УДК 352/354:614.2

У статті доведено необхідність пошуку шляхів забезпечення результативності роботи медичних закладів що зумовлено зростанням запитів і уподобань пацієнтів стосовно вибору медичного закладу та надання послуги; обґрунтовано вплив цифровізації на якість медичних послуг і роботу медичних закладів. Акцентовано увагу на тому, що медичний заклад може стати успішним при дієвій сучасній системі ефективного управління. Охарактеризовано основні групи чинників, які суттєво впливають на процес управління якістю медичного закладу. Виокремлено основні переваги від впровадження технологічного підходу в практику управління медичним закладом. Наведено основні помилки в роботі керівного персоналу медичного закладу. Доведено, що ефективне функціонування медичних закладів залежить не лише від перебігу внутрішніх управлінських процесів, а й від гнучкої адаптації їх діяльності до мінливого середовища. З’ясовано сутність методів управління в нинішніх умовах змін. Запропоновано основні напрями вдосконалення діяльності медичних закладів. Визначено основні помилки керівника які можуть знижувати результативність управлінської діяльності та ефективність реструктуризації медичних закладів. Обґрунтовано доцільність створення ефективної команди працівників медичного закладу. Доведено, що турбота про якісне обслуговування пацієнтів позитивно впливає на прибутковість закладу що в свою чергу вимагає впровадження сучасних та ефективних методів управління якістю медичних послуг. Доведено, що якість надання медичних послуг є однією з фундаментальних проблем у функціонуванні закладу охорони здоров'я, що пов’язано з результативністю його роботи. У цьому зв’язку виокремлено основні чинники забезпечення якісного управління та наведено основні характеристики системи управління якістю в медзакладі. Акцентовано увагу на тому, що забезпечення якості ґрунтується на комплексному підході до якості на кожному етапі надання послуг. В статті зроблено висновок, що створення ефективно працюючого медичного закладу є важливим завданням сьогодення і вимагає переосмислення управлінських методів та принципів роботи керівника.

УДК 351.77 :578.834.1]-036.22(477)

Пандемія COVID-19 показала, що система охорони здоров’я України як і низка інших країн не готова до чергової кризи такого масштабу. Виникла нагальна потреба розробки екстрених стратегічних заходів, в масштабах країни і у всіх сферах, необхідних для підготовки до чергової хвилі цієї епідемії чи інших епідемій. Це включає ефективніше управління медичним персоналом, впровадження мобільних технологій та ІТ-рішень, корисних у боротьбі з пандемією, а також розробка відповідних комунікаційних стратегій під час кризи для протидії маніпуляції громадською думкою. У більшості країн світу розроблені рекомендації уряду для виконання у разі майбутньої епідемії або надзвичайної військової ситуації. Необхідність модифікації системи охорони здоров’я є зрозумілим і перезрілим питанням, добревідомим як експертам, так і особам, що приймають рішення в цій галузі, та громадянам, які користуються медичними послугами. До цього часу, хоча деякі недоліки системи були очевидними (одним із них є недостатнє фінансування), існувала низка сумнівів щодо пріоритетних напрямків змін у системі охорони здоров’я України. Водночас бракувало належних умов, включаючи усвідомлення важливості охорони здоров’я серед державних органів влади та громадськості. Пандемія COVID-19 дозволила зрозуміти ключові проблеми чіткіше ніж раніше і водночас сприяла значному збільшенню соціальної та політичної згоди для впровадження цих змін. Нам потрібно скористатися нинішнім моментом та внести зміни, які в короткостроковій і довгостроковій перспективі сприяли б поліпшенню якості здоров'я громадян та поліпшенню соціально-економічної ситуації. Ключовими моментами тривалого та складного процесу оптимізації системи охорони здоров’я є підвищення рівня обізнаності про важливість охорони здоров’я для суспільства та економіки. У статті демонструється необхідність розробки низки системних рекомендацій, які в умовах кризи необхідно впровадити урядом та структурами державних адміністрацій та виконавчими службами на місцях, щоб максимально забезпечити населення на випадок кризових ситуацій і надзвичайних випадків, перш за все – майбутньої епідемічної чи мілітарної загрози для населення

У структурі захворюваності на гострі респіраторні інфекційні хвороби поряд з COVID-19, захворюваність на який в 2022 році наближалась до показників сезонних респіраторних хвороб, активну роль в епідемічному процесі восени 2022 року відігравав вірус грипу типу А, як за кількістю випадків, так і за важкістю перебігу. Ймовірно, ці два збудники конкурують між собою за популяцію. В осінній період 2022 року вірус грипу повернувся в екологічну нішу, у якій протягом 2020-2022 років стійко утримувався SARS-CoV-2

УДК 616.89-008.615-008.441.13/.14]-057.36-082-085.851

У 80% військовослужбовців, які перенесли бойову психічну травму, зумовлену тривалим стресом та спровоковану індивідуально-психологічними особливостями, виявлено симптоми травматизації психіки. Згідно з отриманими даними, переживання бойової психічної травми визначається насамперед індивідуально-психологічними особливостями військовослужбовця, які провокують можливий подальший розвиток ПТСР, хвороб адаптації (психосоматичних захворювань, неврозів і невротичних станів) та ін.

80% of military who suffered combat mental trauma, caused by long-term stress and provoked by individual psychological characteristics, showed symptoms of mental trauma. According to the obtained data, the experience of combat mental trauma is determined, first of all, by the individual and psychological characteristics of the military, which provoke the possible further development of post-traumatic stress disorder (PTSD), adaptation diseases (psychosomatic diseases, neuroses and neurotic states), etc.

Вступ. Пандемія COVID-19 почалась у березні 2020 року та триває дотепер. Наявність ВІЛ-інфекції у пацієнта залишається важливим фактором ризику інфікування SARS-CoV-2 і пов’язана з підвищеним ризиком смертності від COVID-19. Тому ВІЛ-інфіковані пацієнти потребують першочергово отримати щеплення від COVID-19.

Метою нашої роботи була оцінка питання вакцинації від коронавірусної хвороби серед пацієнтів з вторинним імунодефіцитом, спричиненим ВІЛ.

Методи. Розроблено опитувальник щодо охопленості вакцинацією від COVID-19 серед пацієнтів з ВІЛ-статусом. Для статистичної обробки результатів використано програмне забезпечення HIV Registry.

Результати. Всього опитувальник заповнили 60 осіб. Це пацієнти, які перебувають на диспансерному обліку в КНП ЛОР «Львівський обласний інформаційно-аналітичний центр медичної статистики» з діагнозом ВІЛ/СНІД. Серед опитаних пацієнтів частка жінок становила 33,3 % і чоловіків 66,7 %. Середній вік становив 35,2±1,36 років та коливався в межах18 і 68 років. Всі пацієнти на момент опитування знаходились на антиретровірусній терапії.

Серед опитаних рівень вакцинації від COVID-19 становив 63,3 %. Більшість опитаних - 39,5 % були щеплені вакциною Comirnaty/Pfizer та 28,9 % – Coronavac/Sinovac, майже порівну 15,8 % - AstraZeneca-SKBio і 13,2 % - Moderna (mRNA-1273, Spikevax). І лише один пацієнт (2,6 %) отримав вакцину Janssen (Johnson & Johnson) закордоном.

Щодо причин, які спонукали респондентів вакцинуватись, 34,2 % опитаних вибрали одну відповідь – «щоб отримати захист від COVID-19 і не захворіти». На другому місці по 18,4 % порівну розділились респонденти, які вибрали дві причини для вакцинації: перша група поєднала пункти «щоб отримати захист від COVID-19 і не захворіти» та «щоб не звільнили з роботи» і друга група - «щоб отримати захист від COVID-19 і не захворіти» та «щоб їздити закордон». На третьому місці – 15,8 % опитаних відповіли «щоб не звільнили з роботи».

37,7 % опитаних ВІЛ-інфікованих пацієнтів вакцинуватись відмовились. Серед них 50 % вибрали відповідь «маю сумніви щодо вакцини» та 22, 7% не вказали причину відмови від щеплення. Решта респондентів обрали відповіді «працюю неофіційно і не маю потреби щепитись», «у мене низький рівень СД4 клітин (менше 200)» та «маю сумніви щодо вакцини», «маю сертифікат» (отриманий без вакцинації).

Висновки. До проблем вакцинації від COVID-19у ВІЛ-інфікованих відносимо недостатній рівень охоплення щеплення (63,3 %), що зумовлено активною антивакцинальною кампанією в суспільстві, поширенням неправдивої інформації щодо вакцин у мас медіа та невиправданою безпечністю щодо свого здоров’я частини населення.