Актуальність: ERAS (Enhanced Recovery After Surgery) – програма періопераційної допомоги, впровадження якої передбачає покращення результатів лікування та зменшення витрат на лікувальний процес. Рекомендації PROSPECT для періопераційного знеболювання при хірургічному лікуванні пахвинних гриж включають парацетамол, нестероїдні протизапальні препарати або селективні ЦОГ-2-інгібітори, внутрішньовенний дексаметазон та регіонарні методи (герніа-блок або ТАР-блок). Опіоїди рекомендовані тільки при неадекватності вищенаведених методик знеболення.
Мета роботи: оцінити ефективність ТАР-блоку в знеболенні та ранній реабілітації у пацієнтів з пахвинними грижами.
Матеріали і методи: До дослідження включено 56 пацієнтів, яким проведено лапароскопічну пластику (ТАРР) пахвинних гриж протягом 2020 року у хірургічному відділенні №3 Львівської обласної клінічної лікарні. Середній вік хворих склав 63,2 ± 12,2 років, маса тіла хворих становила 79 ± 4 кг. У лікуванні всіх 56 пацієнтів ми застосували принципи протоколів ERAS. Передопераційна підготовка здійснювалась без седативних середників та без премедикації. Тверду їжу ці пацієнти припиняли їсти за 6 годин до операції, рідину за 2 години, спеціальна очистка ШКТ не проводилась. Всім пацієнтам проводилась загальна інгаляційна анестезія севофлураном. Інтраопераційно фентаніл вводили в дозі 100 мкг перед інтубацією трахеї, у подальшому по потребі при гемодинамічних ознаках недостатньої аналгезії. Міорелаксант – атракуріум. Для профілактики післяопераційної нудоти і блювання вводили ондансетрон 4 мг та дексаметазон 8 мг. Пацієнтів поділили на 2 групи. У пацієнтів І групи (n = 32) ми застосовували внутрішньовенну мультимодальну неопіоїдну аналгезію після операції (парацетамол 1000 мг 3 рази на добу, декскетопрофен 50 мг 3 рази на добу). У ІІ групі (n=24) після введення в наркоз та інтубації трахеї виконували ТАР-блок під УЗ-контролем бупівакаїном 0.25 % 30 мл у поєднанні з лідокаїном 200 мг та дексаметазоном 4 мг. Після операції за потреби вводили в/в декскетопрофен 50 мг. Обидві групи статистично вірогідно не відрізнялися за віком, масою тіла та розміром грижі за класифікацією Європейської асоціації герніологів. Анетезіологічний ризик у хворих обох груп було оцінено як ASA II-III.
Результати: Інтраопераційно потреба у фентанілі становила в І групі 280 ± 54 мкг., в ІІ групі 120 ± 40 мкг. Середня інтенсивність болю за ВАШ за першу добу після операції становило в І групі 2,5 ± 0,5 балів, в ІІ групі 1,2 ± 0,4 бали. Додаткового однократного введення декскетопрофену за першу добу після операції потребували
всього 3 пацієнта (12,5 %) з ІІ групи. Потреби в опіоїдах в післяопераційному періоді не було у жодного пацієнта в обох групах. У І групі післяопераційна нудота мала місце у 4 пацієнтів (12,5 %) та блювання – у одного пацієнта (3,1 %). В ІІ групі епізодів післяопераційної нудоти та блювання не було в жодного пацієнта. Пацієнти І групи були спроможні до вертикалізації та ходіння в середньому через 12 годин після закінчення операції, цей інтервал в ІІ групі становив – 6 годин. Перший повноцінний прийом їжі в І групі відбувся в середньому за 7 годин після операції, а в ІІ групі – за 4 години після операції.
Висновки: Застосування ТАР-блоку значно покращує якість знеболення, зменшує інтраопераційну потребу в опіоїдах та прискорює реабілітацію пацієнтів після хірургічного лікування пахвинних гриж.
Огляд був зосереджений на лікуванні пацієнтів із сепсисом і септичним шоком з використанням внутрішньовенних імуноглобулінів. Обговорено значення різних схем та дозувань ВВІГ на результати лікування та прогноз виживання септичних пацієнтів. Порівняно принципи підбору дозувань
внутрішньовенних імуноглобулінів у різних клінічних центрах. Запропонований власний клінічний випадок комплексного лікування септичного шоку з використанням внутрішньовенних імуноглобулінів. Пацієнт з септичним шоком переніс після трансуретральну резекцію простати з приводу дренування абсцесу простати, гостре порушення мозкового кровообігу, мав ряд супутніх патологій серцево-судинної системи, цукровий діабет 2 типу, хронічну хворобу нирок 2 ступеня. У цього септичного пацієнта було встановленно імунодефіцитне порушення з лімфопенією, гіпопротеїнемією, прокальцитонінемією та значними опосередкованими автоімунозапальними розладами – D 84.8. Незважаючи на очікуваний несприятливий прогноз, після проведеного комплексного лікування з раннім використанням середніх доз внутрішньовенних імуноглобулінів,
стан хворого стабілізувався та збереглися задовільними функції органів. Отже, раннє призначення внутрішньовенних імуноглобулінів дало позити
вний клінічний ефект терапії септичного шоку і вказує на необхідність мультидисциплінарних заключень, включаючи лікаря-імунолога, у веденні септичних станів.
The review focused on managing sepsis and septic shock patients by administering intravenous immunoglobulins (IVIG). Treatment outcomes and survival prognosis of septic patients were discussed in view of different regimens and dosages of IVIG. The principles of determining the appropriate dosage of IVIG in different medical facilities were compared. Own clinical case of complex treatment of septic shock using IVIG was proposed. The patient experienced a septic shock after transurethral resection of the prostate to treat a prostate abscess. Additionally, the patient was diagnosed with acute cerebrovascular disorder and various cardiovascular ailments, including type 2 diabetes mellitus and stage 2 chronic kidney disease. This septic patient was diagnosed with immunodeficiency disorder with lymphopenia, hypoproteinemia, procalcitoninemia, and significant secondary autoimmune inflammatory disorders. Despite the expected unfavorable prognosis, after comprehensive treatment with early application of moderate doses of IVIG, the patient’s condition stabilized, and organ functions remained satisfactory. Therefore, early administration of intravenous immunoglobulin had a favorable clinical outcome in the treatment of septic shock, thereby indicating the need to utilize a multidisciplinary approach, including involving an immunologist, in managing septic conditions.
УДК 616-089.843:355.01(477)
Одним з провідних напрямків розвитку української медицини впродовж останніх декількох років є трансплантація органів, адже це метод лікування, який залишається останньою надією на порятунок, коли будь-які інші методи вже неефективні. Та, попри успіхи у цій сфері, виникають і проблемні моменти, основний з яких – нестача донорських органів. Головною причиною даного дефіциту вважається незгода родичів на вилучення органів, у зв’язку з низьким рівнем інформованості населення щодо процедури констатації смерті мозку. Та, не зважаючи на це, а також попри тяжкі умови праці в часі війни, українська трансплантологія безупинно розвивається, про що свідчать дані МОЗ та Українського центру трансплант-координації. Значним успіхом у сфері трансплантології є нещодавно проведена друга в Україні та перша, здійснена самостійно українськими лікарями, трансплантація легень.