або плазмоцитарна проліферація, що виникає внаслідок імуносупресивної терапії (ІСТ), яку призначають пацієнтам для запобігання відторгнення трансплантованого органа, в умовах трансплантації солідних органів або алогенних гемопоетичних клітин. Тригером розвитку PTLD може бути активна реплікація Епштейна–Барра вірусу (Epstein–Barr virus, EBV), а також інші фактори ризику. Цей розлад становить спектр клінічних захворювань, від доброякісного захворювання, подібного до мононуклеозу, до фульмінантної лімфоми. Раннє розпізнавання PTLD важливе при трансплантації органів у пацієнтів, оскільки має тенденцію до швидкого прогресування. Знайомство з клінічними особливостями PTLD і підвищена пильність є важливими для встановлення діагнозу

Анотація
Мета. Виявити особливості застосування відомих методів лікування травм артерій (ТА) у хворих різного віку.

Матеріали і методи. Досліджено дані стаціонарних карт 222 хворих з ТА, які лікувались у Львівській обласній клінічній лікарні з 1992 по 2019 р.р. З карт аналізовано наступні показники: вік, етіологія і механізм травми, вид ТА, топографія, симптоми, вид діагностики, спосіб лікування. Пацієнтів поділено на сім груп відповідно до класифікації V. Quinn (1994): немовлята, раннє дитинство, дитинство, підлітки, молодь, зрілий і похилий вік. Хворі отримували один із трьох видів лікування – консервативне, хірургічне або ендоваскулярне. Хірургічне лікування додатково поділили на прості операції (лігування або шовна пластика) та складні операції (анастомоз кінець-в-кінець або протезування судин).

Результати. Консервативне лікування застосовано у 7,66±1,78%, хірургічне у 90,99±1,92% і ендоваскулярне у 1,35±0,77% потерпілих. Частка консервативного лікування була вищою серед немовлят (88,9±10,48%) і нижчою серед дорослої молоді (0,9%), у порівнянні з середнім загальним показником. Серед оперованих хворих, прості операції виконано у 48,45±3,59%, а складні операції у 51,55±3,59%. Розподіл різних видів простих і складних операцій між різними віковими групами був однаковим. Регресійний аналіз підтвердив вплив фактора віку, поряд із видом ТА, на вибір метода лікування хворих. Крім того, у 20% хворих зрілого та 50% хворих похилого віку в ділянці ТА виявили атеросклеротичні зміни.

Висновки. Вікова категорія хворого впливає на вибір методу лікування хворих з ТА. Особливості виявлені передовсім для дітей перших років життя, яких частіше лікували консервативно. У хворих зрілого та похилого віку ушкодження артерій можуть співпадати з атеросклеротичними змінами в судинах.