Кримінальний кодекс є своєрідною межею свободи при обранні людиною поведінки та свободи реальної – після зробленого вибору. Отож, формується конституція свободи людини, обмеження якої окреслені кримінальним кодексом.

Проблематика персональних, зокрема медичних, даних перманентно на вістрі актуальності через уразливість сфери і чутливість у цьому контексті прав людини. Відзначимо, що гарантії захисту медичних даних є як конвенційними (ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція)), так і конституційними (ст. 32, 34 Основного Закону України). У рішенні Європейського суду з прав людини (далі — ЄСПЛ) у справі «Л. Х. проти Латвії» [1] зазначено: Конвенція залишає державам широку свободу розсуду щодо балансу між конфіденційністю медичних даних та необхідністю збереження конфіденційності пацієнтів у медичній професії, а також в наданні медичних послуг взагалі. Аби не допустити при балансуванні порушення прав людини необхідно мати чітке і визначене законодавство в цій царині, що слугуватиме нормативною превенцію. Запровадження електронної системи охорони здоров’я має свої переваги та недоліки, останні з яких породжені насамперед нормативними недоліками.

Умови воєнного часу актуалізують проблематику прав людини, адже в такий особливий період загроза порушення досягає апогею. Євроінтеграційний вектор України, вкотре повертає до практики Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ), аби формувати національну доктрину та практику в праволюдинній системі координат.

30-річний ювілей Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров'я» (далі — Основи) дає підстави констатувати, що сьогодні Основи є тим атлантом, який тримає нормативний регламент національної системи охорони здоров'я. Численні зміни, доповнення та інші трансформації призвели як до внутрішніх колізій, так і зовнішніх законодавчих дисонансів. У межах цього дослідження проаналізуємо окремі з контроверзій та запропонуємо шляхи до удосконалення положень Основ.

Основи законодавства України про охорону здоров'я (далі — Основи) закладають правий фундамент для регламентації підвищення кваліфікації медиків. Відповідно до пункту «в» частини 1 статті 77 Основ медичні працівники мають право на підвищення кваліфікації, перепідготовку не рідше одного разу на п'ять років у відповідних закладах та установах. У статті 75 Основ зазначено, що підготовка, перепідготовка та підвищення кваліфікації медичних, фармацевтичних працівників і фахівців з реабілітації здійснюються відповідними закладами фахової передвищої та вищої освіти, а також через інтернатуру, лікарську резидентуру, клінічну ординатуру, аспірантуру і докторантуру згідно із законодавством про освіту.