УДК 016:616.89-02:613.861.3

Посттравматичний стресовий розлад (ПТСР) є однією з найактуальніших і найболючіших проблем сучасного українського суспільства, що особливо загострилася в умовах війни, яка триває з 2014 року. Бойові дії на Сході України, анексія Криму та повномасштабне вторгнення 2022 року спричинили значні психотравматичні наслідки для військовослужбовців, ветеранів, цивільного населення, внутрішньо переміщених осіб і родин
загиблих.
Бібліографічний покажчик присвячено комплексному висвітленню проблеми ПТСР. У виданні систематизовано наукові праці: монографії, статті, матеріали конференцій і дисертаційні дослідження, що розкривають етіологію розладу, його клінічні прояви, особливості діагностики, сучасні підходи до профілактики та лікування, а також питання психологічної і медичної реабілітації постраждалих.
Видання стане корисним інформаційним ресурсом для лікарів, науковців, психологів, психотерапевтів, реабілітологів, студентів медичних і гуманітарних закладів вищої освіти, а також для широкого кола читачів, які цікавляться проблемами ментального здоров’я та наслідками психотравматичного досвіду в умовах війни.

УДК : 616.127-005. 8-036. 11-089. 819. 55: [616. 988: 578. 834. 1]

Баган Ульяна Романівна. Ефективність черезшкірних коронарних втручань при гострому інфаркті міокарда у пацієнтів, які перенесли коронавірусну хворобу: відновлення перфузії міокарда, клінічні особливості післяінфарктного періоду : дис. ... д-ра філософії : [спец.] 222, 22 / У. Р. Баган. - Львів, 2026. - 278 с. - Бібліогр.: с. 204 -241. (310 назв).

У дисертаційній роботі отримані нові наукові результати, які вирішують актуальне науково-практичне завдання медицини щодо покращення діагностично-лікувальної тактики ведення пацієнтів із STЕМІ за наявності перенесеного COVID-19 на основі вивчення клінічного перебігу хвороби, з’ясування особливостей відновлення епікардіального коронарного кровоплину та перфузії міокарда після стентування ІПКА, структурно-функціонального стану міокарда, проявів СН (згідно з вмістом у крові NT-proBNP), активності
системного запалення (згідно з вмістом у крові СРП) та порушень ритму і провідності серця, з визначенням їх ролі у формуванні близького та віддаленого прогнозу.
1. Стентування ІПКА під час процедури ЧКВ супроводжується повним відновленням епікардіального коронарного кровоплину (TIMI 3) практично у всіх пацієнтів. Оптимальна реперфузія міокарда при цьому досягається більш ніж у половини хворих (59,35 (51,54-66,94) %), що достовірно перевищує частку
осіб (40,65 (33,06-48,46) %) з недостатнім відновленням мікроваскулярного кровоплину (р = 0,020). Подібне співвідношення часток пацієнтів з оптимальною та неповною реперфузією (58,75 (47,84-69,24) та 41,25 (30,76-52,16) % відповідно) наявне й у хворих з перенесеним COVID-19, однак без статистично значущої відмінності між ними (р = 0,120). Феномен no-reflow (TIMI 3, MBG =1) присутній майже в кожного п’ятого пацієнта загальної вибірки; наявна тенденція до частішого його виникнення у хворих, які перенесли COVID-19 (p =
0,67).
2. У пацієнтів з перенесеною коронавірусною хворобою рівні СРП й NTproBNP при госпіталізації достовірно вищі від відповідних у хворих без цього ЧР – як у випадку повної реперфузії міокарда (p=0,048 і p<0,001, відповідно), так і за умов неповного відновлення мікроваскулярного кровоплину (p=0,030 і p<0,001, відповідно). При COVID-асоційованому STEMI системне запалення та гемодинамічне перевантаження міокарда шлуночків взаємно посилюють одне одного, про що свідчить наявність прямих середньої сили кореляційних зв’язків між СРП та NTproBNP в дебюті STEMI (r = 0,530; p < 0,001 за повної реперфузії; r=0,510;
p=0,002 за неповної). В той же час такі зв’язки у хворих без COVID-19 в анамнезі є слабкими: r = 0,290; p = 0,047 за повної реперфузії; r=0,360, p=0,053 за неповної. Рівні СРП, знижуючись упродовж 6 тижнів лікування (р < 0,05), залишаються вищими у хворих з перенесеним COVID-19 (р < 0,05). Суттєво вищі вихідні значення NT-proBNP у пацієнтів з перенесеним COVID-19 достовірно знижуються за умов оптимальної реперфузії міокарда (р = 0,0027) та практично не змінюються за наявності неповної (р = 0,434), залишаючись в обох випадках достовірно вищими від відповідних у хворих без COVID-19 в анамнезі (р < 0,05).
3. У пацієнтів із STEMI, які піддавались ПЧКВ із стентуванням ІПКА, в першу-другу добу госпіталізації відмічається збільшення розмірів ПШ і ЛП, ТМШП, ТЗС ЛШ, КДР ЛШ, діаметра висхідної Ао, а також зниження ФВ ЛШ та показника TAC – маркера легеневої гіпертензії (p<0,05). У пацієнтів із недостатнім
відновленням мікроваскулярної перфузії (MBG ≤ 2) наявна тенденція до значніших змін структурно-функціонального стану міокарда у порівнянні з хворими з оптимальною перфузією (MBG = 3): у таких осіб більші розміри ЛП, КДР ЛШ та нижчі значення ФВ і ТАС (p>0,05). У хворих з перенесеним COVID-19 відмічена тенденція до більших розмірів ПШ. Практично в кожного четвертого пацієнта із STEMI в перший-другий день стаціонарного лікування зберігається нормальна геометрія ЛШ. Недостатнє відновлення міокардіальної перфузії (MBG ≤ 2) асоціюється (в порівнянні з оптимальною реперфузією) зі зростанням частоти концентричного й ексцентричного ремоделювання ЛШ та появою ексцентричної гіпертрофії.
Серед пацієнтів з перенесеним COVID-19, в порівнянні з хворими без наявності цього ЧР, за умов оптимальної реперфузії достовірно більшою є частка осіб з концентричною гіпертрофією ЛШ, при недостатньому відновленні мікроваскулярного кровоплину статистично значимо зростає частка хворих з
концентричним та ексцентричним ремоделюванням ЛШ.
4. У пацієнтів із STEMI після стентування ІПКА з повним відновленням епікардіального кровоплину (TIMI 3) та мікроваскулярної перфузії міокарда (MBG = 3) реєструються надшлуночкові та шлуночкові аритмії (екстрасистоли, епізоди тахікардій), що є свідченням збереження електричної нестабільності міокарда, ініційованої оклюзією КА. За наявності недостатнього відновлення мікроваскулярної перфузії міокарда (TIMI 3, MBG ≤ 2), що спостерігається більш ніж у третини пацієнтів із STEMI (40,65 (33,06-48,46) %), порушення ритму є частішими та потенційно загрозливішими для життя. Частота виникнення аритмій та їх складність визначаються наявною в пацієнта коморбідною патологією; перенесений COVID-19 та АГ є найбільш
несприятливими чинниками щодо виникнення аритмій в ранній післяінфарктний період. Ефективне відновлення мікросудинної перфузії (MBG = 3) асоціюється з регресією надшлуночкових та шлуночкових аритмій у віддаленому післяінфарктному періоді (р < 0,05), тоді як її недостатність (MBG ≤ 2) зумовлює
персистенцію складних порушень ритму, зокрема шлуночкових, та може розглядатись як важливий чинник тривалої електричної нестабільності міокарда в пацієнтів, що перенесли STEMI.
5. У пацієнтів з перенесеним COVID-19 ризик появи ускладнень, зокрема аритмій, тісно пов’язаний із нейрогуморальною активацією та системним запаленням, що підтверджується незалежним прогностичним значенням NTproBNP і СРП та вищою дискримінаційною здатністю прогностичних моделей у цій групі хворих. У пацієнтів без COVID-19 в анамнезі ключовими детермінантами ускладненого перебігу STEMI є показники мікросудинної перфузії та функціонального стану міокарда, при цьому адекватне відновлення
мікроваскулярного кровоплину (MBG = 3) має протективний вплив щодо аритмій і СН. Ризик зниження ФВ ЛШ достовірно зростає за наявності підвищених рівнів NT-proBNP вище референтних (при поступленні у стаціонар) – як у пацієнтів з перенесеним COVID-19 (OR = 0,72; p = 0,003), так і у хворих без цього
ЧР (OR = 0,81; p = 0,041). Така залежність достовірно значніша у пацієнтів з перенесеним COVID-19 (p = 0,048). Зростанням ризику зниження ФВ ЛШ асоціюється також з підвищенням рівнів СРП вище референтних (при госпіталізації), однак такий зв’язок статистично значущий лише у пацієнтів з перенесеним COVID-19 (OR = 0,85; p = 0,018) та достовірно переважає відповідний у хворих без COVID-19 в анамнезі (p = 0,032), що вказує на провідну роль запального компонента у ремоделюванні міокарда саме за наявності перенесеного COVID-19. Зниження ФВ ЛШ < 50 % за наявності перенесеного COVID-19 прогнозується з доброю точністю (AUC 0,78–0,80), тоді як для пацієнтів без перенесеного COVID-19 дискримінаційна здатність нижча (AUC 0,70-0,72), з досягненням статистичної значущості між групами (p<0,05).
6. У пацієнтів, які перенесли коронавірусну хворобу, іНЗКТГ2 демонструють кардіопротекторний ефект, достовірно знижуючи рівні NTproBNP упродовж 6 тижнів лікування (р < 0,01). Застосування іНЗКТГ2 сприяє
достовірному зменшенню ТМШП в загальній вибірці пацієнтів (р = 0,04) та у хворих без перенесеного COVID-19 (р = 0,01). У цих же пацієнтів спостерігається виразніша, у порівнянні з хворими без застосування іНЗКТГ2, тенденція до збільшення ФВ ЛШ та зменшення КДР ЛШ. 

УДК : 616.74-008.64-06:611.71-018:577.118]-092.9

Довган Ростислав Романович. Вплив гіподинамії на структуру та мінеральний склад кісткової тканини (експериментальне дослідження : дис. ... д-ра філософії : [спец.] 222, 22 / Р. Р. Довган. - Львів, 2026. - 186 с. - Бібліогр.: с. 142 -173. (232 назви).

У дисертаційній роботі подано теоретичне узагальнення та нове вирішення актуального наукового завдання, що полягає у з’ясуванні закономірностей динаміки кількісних та якісних характеристик кісткової тканини стегнової кістки та амплітуди рухів у кульшовому суглобі щура на тлі тривалої експериментальної іммобілізаційної гіподинамії та після її завершення.

1. Тривала іммобілізація крижово-тазової ділянки та задніх кінцівок експериментальних тварин гіпсовою пов'язкою по типу кокситної (з укріпленням металевим дротом), з повним обмеженням рухів у кульшових та
колінних суглобах веде до вимушеної гіподинамії та спричиняє фізичні зміни і поведінкові порушення у експериментальних тварин. Упродовж перших трьох тижнів експерименту тварини були малорухомими, але активно працювали передніми кінцівками. В поведінці спостерігали елементи агресії. У тварин, які 6 тижнів жили з іммобілізаційною пов’язкою спостерігали підвищення апетиту та зниження охайності
2. Маса експериментальних тварин знижувалась до кінця 5-го тижня експерименту, сягаючи мінімального значення 164,67±4,12 г при нормі 191,33±4,12 г. у інтактних тварин. Та залишалась нижчою, ніж у тварин
контрольної групи до кінця експерименту. Через 2 тижні після завершення 4- тижневої іммобілізації маса експериментальних тварин різко зростала до 197,07±5,01 г., перевищуючи норму, через 2 тижні після завершення 6- тижневої іммобілізації – сягала 180±3,42, залишаючись нижчою від норми.
3. На тлі тривалої іммобілізації зменшувалась амплітуда пасивних рухів в кульшовому суглобі, при цьому зниження амплітуди згинальних рухів було більше вираженим, ніж розгинальних. Зменшення амплітуди рухів було пропорційним тривалості іммобілізації. Максимальне зниження показників амплітуди обох рухів фіксували через 6 тижнів вимушеної іммобілізації, коли величина кута згинання задньої кінцівки в кульшовому суглобі зменшувалась у порівнянні з нормою на 51-57%, а величина кута розгинання – на 9-10%.
4. Щільність кісткової тканини є різною в різних ділянках стегнової кістки і становить в ділянці головки 143, 92±6,06 УОС, в ділянці шийки 131, 28±6,25 УОС, в ділянці великого вертлюга 156, 80±8,49 УОС та в
проксимальній ділянці діафіза 136, 32±7,53 УОС. Вимушена 6-тижнева іммобілізація веде до виражених змін показників щільності кісткової тканини різних ділянок стегнової кістки щура. Динаміка щільності кісткової тканини стегнової кістки на тлі експериментальної вимушеної гіподинамії є різною в різних ділянках.
5. В ділянках головки, шийки та великого вертлюга упродовж 6-ти тижнів іммобілізації показники щільності кісткової тканини є нижчими від норми і сягають мінімального значення наприкінці 6-го тижня експерименту.
Показник щільності кісткової тканини проксимальної ділянки діафіза стегнової кістки упродовж 5-ти тижнів іммобілізації є вищим, ніж у тварин контрольної групи, на кінець 6-го тижня експерименту є нижчим від норми. Через 6 тижнів вимушеної іммобілізації показник щільності кісткової тканини головки стегнової кістки є на 8,3% нижчим від норми, шийки – на 4,6%, великого вертлюга – на 6,8%, проксимальної ділянки діафіза – на 2,1%.
6. Через 2 тижні після відміни 4-тижневої іммобілізації показники кісткової щільності зростають, залишаючись при цьому нижчими, ніж у інтактних тварин в ділянці великого вертлюга на 2,3%, та перевищуючи показники норми в проксимальній ділянці діафіза на 4,7%. Щільність кісткової тканини головки та шийки стегнової кістки є нижчою від норми на 0,8% та 0,2% відповідно. Через 2 тижні після відміни 6-тижневої іммобілізації показники щільності кісткової тканини залишаються нижчими, ніж у тварин
контрольної групи в ділянці головки на 6,2%, шийки – на 3,2%, великого вертлюга – на 6,3% та проксимальної ділянки діафіза стегнової кістки на 0,9%.
7. Проведений аналіз мінерального складу кісткової тканини стегнової кістки інтактного щура засвідчив наявність у її складі кальцію (41± 0,21 мг/г,) фосфору (10,31±0,87мг/г), магнію (2,34±0,36мг/г), натрію (2,71±0,19мг/г), цинку (0,32±0,04 мг/г), та стронцію (0,021±0,001мг/г).
8. Показники вмісту фосфору і магнію в кістковій тканині упродовж всього експерименту залишалися нижчими, ніж у інтактних тварин з мінімальними значеннями для фосфору (8,95±0,48 мг/г) на 5-й тиждень
іммобілізації і для магнію (1,04±0,15 мг/г) – на 6-й тиждень. Показники вмісту натрію та стронцію упродовж всього експерименту залишаються вищими, ніж у нормі, сягаючи максимальних значень для обох елементів до кінця 5-го тижня (4,18±0,34 мг/г для натрію та 0,031±0,002 мг/г для стронцію). Показники вмісту кальцію та цинку мають однакову динаміку – до кінця 3-го тижня експерименту опускаються до мінімальних значень (11,32±0,42 мг/г для кальцію та 0,28±0,02 мг/г для цинку), а упродовж наступних термінів підвищуються і сягають максимальних значень на кінець 6-го тижня (32,36±1,82 мг/г для кальцію та 0,42±0,01 мг/г для цинку).. Максимально наближеними до норми показники кальцію, магнію та стронцію були наприкінці 4-го тижня, фосфору – наприкінці 6-го тижня, натрію – наприкінці 3-го тижня та цинку – упродовж 4-го та 5-го тижнів експерименту.
9. Через 2 тижні після відміни 4-тижневої іммобілізації вміст кальцію становив 12,34±0,42 мг/г, істотно не відрізняючись від норми, вміст фосфору – 10,18±0,46 мг/г, відрізняючись від норми на -1,3%, вміст магнію – 2,21±0,04 мг/г, відрізняючись від показника інтактних тварин на -5,5%, вміст натрію – 2,89±0,12 мг/г, залишаючись вищим від норми на 6,6%, вміст цинку та стронцію повертався до показників норми (0,32±0,04мг/г та 0,021±0,001 мг/г відповідно). Через 2 тижні після відміни 6-тижневої іммобілізації зміни в
мінеральному складі кісткової тканини стегнової кістки щура були виражені більш істотно. Вміст кальцію становив 27,31±1,36 мг/г (вище норми на 120%), вміст фосфору – 9,92±0,53 мг/г ( нижче норми на 4%), магнію – 1,47±0,10 мг (на 37% нижче норми), натрію – 3,42± 0,26 мг/г (на 26% вище норми), цинку
– 0,38±0,02 мг/г (на 19% вище норми), стронцію – 0,023±0,001 мг/г (на 9,5% вище норми).
10. Зниження амплітуди рухів, зумовлене тривалою іммобілізацією є зворотнім. Щільність кісткової тканини та її мінеральний склад через 2 тижні після завершення тривалої іммобілізації зберігають різницю з нормою,
характерну для кожного з досліджуваних показників Тривалість періоду відновлення є пропорційною тривалості іммобілізації. Через 6 тижнів іммобілізації рентгенологічно було виявлено прояви незворотніх зміни: в ділянці кульшового суглоба візуалізувались ознаки розростання кісткових остеофітів, а кісткова тканина проксимальної частини стегнової кістки мала ознаки остеопорозу та остеосклерозу. Виявлені зміни зберігались також на рентгенограмах тварин через два тижні після відміни 6-тижневої іммобілізації.. У тварин з коротшими термінами іммобілізації (3, 4 і 5 тижнів) жодних рентгенологічних змін у структурах кульшово-стегнової ділянки виявлено не було.
11. При істотному відновленні амплітуди рухів у кульшовому суглобі після завершення експериментальної гіподинамії, якість та мінеральний склад кісткової тканини через два тижні після шеститижневої іммобілізації
зберігають істотну різницю з аналогічними показниками у інтактних тварин, що засвідчує необхідність більш тривалої реабілітації з урахуванням необхідності корекції мінерального складу кісткової тканини з метою
відновлення її якісних характеристик і механічних властивостей.

УДК : 616-006.448:616.61]-036-06-08

Савуляк Галина Романівна. Клініко-патогенетичні аспекти ураження нирок у пацієнтів з множинною мієломою : дис. ... д-ра філософії : [спец.] 222, 22 / Г. Р. Савуляк. - Львів, 2026. - 170 с. - Бібліогр.: с. 132 -156. (191 назва).

У дисертаційній роботі наведені теоретичні узагальнення та нове вирішення наукового завдання, яке полягає в покращенні діагностики та прогнозування ниркової дисфункції у пацієнтів з множинною мієломою на підставі клініко-анамнестичних та інструментально-лабораторних досліджень.

1. Встановлено, що пацієнти з вперше діагностованою множинною мієломою мають достовірно гірші показники ниркової функції порівняно з пацієнтами, які отримували лікування: вищий рівень креатиніну (91,6 мкмоль/л проти 77,9 мкмоль/л; p=0,014), сечовини (6,75 (4,73; 7,85) ммоль/л проти 5,31 (4,08; 6,90) ммоль/л, р=0,039) та альбумін-креатинінового співвідношення (45,40 (11,40; 136,20) мг/л проти 11,40 (5,60; 45,40) мг/л, р=0,002), а також нижча швидкість клубочкової фільтрації (64 мл/хв/1,73м² проти 88 мл/хв/1,73м², p=0,010). Ефективність терапії підтверджується значним зниженням пухлинного навантаження: частота виявлення М-протеїну та рівень β2-мікроглобуліну (3,86 (2,19;5,01) мг/л проти 2,52 (2,14; 3,24) мг/л, р=0,019) були достовірно нижчими у лікованих пацієнтів. Також терапія сприяла зменшенню проявів анемії та гіперурикемії.
2. У пацієнтів з множинною мієломою відбувається активне пошкодження ниркових канальців, що ідентифікується за достовірно вищим рівнем NGAL у пацієнтів з вперше діагностованою множинною мієломою 197,72 (173,23; 221,21) пг/мл порівняно з лікованими хворими (178,33 (145,71; 210,95) пг/мл, p=0,0025), тоді як креатинін може залишається в межах норми або пограничним (91,60  (80,70; 122,12)       мкмоль/л  проти 77,90 (59,33; 93,65) мкмоль/л, р=0,014). Концентрація маркера FGF-23 статистично не відрізнялась між групами (79,69 (49,18; 301,95) пг/мл та 55,89 (40,25; 114,20) пг/мл, p=0,12).
3. Аналіз впливу постковідного синдрому продемонстрував погіршення суб'єктивної симптоматики (слабкість, задишка, схуднення) на тлі гіперкоагуляції, що підтверджується вищим статистично значущим рівнем D-димера у даної категорії хворих: 621,0 (290,0;894,0) нг/мл проти 250,0 (182,5;387,5) нг/мл у групі порівняння (р=0,0003). Важливо зазначити, що перенесена інфекція не спричинила достовірних змін у стандартних біохімічних показниках, що відображають функціональний стан нирок.
4. Встановлено, що наявність ниркової дисфункції у хворих на множинну мієлому асоціюється з достовірно важчим клінічним перебігом захворювання: зокрема, удвічі вищою частотою задишки (56,0 % [95 % ДІ 36,58-74,51] проти 22,5 % [95 % ДІ 14,08-32,24], р=0,003) та діареї (72,0 % [95 % ДІ 53,18-87,48] проти 43,8 % [95 % ДІ 33,12-54,68], р=0,025), а також вираженішими гематологічними порушеннями (еритроцити – 3,6 (3,0;4,0) 10¹²/л проти 4,0 (3,3;5,8) 10¹²/л, p<0,001 та гемоглобін – 115,0 (95,0;128,0) г/л проти 128,0 (118,0;138,0), p<0,001) та вищим рівнем маркерів пухлинного навантаження (β2-мікроглобулін – 5,7 (3,5;7,2)        мг/л проти 3,4 (2,1;5,8) мг/л, p<0,001). А виявлені сильні кореляційні зв'язки між суб'єктивними симптомами (задишка, загальна слабкість) та лабораторними показниками (гемоглобін, β2-мікроглобулін, М-протеїн) підтверджують системний характер впливу пухлинного процесу та ниркової дисфункції на статус пацієнта.
5. Розроблена та валідована модель XGBoost на основі 8 показників продемонструвала високу ефективність (AUC = 0,846, чутливість 100%). Аналіз важливості ознак показав, що основними предикторами ураження нирок є: альбумін-креатинінове співвідношення в сечі (відносна важливість 100,0), NGAL (важливість 60,46) та кількість еритроцитів (важливість 51,99), що підтвержує ураження гломерулярного апарату, тубулярний стрес та вказує на нерозривний зв'язок анемії та ниркової дисфункції.