Осмислення поняття та феномену часу є важливою складовою частиною формування професійної ідентичності психоаналітика, а також підвищення його майстерності та здатності розуміти психоаналітичні змісти в темпоральному вимірі. Метою цієї статті є висвітлення результатів теоретичного осмислення феномену часу в психоаналітичній практиці, уточнення значення часу як складової сеттінгу психоаналітичної психотерапії, котра одночасно і обмежує, і захищає терапевтичний процес, визначення окремих часових вимірів («пластів часу») у психоаналітичній практиці. Це дослідження проводилося шляхом рефлексії про практичний досвід психоаналітика крізь призму феноменології часу з опорою на короткий огляд розуміння часу в різних філософських традиціях. Відштовхуючись від концептуалізації часу як плину подій, розглянуто чотири види подій, що можуть відбуватися в межах психоаналітичної сесії та поза нею: «помислені події», «непомислені події», «помислені неподії» та «непомислені неподії». У статті деталізовано, які саме феномени психоаналітичного процесу можна віднести до кожного з названих типів подій. Автор пропонує розглядати поняття «психоаналітичного часу» як поєднання окремих темпоральних пластів: «час свідомого» (наповнений помисленими подіями), «час передсвідомого» (наповнений непомисленими подіями та помисленими «неподіями») і «час позасвідомого» (наповнений непомисленими «неподіями»), які властиві як психоаналітикові, так і клієнтові. Проживання цих різних пластів часу аналітиком і аналізантом не завжди синхронізується, натомість може протікати як розрізнене, автономне і навіть протиставлене. Такий спосіб бачення та концептуалізації психоаналітичного процесу у вимірі протікання часу створює теоретичний каркас для контейнерування почуттів аналітика, дає йому додаткову можливість формулювати коректні інтервенції, витримувати моменти «розсинхронізації часів» та екологічно зберігати професійну позицію.

У статті висвітлено досвід реалізації проєкту арт-психотерапевтичної реабілітації ветеранів АТО, колишніх в’язнів, які перебували у полоні на території так званих ДНР та ЛНР, а також членів їхніх родин. Аргументовано теоретичні та методичні основи психотерапії психічної травми у вимірах різних психотерапевтичних напрямків, на основі чого розроблено концептуальну та оргдіяльнісну структуру довершеного проєкту, створеного на методологічних засадах психодинамічної парадигми у поєднанні з арт-терапією. Реалізовано завдання виявлення закономірностей протікання психотерапевтичного мегапроцесу у сконструйованому та досліджуваному просторі, проаналізовано труднощі його здійснення і стратегії їх подолання. Обґрунтовано, що психологічні закономірності індивідуального та групового позасвідомого функціонування вмотивовано запускають цей мегапроцес, у результаті якого пропонований проєкт, разом зі всіма його учасниками, із часом починає діяти як єдина велика психотерапевтична група. Відтак забезпечення якості надання психотерапевтичної допомоги у такому форматі неможливе без регулярної супервізії, котра дозволяє психотерапевтам осмислювати свій досвід, екологічно проживати його травматичні складові, втримуватися в межах професійної позиції, а саме терплячого, доброзичливого та емпатичного супроводу процесу зцілення психічно враженої особи. Показано, що у подібних проєктах доречним є свідомий, планомірний, контрольований відхід психотерапевтів од жорсткого психоаналітичного сетингу, для якого притаманна доброзичлива нейтральність, спокійне емоційне долучення і чітке дотримання рамок у бік більшої підтримки, почуттєвої прозорості, гнучкості психотерапевтів щодо витримування прийнятних нормативних умов. Отримані результати, потребуючи подальшого осмислення, все ж є надійною емпіричною базою для розвитку психодинамічної психотерапії травми та розуміння групових соціальних процесів суспільства, задіяного у війну і змушеного відновлювати свою психодуховну рівновагу.