УДК:615.211:57.082.13:617.55-007.43-089

Актуальність. Біль, викликаючи значний стрес, негативно впливає на якість життя пацієнта під час та після операції, на тривалість його відновлення та віддаленні наслідки після хірургічного втручання. Об’єктивно оцінити стрес важко, але для цього визначають біомаркери стресу (наприклад альбумін, гемоглобін, рівень глюкози, С-реактивний білок, кортизол, глюкоза) та вивчають їх роль у прогнозуванні перебігу післяопераційного періоду.
Мета. Порівняти рівні біомаркерів стресу: кортизолу та глюкози крові у пацієнтів, яким проводили операції з приводу гриж черевної стінки залежно від виду періопераційного знеболення.
Матеріали і методи. У дослідження включено 62 пацієнти, яким проведено пластику гриж передньої черевної стінки протягом 2022– 2023 років у хірургічному відділенні №3 Львівської обласної клінічної лікарні. Середній вік хворих склав 62,2 ± 8,7років, ІМТ 27-40, жінок – 26 %, чоловіків – 74 %. Пацієнтів розділили на 3 групи за методом анестезії (загальна, нейроакcіальна та регіонарні міжфасціальні блокади). За локалізацією превалювали пахвинні грижі, що склали у пацієнтів 1, 2 і 3 груп дослідження 67,7 %, 90,0 % і 80,0 %, відповідно. Визначали динаміку біомаркерів стресу: кортизолу та глюкози крові, до операції, під час травматичного періоду, після операції та через 24 год після операції.
Результати. У всіх пацієнтів перед операцією рівень глюкози крові вірогідно не відрізнявся, і складав 5,6 ммоль/л (4,9; 6,8), 5,7 ммоль/л (5,4; 5,9) і 5,7 ммоль/л (5,3; 6,5), відповідно Під час травматичного періоду операції відмічалась у всіх групах стрес-індукована гіперглікемія, не залежно від виду анестезії, а через 24 години після операції рівень глікемії вірогідно знизився до норми, у хворих 2 і 3 груп значення глюкози крові були нижчими від передопераційного рівня, що відповідно складало 5,2 ммоль/л (5,1; 5,4) і 5,3 ммоль/л (4,8; 6,1). Перед операцією у пацієнтів всіх груп рівень кортизолу крові був в межах норми та вірогідно не відрізнявся у пацієнтів 1, 2 і 3 груп дослідження. При чому, під час травматичного моменту операції, значне підвищення рівня кортизолу спостерігалося у пацієнтів 1 групи, а у пацієнтів 2 і 3 груп дослідження, навпаки, рівень кортизолу крові знизився. Через 24 години рівень кортизолу у хворих усіх груп крові знизився до значень норми і його значення було нижчим ніж до операції.
Висновки. Незалежно від виду анестезіологічного забезпечення у пацієнтів 1, 2 і 3 груп під час хірургічного лікування гриж черевної стінки реєстрували підвищення рівня глюкози крові. Рівень біомаркерів стресу, зокрема кортизолу, був нижчим після операції та через 24 години після операції у пацієнтів, яким проводились реґіонарні блокади черевної стінки в порівнянні з загальною анестезією.  

УДК 616.12-005.4-008.4-082.2-085.22–089:(083):(4)«2023»

У статті представлено сучасні підходи до логістики догоспітальної допомоги в пацієнтів із гострим коронарним синдромом із визначенням індивідуальних шляхів до інвазивного лікування. Вказано на важливість негайної оцінки ризику пацієнтів, які звернулись із приводу гострого болю в грудях, та їх сортування згідно з результатами електрокардіограми. Викладено основи гострої фармакотерапії. Підкреслено важливість вчасної реваскуляризації міокарда, визначено пріоритети черезшкірних коронарних втручань і фібринолітичної терапії, а також критерії негайної та ранньої фармакоінвазивної стратегії в пацієнтів із гострим інфарктом міокарда з елевацією сегмента ST (STEMI). Розкрито основи інвазивної стратегії в пацієнтів із гострим коронарним синдромом без елевації сегмента ST (NSTE-ACS).

Ключові слова: гострий коронарний синдром, стратифікація ризику, догоспітальна логістика, реваскуляризація міокарда, черезшкірні коронарні втручання, фібринолітична терапія, фармакоінвазивна стратегія.

 УДК: 616.12-005.4-036-07

У статті наведено огляд Настанов Європейського товариства кардіологів від 2019 року щодо менеджменту пацієнтів із хронічними коронарними синдромами. Увагу авторів зосереджено на алгоритмі діагностичного
процесу за наявності клінічної ймовірності ішемічної хвороби серця. Представлено сучасні підходи як до оцінки клінічних проявів хвороби, так і до оптимального вибору діагностичної стратегії з використанням функціональних неінвазивних тестів, оцінкою анатомії коронарних артерій (неінвазивною, інвазивною) та функціональною характеристикою стенозів. Підкреслено важливість визначення ризику пацієнта й проведення реваскуляризації міокарда для покращення прогнозу.

Вступ.
Актуальність багатогранного дослідження МС та ІХС і ЦД 2 типу не викликає жодних сумнівів. Серед пацієнтів з ЦД 2 типу близько 90% мають ожиріння, що пов’язане з наявністю споріднених проявів гормонального статусу та метаболічних змін[1,2]. Незважаючи на незначне зниження поширеності, у країнах Європи налічується близько 34,9 млн осіб з ІХС)[3]. В той же час, поширеність ЦД становить близько 60 млн осіб в країнах Європи та 422 млн – у світі і стрімко зростає[4]. Разом з тим, на даному етапі ще недостатньо досліджено визначення індивідуального ризику виникнення ускладнень ІХС у пацієнтів з МС, існує потреба у персоніфікованому підході до пацієнта з МС.
Мета.
Провести регресійний аналіз чинників ризику виникнення ІХС у пацієнтів з МС.

Проблема вивчення синтропічної патології ішемічної хвороби серця (ІХС) та цукрового діабету (ЦД) 2 типу на грунті метаболічного синдрому (МС) актуальна і потребує подальших досліджень[1, 2]. Відомо про вплив телмісартану на рецептори ангіотензину 2, що розташовані в структурах головного мозку, з регуляцією функціонального стану гіпоталамо-гіпофізарної системи [3–6]. Однак динаміка гормонального статусу (у вигляді змін пролактину, кортизолу, вільного тироксину та тиреотропного гормону гіпофізу), що характеризує стан хворого в процесі лікування телмісартаном, залишається вивченою недостатньо, що й зумовлює доцільність проведення дослідження.

Мета: оцінити зміни гормонального статусу у пацієнтів з ІХС та ЦД 2 типу на грунті МС при застосуванні телмісартану у складі комплексної терапії.

Матеріали і методи. Для дослідження гормонального спектру обстежено 51 пацієнта (26 жінок та 25 чоловіків) з ІХС та ЦД 2 типу на грунті МС. Хворих було розподілено на дві групи – дослідну та групу порівняння, залежно від призначеного лікування. Дослідна група включала 27 пацієнтів з ІХС та ЦД 2 типу на грунті МС (жінок – 14, чоловіків – 13), які приймали телмісартан у дозуванні 80 мг/добу і стандартну терапію. У групу порівняння входили 24 хворих на ІХС та ЦД 2 типу на грунті МС (жінок – 12, чоловіків – 12), які приймали стандартну терапію. До контрольної ґрупи увійшли 40 практично здорових осіб: чоловіків – 17 (42,5 %), жінок – 23 (57,5 %). Усім пацієнтам до початку лікування та через 1 міс. з моменту призначення лікування проведено аналіз динаміки АТ і гормонального статусу (зміни рівня пролактину, кортизолу, вільного тироксину та тиреотропного гормону). Статистичну обробку проведено з допомогою програми Microsoft Excel (2003). При порівнянні параметрів у двох незалежних групах використано U-критерій Манн–Вітні. Рівень значущості приймали за умови р < 0,05.

Результати. Дослідження показало, що у пацієнтів, які приймали телмісартан, були кращими результати контролю АТ, зокрема діастолічного АТ, порівняно з пацієнтами, що отримували стандартну терапію.

Рівень кортизолу дослідної групи до лікування становив 150,93 [123,79; 177,67] нг/мл, упродовж лікування достовірно не змінювався – 142,7 [125,74; 228,72] нг/мл, проте спостерігалась тенденція до його зниження (р > 0,05). Група порівняння також характеризувалась тенденцією до зниження рівня кортизолу через 1 міс. лікування (146,0 [133; 147,1] нг/мл), в порівнянні з його значенням до лікування (156,47 [110,01; 195,87] нг/мл) (p= 0,45)).

Рівень пролактину у жінок дослідної групи до лікування дорівнював 10,96 [6,94; 12,91] нг/мл, через 1 міс. лікування достовірно підвищився на 42,38 %, до   19,02 [13,64; 19,65] нг/мл (p = 0,007), тоді як рівень пролактину у жінок групи порівняння через 1 міс. лікування достовірно не змінювався (11,6 [8,87; 14,42] нг/мл, p = 0,69) щодо його рівня до лікування 11,07 [9,35; 17,30] нг/мл (р > 0,05).

Рівень пролактину у чоловіків дослідної групи до лікування становив 9,58 [8,16; 13,77] нг/мл, і через 1 міс. лікування із застосуванням телмісартану підвищився на 22,87 %, до 12,42 [11,79; 18,24] нг/мл (p < 0,05), на відміну від пацієнтів групи порівняння, де рівень пролактину достовірно не змінювався (8,86 [7,6; 10,97] нг/мл) щодо його рівня до лікування (8,04 [7,62; 10,28] нг/мл, p = 0,53).

Рівень тиреотропного гормону у пацієнтів дослідної групи до лікування становив 2,92 [1,78; 3,76] мкОд/дл, знижувався впродовж лікування до 1,96 [1,14; 3,11] мкОд/дл на 48,98% (p = 0,04), на відміну від пацієнтів групи порівняння, у яких рівень тиреотропного гормону через 1 міс. лікування (2,67 [1,45; 3,94] мкОд/дл) достовірно не змінювався щодо його рівня до лікування (2,61[1,83; 3,09] мкОд/дл, p = 0,88).

Пацієнти дослідної групи через 1 міс. лікування характеризувались підвищенням на 16,55 % рівня вільного тироксину (1,39 [1,24;1,7] нг/дг, p = 0,02) щодо його рівня до лікування (1,16 [1,01;1,3] нг/дг), тоді як достовірно не змінювався рівень вільного тироксину впродовж лікування (1,0 [0,97;1,07] нг/дг) у пацієнтів групи порівняння щодо його рівня до лікування (0,93 [0,85;1,41] нг/дг).

Висновки

1. Дослідження показало, що прийом телмісартану впливає на зміни гормонального спектру у пацієнтів з ІХС та ЦД 2 типу на грунті МС.
2. Як лікування телмісартаном, так і стандартна терапія сприяють тенденції до зниження рівня кортизолу, як позитивний результат в процесі лікування.
3. Корекція телмісартаном сприяє достовірно вищому зростанню вмісту пролактину (у межах референтних значень), підвищенні рівня вільного тироксину, поряд із зниженням рівня тиреотропного гормону гіпофізу, що сприяє корекції метаболічних змін.