УДК 004.738.5:316.774

Новітні жанри медіа або мережні жанри1 характеризуються мультимедійністю, гіпертекстуальністю та інтерактивністю. Цими ознаками вони відрізняються від традиційних ЗМІ. Класичні чи то традиційні жанри долають мультимедійний бар’єр і успішно трансформуються. При цьому з’являються нові жанри, що взаємодіють з традиційними, сприяючи інтелектуалізації життя у мережі. Жанровий аналіз поєднує підходи різних мовознавчих та супутніх студій, що дозволяє виявити гомогенні та гетерогенні риси жанрів в синхронії та діахронії. У контексті актуальних парадигм, в синкретизмі мовознавчої та соціологічної інтерпретацій генологія виявляє динаміку розвитку й подібності та відмінности між жанрами. Розвиток кожного жанру – це природний, динамічний, дифузійний процес, який відображає різні сфери життя. Питання аналізу жанрів пов’язане з їхньою мінливістю та контекстуальністю. Жанри не є статичними, і не завжди чітко окреслені; вони можуть еволюціонувати з часом і змінюватися відповідно до змін у комунікативних практиках і в технологічних можливостях. Розуміння мережевих жанрів вимагає визнання їхньої динамічної, мінливої природи, що дозволяє адаптацію та інновації. Попри відносну сталість жанрів сучасні генологічні розвідки наголошують на їхній еволюційній природі та зазначають, що зміни в суспільстві, соціальних ситуаціях, контекстах, їхня інтерпретація та реінтерпретація спричиняють модифікацію жанрів та навіть стирання меж між ними. За допомогою сучасних медійних жанрів, що потребють цифрових технологій, інформація генерується в режимі реального часу, персоналізується її надання споживачеві, який таким чином має можливість брати участь у її творенні та впливати на процес колективної медіатворчости. Одним з яскравих прикладів новітнього гібридного жанру став подкаст як спадкоємець блогу. Мета розвідки – критично проаналізувати існуючі класифікації сучасних мережних2 жанрів, та обґрунтувати підхід, що дасть можливість згрупувати досліджувані жанри з опрою на низку ключових параметрів.

UDC 378:61:355.(063)(477)

У статті пропонується стратегічна основа для реінжинірингу медичної освіти відповідно до сучасних імперативів охорони здоров’я. Беручи до уваги педагогічні принципи, котрі базуються на доказах, та спираючись на передовий світовий досвід, ця основа об’єднує технологічну інтеграцію, оцінювання на основі компетенцій, міжпрофесійну освіту та орієнтований на пацієнта підхід.

Підготовка лікарів XXI ст. вимагає зміни парадигми від традиційних дидактичних моделей та динамічної, міждисциплінарної чи компетентнісної освітньої структури. Інтегруючи ранній клінічний досвід, передові технології моделювання, цифрові інструменти та глобальні перспективи охорони здоров’я, сучасна медична освіта повинна цілісно розвивати як технічні, так і гуманістичні компетенції. Підкреслюючи етичну чесність, культурну компетентність, дослідницьку грамотність та благополуччя лікарів, цей багатогранний підхід забезпечує виховання адаптивних, співчутливих та прогресивних клініцистів, здатних орієнтуватися в складнощах сучасних систем охорони здоров’я та задовольняти потреби різних груп пацієнтів.

Метою статті є дослідити роль проблемного навчання (ПН) у формуванні навичок критичного мислення в медичній освіті, а також оцінити його ефективність у порівнянні з традиційними методами викладання. Для
досягнення поставленої мети використано системний аналіз наукової літератури, включаючи теоретичні праці, результати емпіричних досліджень, систематичних оглядів і метааналізів. Особливу увагу приділено впливу ПН на розвиток клінічного мислення, прийняття рішень на основі доказів, а також
формування навичок самостійного навчання.
Результати дослідження свідчать, що ПН сприяє підвищенню залученості студентів до навчального процесу, розвитку комунікативних і міжособистісних навичок, формуванню вмінь працювати в команді та ефективно розв’язувати клінічні завдання. ПН демонструє особливу ефективність при інтеграції з навчанням на основі клінічних випадків, створюючи умови для поглибленого засвоєння знань і їх практичного застосування. Однак рівень ефективності залежить від ряду чинників — академічної підготовки студентів, професійної
компетентності фасилітаторів, а також організаційної підтримки з боку закладу освіти.
Практичне значення дослідження полягає у виокремленні ключових умов для успішного впровадження ПН: створення структурованого навчального середовища в малих групах, залучення автентичних клінічних сценаріїв,  Педагогічні науки: теорія, історія, інноваційні технології, 2025, № 3 (143) проведення підготовки викладачів. Окрема увага приділяється проблемі оцінювання результатів навчання — наголошується на необхідності розробки інструментів, що дозволяють якісно оцінити рівень критичного мислення, а не
лише засвоєння фактологічного матеріалу. У висновках стверджується, що інтеграція ПН у сучасні навчальні
програми відповідає концепції компетентнісного підходу в медичній освіті, сприяє підготовці майбутніх лікарів до викликів клінічної практики, а також формує основи для безперервного професійного розвитку. У перспективі доцільним є розширення міждисциплінарного підходу, включення соціогуманітарних компонентів у підготовку медиків, а також вдосконалення методик оцінювання та фасилітаторського супроводу. 

UDC 378.147:61:614.253.4

Компетентнісно орієнтована медична освіта (КОМО) представляє собою парадигмальну зміну в медичному навчанні, яка зосереджується на досягненні чітко визначених компетенцій, а не лише на кількості часу,
витраченого на навчання. Цей підхід відповідає зростаючому глобальному попиту на відповідальність, прозорість і забезпечення якості в медичній освіті. КОМО робить пріоритет на навички, знання та професійні
поведінки, необхідні для допомоги орієнтованої на пацієнта, що відповідають на змінювані потреби охорони здоров’я. Крім того, акцент на персоналізованих шляхах навчання забезпечує прогрес студентів відповідно
до їхнього рівня володіння компетенціями. Хоча КОМО успішно інтегровано в програми післядипломної освіти, його впровадження на додипломному рівні залишається непослідовним через структурні, навчальні та
культурні бар’єри. До цих викликів належать невідповідність між освітніми цілями, методами навчання та оцінювання. Ефективна інтеграція КОМО вимагає комплексного підходу, який включає редизайн навчальних програм, удосконалення викладачів та інституційну підтримку. У статті розглядаються теоретичні основи КОМО, моделі інтеграції, педагогічні стратегії та рамки оцінювання з акцентом на подолання викликів впровадження. Ключовими аспектами успішної реалізації КОМО є розробка довірених професійних активностей (ДПА), інструментів формативного оцінювання та безперервний професійний розвиток викладачів. Незважаючи на свою перспективність, існують кілька невирішених проблем, зокрема відсутність валідації інструментів оцінювання для початкових етапів медичного навчання та потреба в проведенні довгострокових досліджень для оцінки впливу КОМО на клінічну ефективність і розвиток професійної ідентичності. У статті наведено рекомендації щодо подальших досліджень та адаптивних рамок, що можуть підтримати стійку інтеграцію КОМО в різних освітніх контекстах. Продовження еволюції КОМО відкриває значні перспективи для формування майбутніх медичних фахівців, зокрема сприяючи інноваціям, посиленню міждисциплінарної співпраці та розвитку компетенцій, необхідних для вирішення складних глобальних медичних завдань.

Зростаюча складність сучасних систем охорони здоров’я вимагає від випускників медичних вишів не лише ґрунтовних біомедичних знань, а й високого рівня сформованості критичного мислення, здатності до
співпраці та самостійного навчання. Традиційні лекційні методи, хоча й ефективні для передачі теоретичної інформації, часто не сприяють розвитку інтегративних і прикладних навичок, необхідних у клінічній практиці. Навчання з використання проєктів (НВП) постає як орієнтований на здобувача освіти підхід, що долає ці обмеження шляхом залучення студентів до виконання автентичних, контекстуально значущих завдань, які моделюють реальне клінічне середовище.
У медичній освіті НВП реалізується через різноманітні формати, зокрема клінічні симуляції, ініціативи в галузі громадського здоров’я та міждисциплінарні командні проєкти. Такі активності сприяють застосуванню теоретичних знань для розв’язання складних завдань, покращують запам’ятовування матеріалу та зміцнюють клінічне мислення.
Робота в командах формує навички міжособистісного спілкування та лідерства, а залучення до рефлексивної практики підтримує метакогнітивний розвиток і формування професійної ідентичності.
Ключовими елементами ефективного НВП є використання складних автентичних проблем, інтеграція міждисциплінарного змісту, організація спільного навчання, самостійне пошукове навчання та постійна
рефлексія. Ці компоненти сприяють автономії здобувачів освіти, стійкій мотивації та синтезу знань з різних галузей. Стратегії впровадження НВП є різноманітними: від інтеграції проєктів у навчальні дисципліни до реалізації кваліфікаційних робіт, міжпрофесійної взаємодії та використання цифрових технологій для покращення навчального процесу та комунікації. Проєктне навчання пов’язане з низкою освітніх
переваг, зокрема покращенням когнітивних здібностей, набуттям клінічних та професійних навичок, зростанням зацікавленості студентів та розвитком інтегративного мислення. Оцінювання результатів
навчання в межах НВП вимагає багатовимірного підходу, зокрема портфоліо, взаємооцінювання та усних презентацій, які дозволяють аналізувати як індивідуальну, так і групову діяльність.