Реферат
Мета. Аналіз результатів застосування релапаротомії для лікування ускладнень після операцій з приводу різної абдомінальної патології та виокремлення факторів ризику летальності після цього втручання.
Матеріали і методи. Проведено аналіз результатів лікування 72 пацієнтів, яких оперовано в клініці хірургії, пластичної хірургії та ендоскопії факультету післядипломної освіти Львівського національного медичного університету імені Данила Галицького (база – відділення № 2 Центру хірургії та онкології Комунального некомерційного підприємства «1 територіальне медичне об’єднання м. Львова») за період із січня 2021 до грудня 2024 року. Повторні втручання виконували здебільшого пацієнтам, які отримували лікування з приводу гострої спайкової кишкової непрохідності та колоректального раку з його ускладненнями – по 11 (15,3%) пацієнтів відповідно. Переважна більшість досліджуваних ускладнень (44,4%) потребувала повторного втручання під загальним знеболюванням (за класифікацією Clavien–Dindo) та супроводжувалася виникненням поліорганної дисфункції (45,8%).
Результати. У разі виникнення перитоніту або порушення кишкової прохідності, внутрішньочеревної кровотечі
виконували вимушену релапаротомію – 64 (88,9%) пацієнти. У решти 8 (11,1%) пацієнтів виконано програмоване повторне втручання внаслідок непередбачуваного варіанта перебігу патології при очікуваному її прогресуванні (гостре порушення мезентеріального кровообігу) або для покрокової санації гнійно–деструктивних вогнищ (гострий деструктивний панкреатит з гнійно–септичними ускладненнями). Ускладнення у ранньому періоді після релапаротомії виникли у більшості пацієнтів – 40 (55,5%), причому у 16 (40%) для їх ліквідації довелось виконати повторні втручання, зокрема, у 9 (22,5%) – один раз, у решти 7 (17,5%) – від 2 до 4 раз. Померло 39 хворих, післяопераційна летальність становила 54,2%. За допомогою багатофакторного аналізу (U–критерій Манна–Вітні) визначено 4 предиктори летальності після виконання релапаротомії.
Висновки. Ускладнення після оперативного лікування колоректального раку та гострої спайкової кишкової не-
прохідності потребують виконання релапаротомії. Поліорганна недостатність та сепсис – найчастіші ускладнення після релапаротомії. Летальність після виконання релапаротомії залишається високою. Ускладнення класу IVa і вище за класифікацією Clavien–Dindo є найсуттєвішим предиктором летальності після виконання релапаротомії.
Ключові слова: абдомінальна хірургія; вимушена релапаротомія; програмована релапаротомія; післяопераційні ускладнення; післяопераційна летальність.
УДК 614.2:005.96:[613: 59.964.2]:303.62
Мета: ідентифікація ключових характеристик самосприйняття стану здоров’я керівниками закладів охорони здоров’я та обґрунтування його ролі як чинника управлінської спроможності і кадрової стійкості в умовах трансформацій системи охорони здоров’я.
Матеріали і методи. Проведено кількісне одноразове опитування n=327 керівників Львівської області (Р=83,4 % від генеральної сукупності) за репрезентативної вибірки (SE=1,12 %, Е=±2,2 %, p < 0,001). Дані збиралися авторською анкетою, орієнтованою на виявлення медичних станів, переважно серцево-судинної патології, а обробка проведена за допомогою MS Excel із застосуванням медико-статистичних методів та системного аналізу.
Результати. Виявлено дисбаланс у кадровому забезпеченні сільських територій (Р=91,1% керівників працюють у містах), тоді як у гендерному складі переважають жінки (Р=70,6%), а віковий розподіл охоплює продуктивні групи, що дає змогу розраховувати на міжгенераційний обмін досвідом і водночас потребує індивідуального підходу до профілактики хронічних захворювань.
Доведено, що близько Р=66,7% оцінюють своє здоров’я як добре та відмінне, а Р=25,7% – як задовільне, що вказує на можливі ризики, пов’язані з професійним стресом і віковими змінами. Найпоширеніші медичні стани у здорових респондентів свідчать про обмежену діагностичну обізнаність у стані власного здоров’я серед управлінців.
Установлені кластери ризику (кардіометаболічний, атеросклеротичний і кластер недостатнього обстеження) засвідчують наявність структурованих груп медичних загроз, що потенційно впливають на функціональну спроможність та довготривалу працездатність керівників у сфері охорони здоров’я, тоді як обрахований індекс здоров’я HSI ≈ 0,77 свідчить про помірно добрий загальний стан керівників. Усе це у цілому засвідчує недооцінку управлінцями серйозності власного стану здоров’я та вказує на потребу в підвищенні медичної обізнаності щодо особистих ризиків у здоров’ї.
Висновки. Отримані результати мають прикладну цінність як аналітична основа для вдосконалення кадрової політики в охороні здоров’я, сприяючи реалізації нормативних вимог та формуванню стратегій підтримки управлінської спроможності на засадах збереження здоров’я, профілактики вигорання й забезпечення життєздатності керівників і кадрової стійкості медичної галузі.
КЛЮЧОВІ СЛОВА: здоров’я; система охорони здоров’я; керівники; соціологічне дослідження; самооцінка здоров’я; медичні стани; серцево-судинна патологія; індекс здоров’я; особливості; кадровий ресурс.
Purpose: to identify key characteristics of health self-perception among healthcare facility managers and to substantiate its role as a factor of managerial capacity and workforce stability amid healthcare system transforma tions.
Materials and Methods. A quantitative, cross-sectional survey was conducted among n = 327 managers in the Lviv region (83.4% of the total population), with a representative sample (SE = 1.12%, E = ±2.2%, p < 0.001). Data were collected using a structured author-developed questionnaire focused on medical conditions, primarily cardio vascular pathology, and processed using MS Excel with application of medical-statistical methods and systems analysis.
Results. A significant urban–rural staffing imbalance was identified (Р=91.1% of managers work in cities). Women comprised Р=70.6% of the managerial staff, and the age distribution covered productive groups, allowing intergenerational exchange of experience while necessitating individualized approaches to chronic disease preven tion. Approximately Р=66.7% rated their health as good or excellent, while Р=25.7% assessed it as satisfactory, ndicating potential risks associated with occupational stress and aging. The most common medical conditions among respondents indicate limited diagnostic awareness of their own health among managers. Three risk clusters were identified: cardiometabolic, atherosclerotic, and insufficient screening, potentially affecting functional capac ity and long-term workability. The calculated Health Status Index (HSI ≈ 0.77) indicated a moderately good overall health status, highlighting underestimation of personal health risks and the need to improve health literacy among
managers.
Key features of self-assessed health provide a basis for optimizing HR policies and developing pragmatic strategies to maintain managerial functional capacity, focusing on health preservation and burnout prevention.
Conclusion. The findings have practical value as an analytical basis for improving HR policies in healthcare, supporting compliance with regulatory requirements and developing strategies to maintain managerial capacity through health preservation, burnout prevention, and ensuring the viability of managers and workforce stability.
KEY WORDS: health; healthcare system; managers; sociological survey; self-assessed health; medical conditions; cardiovascular pathology; health index; characteristics; workforce
616-001.41:616.212-089.844
Великі дефекти носа після укусів собак - складна проблема, вирішення якої можливе за умови оптималь
ного вибору шкірного трансплантата та фахового виконання хірургічного втручання в якнайкоротший
час після нанесення травми.
Мета. Визначити доцільність застосування ротаційного парамедіанного повношарового клаптя з чола
для реконструкції дефектів носа після укусу собаки.
Матеріал і методи. Протягом шести років (2017-2023) у Львівський обласний госпіталь ветеранів вій-ни та репресованих імені Юрія Липи Львова швидкою медичною допомогою привезено 6 постраждалих з
кусаними ранами носа, через 4-7 годин від отримання травми. Всі пацієнти були чоловічої статі віком від
22 до 51 року. У зв'язку з відсутністю документальної інформації щодо щеплень, усім пацієнтам проведено
пасивну профілактику правцю. Згідно діючих настанов, повідомлено відповідні служби про нанесення укусів тваринами. Ретельно виконували первинну хірургічну обробку рани (промивання ізотонічним розчином
натрію хлориду, видалення згустків крові, нежиттєздатних частин тканин, деконтамінація шкіри миль
ним розчином та водним - йоду), що створило можливості до ревізії рани на всю глибину. Ушкоджень
кістки чи хряща не встановлено в жодному випадку, натомість дефект м'яких тканин був значним. Усіх
постраждалих оперовано упродовж першої ооби перебування в клініці під ендотрахеальним наркозам.
Тривалість втручання - 91-210 хвилин. Призначення антибіотиків широкого спектру дії починали перед
хірургічним втручанням і продовжували до 5-7 дня. Післяопераційний період - без ускладнень. Приживлення трансплантату було в кожному випадку. Косметичний прикінцевий результат не викликав застережень у всіх пацієнтів.
Результати. Пацієнтам застосовано класичне двоетапне хірургічне лікування. Першим виконували пластику парамедіанним клаптем чола. Вибір донорської ділянки був обумовлений близькістю шкіри лоба до
кольору і текстури носа. Окрім того, краї шкіри чола після виділення трансплантата, будучи мобілізованими гострім та тупим способами, можуть бути зшиті без натягу. Складніш моментом операції вважаємо визначення достатнього за розміром і формою трансплантата (не більший і в жодному разі не менший). Натяг тканин вважаємо неприпустимою помилкою, яка може призвести до некрозу тканин, нагноєнню, відтак - незадовільному косметичному результату. Після ретельного гемостазу рани зашивали вузловими швами (Ргоіепе 4-5,0). Другим етапом пластики м'яких тканих носа було проведено відсічення харчуючої ніжки на 30-35 день.
Обговорення. Укус собаки є одним з найпоширеніших видів укусів тварин. На його частку припадає від
26,8% до 56,5% травм голови та шиї. Близько 1-2% пацієнтів з укусами потребують госпіталізації. Най
поширенішим місцем укусу голови та шиї є верхня губа - 37,8%, ніс - близько 20,6%. Хірургічне втручання
з використанням лобного клаптя займає менше часу, не обмежує моторику пацієнта після операції та не
обмежує споживання їжі на відміну від реконструктивних операцій, в яких для закриття м'якотканинних дефектів носа використовється клапті з інших частин тіла, наприклад передпліччя (італійська пластика), що займає більше часу, ніж операція на чолі, обмежує рухи тіла пацієнта протягам певного періоду після операції і потребує більше етапів для досягнення доброго естетичного вигляду. Підсумовую чи, хірург, який реконструює ніс після укусу собаки, повинен розглядати ймовірність використання лобного клаптя як ключового хірургічного методу.
Висновок. Кусані рани носа різняться за формою, розмірами і глибиною дефекту. Реконструкція м'якотканинних великих дефектів носа після укусів собак лобним ротаційним трансплантатом дає хороші від
далені результати при умові фахового її виконання.
618.11-006.2-031-06:612.015.3]-055.2-085.874.2
The purpose of the study is to substantiate, based on a review of literary sources, the effectiveness of various types of diet therapy as an initial method of treatment in women with polycystic ovary syndrome and insulin resistance, their effect on the normalization of the menstrual cycle, correction of metabolic disorders and reduction of the level of insulin resistance. From 2018 to 2024 40 articles were analyzed with key words: polycystic ovary syndrome (PCOS), insulin resistance, diet therapy, Mediterranean diet, ketogenic diet, low-carbohydrate diet, low-fat diet, Homeostasis model assessment (HOMA) according to which a review of the available literature was conducted in PubMed, National Library of Medicine, Medscape. The study did not include pregnant, lactating women who took hormonal therapy and/or insulin sensitizers during the last 2 months, had liver, kidney, and heart diseases that failed local treatment of hirsutism, with congenital hyperplasia of the adrenal glands, androgen-secreting tumors, Cushing's syndrome. A review and analysis of studies on the effects of a ketogenic diet for 12 weeks, in which 14 overweight women with a diagnosis of polycystic ovary syndrome, participated. 40 articles were studied using bibliographic and analytical methods. At the beginning of the study patients had HOMA-IR above 2.5, which confirms insulin resistance. After using ketogenic diet, a significant decrease in the level of glucose, insulin, and, therefore, the HOMA index was observed. There were significant changes in lipid profiles with a decrease in triglycerides, total cholesterol, and low-density lipoproteins along with increases in high-density lipoprotein. Anthropometric measurements revealed a weight loss of 8.78 kg and a significant decrease in the body mass index of 3.18. A study of 72 women with PCOS showed a superior efficacy of a Mediterranean diet (MED) combined with a low-carbohydrate (LC) diet versus a low-fat diet alone. In patients who used the combination of MED/LC diet, in 86.7% of cases, the regular menstrual cycle was restored, and pregnancy occurred.
Ендометріоз – гінекологічне захворювання, що зустрічається у 5–10% жінок репродуктивного віку й у 25–30% жінок з непліддям, за яко-го гормонально реактивні клітини ендометрія розростаються поза межами внутрішніх стінок матки [1]. Найбільш поширеною є генітальна форма ендометріозу – 92–95% випадків. Екстрагенітальна форма ендометріозу зустрічається у 6–8% пацієнток [2]. Клінічними проявами захворювання є біль різного ступеня вираженості (вторинна дисменорея, глибока диспареунія, хронічний тазовий біль) та непліддя трубного генезу. Водночас у 15–20% жінок захворювання має безсимптомний перебіг [3]. На сьогодні основними типами лікування ендометріозу є консервативний (гормонотерапія), хірургічний та їх поєднання [4]. Гормонотерапія – найбільш поширений метод лікування ендометріозу [5]. Її мета полягає у блокуванні менструації, що приводить до стану ятрогенної менопаузи, або псевдовагітності. Сучасна гормонотерапія не виліковує хворобу остаточно, але здатна контролювати симптоми болю, запобігати хірургічному лікуванню або відтерміновувати його та тривалий час контролювати перебіг захворювання [6].Першою лінією гормонотерапії ендометріозу на сьогодні є прогестини [7]. Прогестини – це гестагени, що впливають на прогестеронові рецептори, знижують секрецію фолікулостимулювального та лютеїнізувального гормонів, спричиняючи ановуляцію, стан відносної гіпоестрогенії та аменореї, які пригнічують едометріоз та зменшують дисменорею. Окрім того, вони мають антиестрогенний ефект, спричиняючи псевдодецидуалізацію ендометрія, що пригнічує запальну реакцію при ендометріозі [8]. Препарати прогестинів, які найчастіше використовуються для лікування ендометріозу, містять: дієногест, норетиндрону ацетат, медроксипрогестерону ацетат, дезогестрел. Прогестини вважаються препаратами першочергового вибору для лікування ендометріозу, враховуючи їхню високу ефективність, добру переносимість та низьку частоту рецидивів захворювання [9, 10].
Мета огляду: оцінити сучасні підходи застосування прогестагенів для лікування ендометріозу, використовуючи літературні джерела; надати приклади їх ефективності у світовій та власній практиках.
Endometriosis is a gynecological disease that occurs in 5–10% of women of reproductive age and in 25-30% of women with infertility, in which hormonally reactive endometrial cells grow outside the inner walls of the uterus [1]. The most common is the genital form of endometriosis - 92–95% of cases. The extragenital form of endometriosis occurs in 6-8% of patients [2]. Clinical manifestations of the disease are pain of varying severity (secondary dysmenorrhea, deep dyspareunia, chronic pelvic pain) and tubal infertility. Along with this, the disease has an asymptomatic course in 15–20% of women [3]. Today, the main types of endometriosis treat-ment are conservative (hormone therapy), surgical, and their combination [4]. Hormone therapy is the most common method of treating endometriosis [5]. Its purpose is to block menstruation, causing a state of iatrogenic menopause, or pseudopregnancy. Modern hormone therapy does not cure the disease permanently, but it can control pain symptoms, prevent or postpone surgical treatment, and control the course of the disease for a long time [6]. Today, progestins are the first line of hormone therapy for endometriosis [7]. Progestins are progestogens that act on progesterone receptors, reduce the secretion of folliclestimulating and luteinizing hormones, causing anovulation, a state of relative hypoestrogen and amenorrhea, which suppress endometri-osis and reduce dysmenorrhea. In addition, they have an antiestrogenic effect, causing pseudodecidualization of the endometrium, which suppresses the inflammatory reaction in endometriosis [8]. Such progestins are most often used in the treatment of endometriosis: dienogest, norethindrone acetate and medroxyprogesterone acetate, desogestrel. Progestins are the first choice for the treatment of endometriosis, given their high efficacy, good tolerability, and low frequency of disease recurrence [9, 10]. Objective of the review: to evaluate modern approaches to the use of progestogens for the treatment of endometriosis, using literature sources, to provide examples of their effectiveness in global and own clinical practices.
Мета огляду: оцінити сучасні підходи застосування прогестагенів для лікування ендометріозу, використовуючи літературні джерела; надати приклади їх ефективності у світовій та власній практиках.
Endometriosis is a gynecological disease that occurs in 5–10% of women of reproductive age and in 25-30% of women with infertility, in which hormonally reactive endometrial cells grow outside the inner walls of the uterus [1]. The most common is the genital form of endometriosis - 92–95% of cases. The extragenital form of endometriosis occurs in 6-8% of patients [2]. Clinical manifestations of the disease are pain of varying severity (secondary dysmenorrhea, deep dyspareunia, chronic pelvic pain) and tubal infertility. Along with this, the disease has an asymptomatic course in 15–20% of women [3]. Today, the main types of endometriosis treat-ment are conservative (hormone therapy), surgical, and their combination [4]. Hormone therapy is the most common method of treating endometriosis [5]. Its purpose is to block menstruation, causing a state of iatrogenic menopause, or pseudopregnancy. Modern hormone therapy does not cure the disease permanently, but it can control pain symptoms, prevent or postpone surgical treatment, and control the course of the disease for a long time [6]. Today, progestins are the first line of hormone therapy for endometriosis [7]. Progestins are progestogens that act on progesterone receptors, reduce the secretion of folliclestimulating and luteinizing hormones, causing anovulation, a state of relative hypoestrogen and amenorrhea, which suppress endometri-osis and reduce dysmenorrhea. In addition, they have an antiestrogenic effect, causing pseudodecidualization of the endometrium, which suppresses the inflammatory reaction in endometriosis [8]. Such progestins are most often used in the treatment of endometriosis: dienogest, norethindrone acetate and medroxyprogesterone acetate, desogestrel. Progestins are the first choice for the treatment of endometriosis, given their high efficacy, good tolerability, and low frequency of disease recurrence [9, 10]. Objective of the review: to evaluate modern approaches to the use of progestogens for the treatment of endometriosis, using literature sources, to provide examples of their effectiveness in global and own clinical practices.