УДК: 615.211:616-009.7

В патофізіології болю беруть участь багато різних рецепторів, іонних каналів, які можуть слугувати мішенями для ад’ювантних препаратів. Незважаючи на появу місцевих анестетиків тривалої дії, покращення їх фармакокінетики, удосконалення техніки реґіонарного знеболювання, все це не повністю забезпечують потреби в лікуванні болю, особливо хронічного. Паралельно зі зростанням анестетичної сили місцевих анестетиків підвищується ризик їх системної токсичності. Усе це обґрунтовує застосування ад’ювантів в реґіонарній анестезії, що є цілком логічним з точки зору мультимодальної аналгезії. В статті наведений огляд сучасних літературних даних з питань застосування ад’ювантів в регіонарній анестезії. Описані механізми дії, дози, шляхи застосування ад’ювантних препаратів

Many different receptors, ion channels, are involved in the pathophysiology of pain, which can serve as targets for adjuvant drugs. Despite the advent of long-acting local anesthetics, the improvement of their pharmacokinetics, and the advanced regional anesthesia techniques, they do not fully meet the need for treatment of pain, especially chronic pain. In parallel with the increase in the anesthetic power of local anesthetics, the risk of their systemic toxicity increases. All this justifies the use of adjuvants in regional anesthesia, which is quite logical from the point of view of multimodal analgesia. In this article the authors present a review of current literature data on the use of adjuvants in regional anesthesia. The mechanisms of action, doses, and ways of administration of adjuvant drugs are described.

Актуальність проблеми. Питання переводу пацієнтів з важкими формами дихальної недостатності, обумовленої SARS-COV2, на  інвазивну вентиляцію лишаються дискусійними. Неінвазивна вентиляція і прон-позиція демонструють кращі результати в лікуванні важкої ковідної пневмонії, проте не у всіх пацієнтів є ефективними. Оскільки гіпоксемія не є критерієм для інтубації хворих, для прогнозування невдачі неінвазивної вентиляції (NIV) рекомендоване визначення наступних показників: ROX індексу ROX=SpO2/FiO2/ЧД; Ventilation Ratio (VR), вентиляційне співвідношення: VEpredicted PaCO predicted  VEmeasured PaCO measured VR 2* 2* = , де VE measured – фактична хвилинна вентиляція, л/хв, PaCO2 –measured фактичне значення парціального тиску CO2 в артеріальній крові, VE predicted – хвилинна вентиляція, розрахована: 100мл* маса тіла, PaCO2 predicted =37,5 мм.рт.ст. Значення ROX індекс<4,8; VR >1,8, корелюють з потребою в інвазивній ШВЛ.
Мета роботи: Провести розрахунок і оцінку показників ROX індексу, VR у хворих з тяжкою формою дихальної недостатності, обумовленої COVID 19 на етапах респіраторної терапії для прогнозування неефективності NIV легень. Матеріали і методи. У ПІТ знаходились 64 пацієнта, віком від 28 до 75 років, з гіпоксемічною недостатністю, яка відповідала середньому і важкому ГРДС за Берлінськими критеріями. Всім пацієнтам розпочата NIV апаратом S1100A. Обирались наступні режими: CPAP, CPAP+PS, SIMV-PC, PC-Dual. Оцінку ROX індексу проводили через 6, 12, 24 години від початку NIV, надалі - щодня. Показник VR розраховували на 3-тю, 5-ту, 7-му, 10-ту доби проведення NIV. РО2, РСО2 артеріальної крові визначали на апараті ABL5 (Radiometer). Результати. В групі хворих, де NIV була успішною, ROX індекс складав через 6 годин 3,5-4,1, через 12 годин – 4,2-5,0; через 24 години – 4,1-5,4. У пацієнтів, які надалі були переведені на інвазивну ШВЛ, цей показник був нижчим, починаючи з 5-ої доби і визначався в межах 3,3-4,0. Показник VR мав в групі хворих, які були інтубовані тенденцію до постійного зростання в порівнянні з групою, де NIV була ефективною. На 7-му добу значення VR серед хворих успішної NIV склало 1,4-2,3, в групі пацієнтів, яким була розпочата інвазивна ШВЛ –1,9-3,7. РаСО2 в групі ефективної NIV визначався в межах 44-71мм. рт. ст., в групі, де NIV була неуспішною - 65- 92 мм. рт. ст., що свідчило про великий мертвий альвеолярний простір у цих хворих. В цілому, NIV була ефективною у 39 хворих, 25 пацієнтів в різні терміни були переведені на інвазивну ШВЛ. Загальна летальність склала 35,8%, померли 24 хворих. Висновки. В дослідженні ROX індекс і показник VR мали вище прогностичне значення на 5-ту та 7-му доби спостереження. Дані показники в поєднанні з динамікою клінічної картини можна використовувати для прогнозування неефективності NIV легень у пацієнтів з важкою дихальною недостатністю, спричиненою COVID 19.

Актуальність: ERAS (Enhanced Recovery After Surgery) – програма періопераційної допомоги, впровадження якої передбачає покращення результатів лікування та зменшення витрат на лікувальний процес. Рекомендації PROSPECT для періопераційного знеболювання при хірургічному лікуванні пахвинних гриж включають парацетамол, нестероїдні протизапальні препарати або селективні ЦОГ-2-інгібітори, внутрішньовенний дексаметазон та регіонарні методи (герніа-блок або ТАР-блок). Опіоїди рекомендовані тільки при неадекватності вищенаведених методик знеболення.
Мета роботи: оцінити ефективність ТАР-блоку в знеболенні та ранній реабілітації у пацієнтів з пахвинними грижами.
Матеріали і методи: До дослідження включено 56 пацієнтів, яким проведено лапароскопічну пластику (ТАРР) пахвинних гриж протягом 2020 року у хірургічному відділенні №3 Львівської обласної клінічної лікарні. Середній вік хворих склав 63,2 ± 12,2 років, маса тіла хворих становила 79 ± 4 кг. У лікуванні всіх 56 пацієнтів ми застосували принципи протоколів ERAS. Передопераційна підготовка здійснювалась без седативних середників та без премедикації. Тверду їжу ці пацієнти припиняли їсти за 6 годин до операції, рідину за 2 години, спеціальна очистка ШКТ не проводилась. Всім пацієнтам проводилась загальна інгаляційна анестезія севофлураном. Інтраопераційно фентаніл вводили в дозі 100 мкг перед інтубацією трахеї, у подальшому по потребі при гемодинамічних ознаках недостатньої аналгезії. Міорелаксант – атракуріум. Для профілактики післяопераційної нудоти і блювання вводили ондансетрон 4 мг та дексаметазон 8 мг. Пацієнтів поділили на 2 групи. У пацієнтів І групи (n = 32) ми застосовували внутрішньовенну мультимодальну неопіоїдну аналгезію після операції (парацетамол 1000 мг 3 рази на добу, декскетопрофен 50 мг 3 рази на добу). У ІІ групі (n=24) після введення в наркоз та інтубації трахеї виконували ТАР-блок під УЗ-контролем бупівакаїном 0.25 % 30 мл у поєднанні з лідокаїном 200 мг та дексаметазоном 4 мг. Після операції за потреби вводили в/в декскетопрофен 50 мг. Обидві групи статистично вірогідно не відрізнялися за віком, масою тіла та розміром грижі за класифікацією Європейської асоціації герніологів. Анетезіологічний ризик у хворих обох груп було оцінено як ASA II-III.
Результати: Інтраопераційно потреба у фентанілі становила в І групі 280 ± 54 мкг., в ІІ групі 120 ± 40 мкг. Середня інтенсивність болю за ВАШ за першу добу після операції становило в І групі 2,5 ± 0,5 балів, в ІІ групі 1,2 ± 0,4 бали. Додаткового однократного введення декскетопрофену за першу добу після операції потребували
всього 3 пацієнта (12,5 %) з ІІ групи. Потреби в опіоїдах в післяопераційному періоді не було у жодного пацієнта в обох групах. У І групі післяопераційна нудота мала місце у 4 пацієнтів (12,5 %) та блювання – у одного пацієнта (3,1 %). В ІІ групі епізодів післяопераційної нудоти та блювання не було в жодного пацієнта. Пацієнти І групи були спроможні до вертикалізації та ходіння в середньому через 12 годин після закінчення операції, цей інтервал в ІІ групі становив – 6 годин. Перший повноцінний прийом їжі в І групі відбувся в середньому за 7 годин після операції, а в ІІ групі – за 4 години після операції.
Висновки: Застосування ТАР-блоку значно покращує якість знеболення, зменшує інтраопераційну потребу в опіоїдах та прискорює реабілітацію пацієнтів після хірургічного лікування пахвинних гриж.

Актуальність. Ефективність регіонарних методів знеболення в поєднанні з мультимодальним підходом до періопераційної аналгезії дозволяють використовувати їх для дедалі більшої кількості пацієнтів, в тому числі при проведенні операцій в гінекології. Метою нашого дослідження було оцінити знеболювальну ефективність transversus abdominis plane block (TAP-блоку), як компоненту мультимодальної аналгезії, порівняно з відсутністю застосування регіонарних методів аналгезії при проведенні абдомінальних тотальних гістеректомій. Матеріали та методи. Проведено ретроспективне одноцентрове дослідження та включено пацієнток, що потребували проведення тотальної абдомінальної гістеректомії (надпіхвової ампутації матки з додатками) у віці 40-65 років. Критеріями виключення з дослідження були: відмова пацієнта від участі у дослідженні на будь-якому з його етапів, клас за ASA > IV, індекс маси тіла > 40 кг/м 2, застосування агоністів / агоністів-антагоністів опіатних рецепторів до операції, неконтрольована артеріальна гіпертензія,  порушення ритму серця. До аналізу даних включено 43 пацієнти. В І групу увійшли пацієнти, де інтраопераційно застосовували загальну анестезію з міорелаксацією та штучною вентиляцією легень, до ІІ групи – пацієнти, у яких додатково до вищезазначеної технології застосовували УЗД - асистований transversus abdominis plane block (TAP-block) двобічно із 0,25 % бупівакаїном та ад’ювантом дексаметазоном. Обидві групи пацієнтів в післяопераційному періоді отримували парацетамол та декскетопрофен при вираженості болю понад 5-6 балів за візуальною аналоговою шкалою (ВАШ) – налбуфін, менше 5 балів за ВАШ – нефопам. Етапи дослідження: 6 годин (h6), 12 годин (h12), 24 години (h24), 48 годин (h48), 72 години (h72) після операції. Досліджувані показники: рівень болю за ВАШ, добова потреба в налбуфіні (в мг/добу), тривалість госпіталізації. Статистичну обробку результатів дослідження проводили з допомогою MS Exсel 2017 з розрахунком частоти (%), медіани [IQR - interquartile range], середнього значення та стандартного квадратичного відхилення (M±σ), рівня значущості p. Результати та обговорення. Встановлено, що поєднання парацетамолу, декскетопрофену та налбуфіну в дозі 20-40 мг/добу в І групі пацієнтів отримували 28,6 % пацієнтів, в ІІ групі - 63,6 % пацієнтів (p<0,05). Парацетамол, декскетопрофен та налбуфін 60 мг/добу для контролю больового синдрому отримали 71,4 % пацієнтів І групи та в 31,8 % пацієнтів ІІ групи (p<0,05). Парацетамол, декскетопрофен та нефопам отримали лише 4,6 % пацієнтів ІІ групи  Встановлено, що рівень болю за ВАШ в І групі досягав максимальних значень на етапах дослідження h12 та h24 та складав 4,8 [3,3; 5,8] бали та 5,3 [3,9; 6,4] бали, тоді як в пацієнтів ІІ групи на аналогічних етапах дослідження біль було оцінено в 2,7 [2,3; 3,5] бали та 2,1 [1,6; 4,1] бали, відповідно (p<0,05). Середня добова потреба в налбуфіні на етапі дослідження h24 мала тенденцію (p=0,07) до нижчих показників серед пацієнтів ІІ групи (40,9 ± 1,1 мг/добу), порівняно з показниками пацієнтів І групи (51,4 ± 2,9 мг/добу). На етапі дослідження h72 потреба в налбуфіні була достовірно нижчою (p<0,05) в ІІ групі та становила 5,8 ± 0,8 мг/добу, порівняно з 22,5 ± 4,1 мг/добу в І групі. Висновок. Застосування двобічного TAP-блоку із 0,25 % бупівакаїном та ад’ювантом дексаметазоном продемонструвало тенденцію до зниження потреби в налбуфіні в першу післяопераційну добу на 25,7 %, на третю післяопераційну добу – в 3,9 рази (p<0,05). 

ВВступ. Індукована травмою коагулопатія залишається основною причиною захворюваності і смерті у пацієнтів з політравмою. Вона виникає, як правило, протягом 6 годин після травми і характеризується порушеннями у системі гемостазу, що є причиною важких кровотеч. У пацієнтів з травмою, окрім порушень коагуляційної ланки гемостазу, виникають зміни і в судинно-тромбоцитарній ланці, зокрема порушення будови та функції тромбоцитів при їх нормальній кількості.
Мета роботи. Встановити особливості змін показників судинно-тромбоцитарного гемостазу у пацієнтів з політравмою.
Матеріали і методи. До дослідження включено 44 пацієнти, віком від 19 до 55 років, яких було розділено на контрольну та основну групи. До контрольної групи увійшло 20 пацієнтів терапевтичного відділення без передумов до змін в системі гемостазу, до основної – 24 пацієнти з діагнозом “політравма”, що перебували на лікуванні у відділенні анестезіології з ліжками інтенсивної терапії. Основними досліджуваними показниками були: кількість атипових форм тромбоцитів, агрегація тромбоцитів, індукована адреналіном і АДФ. Аналіз досліджуваних показників проводили на 1-шу та 3-тю доби з моменту надходження пацієнтів основної
групи на лікування. Статистичну обробку отриманих даних проводили з використанням пакета прикладних статистичних програм Microsoft Excel (2016). Різницю параметрів вважали статистично значущою при p < 0,05.
Результати дослідження. Пацієнти основної та контрольної груп достовірно не відрізнялися за віком та індексом маси тіла.
Було виявлено наступні особливості судинно-тромбоцитарної ланки гемостазу: в основній групі в 1-шу добу з моменту надходження на лікування кількість тромбоцитів в венозній крові була в межах фізіологічних значень та достовірно не відрізнялася від показників контрольної групи, тоді як рівень сфероцитів зростав на 20 %, сфероехіноцитів – на 65 % (рис.1), порівняно з показниками контрольної групи (p<0,05); рівні дискоцитів, дискоехіноцитів
Рис. 1. Особливості судинно-тромбоцитарного гемостазу у пацієнтів з політравмою на 1 добу.
Рис. 2. Особливості судинно-тромбоцитарного гемостазу у пацієнтів з політравмою на 3-тю добу. та біполярних форм тромбоцитів достовірно не відрізнялися від показників контрольної групи. На 3-тю добу після травми у пацієнтів основної групи кількість тромбоцитів залишалася в межах норми, водночас достовірно (p<0,05) зросли рівні дискоехіноцитів (на 47 %) та сума активних форм тромбоцитів (на 64,5 %), сфероехіноцитів (на 4 %; p>0,05) та знизився рівень дискоцитів (на 5,8 %; p>0,05) (рис.2).
Висновки. Отримані результати дослідження можуть бути свідченням тривалого та недостатньо контрольованого за допомогою технологій інтенсивної терапії процесу активації судинно-тромбоцитарної ланки систему гемостазу при політравмі, що створює передумови для розвитку пізніх тромботичних ускладнень.