УДК: 616.31-085.38: (612.115.1 + 612.111.7)

 Вступ. У 2001 році J. Choukroun та співавтори запропонували новий вид фібринового згустку – багатий на лейкоцити та тромбоцити фібрин (L-PRF). Збагачений лейкоцитами і тромбоцитами фібрин застосовують у хірургічних втручаннях у хірургічній стоматології та щелепно-лицевій хірургії. Мета дослідження. Провести ретроспективний аналіз вітчизняних та закордонних джерел наукової літератури, у яких розглянуто історію винайдення, класифікацію, протоколи отримання та варіанти застосування методики лейкоцитарних фібринових згустків, збагачених тромбоцитами у клінічних умовах. Матеріали та методи дослідження. У викладеному ретроспективному аналізі фахових медичних публікацій було вивчено 26 фундаментальних закордонних літературних джерел із глибиною пошуку від 1970 по 2023 рік. Результати. Загальними спільними ознаками продуктів, отриманих із власної крові реципієнта, є: використання пробірок з антикоагулянтами і негайне центрифугування крові після її забору. Основні переваги: простота технології приготування; економічна вигідність; біосумісність; здатність до пролонгованого вивільнення факторів росту; наявність протоколу методики у вільному доступі. Відомі закордонні дослідження використання збагаченого лейкоцитами та тромбоцитами фібрину в ортодонтичному лікуванні для оптимізації ретракції ретенованих ікол верхньої щелепи; закриття перфорацій мембрани Шнайдера; лікування важких форм пародонтиту; виповнювання лунок нижніх третіх молярів; за негайного встановлення дентальних імплантатів після екстракції зубів та в лікуванні периімплантитів; у разі біфосфонатних остеонекрозів щелеп; лікування незрощень альвеолярного відростка верхньої щелепи в дітей. Висновки. Багаторічний досвід науковців і клініцистів із різних куточків планети доводить доцільність, дієвість і багатовекторність застосування L-PRF у лікуванні патологічних процесів щелепно-лицевої ділянки. 

УДК 611.314.13/.15

   Пришийкова ділянка є зоною підвищеного ризику розвитку патологічних процесів твердих тканин зубів, що мають різну етіологію та клінічні прояви. Метою нашого дослідження стало з’ясування особливостей співвідношення твердих тканин зуба у пришийковій ділянці. Методи. Об’єктом дослідження стали 10 зубів та 40 поздовжніх шліфів постійних зубів верхньої та нижньої щелеп із фондів кафедри оперативної хірургії з топографічною анатомією та кафедри гістології, цитології та ембріології ЛНМУ ім. Данила Галицького. Поздовжні шліфи постійних зубів вивчали при допомозі мікроскопа UlabXSP –137TLED (Китай) та фотографували камерою XCAM-1080 P (Китай). Поверхню зубів у пришийковій ділянці вивчали при допомозі скануючого електронного мікроскопа JEOL-220A. Результати. При вивченні особливостей топографії твердих тканин зубів у пришийковій ділянці виявлено два варіан-ти їх співвідношення: змикання емалі з цементом та відсутність контакту між ними. У випадку відсутно-сті контакту між емаллю та цементом в ділянці шийки зуба на різних його поверхнях часто візуалізуються зони оголеного дентину шириною до 1 мм. При наявності контакту емалі з цементом можна диферен-ціювати різні його варіанти: у стик; з перекриттям емалі цементом; з перекриттям цементу емаллю. Приконтакті емалі з цементом у стик можливе поступове рівномірне стоншення їх шарів, як і у випадку ная-вності зони відкритого дентину, або збереження їх товщини. При збереженні товщини шарів емалі та цементу при їх з’єднанні у "стик" можна говорити за умови, що площина їх контакту займає перпенди-кулярне положення по відношенню до поверхні дентину. Зменшення величини кута між площиною ема-лево-цементного з’єднання та поверхнею дентину в сторону емалі спостерігаємо при перекритті емалі цементом, а в сторону цементу – при перекритті його емаллю.

Підсумок. За результатами вивчення по-верхні пришийкової ділянки зубів виявлено два варіанти співвідношення в цій ділянці твердих тканин зуба: з наявністю контакту емалі з цементом та з відсутністю такого контакту та наявністю зон відкрито-го дентину. Дослідження вертикальних шліфів зубів дозволило диференціювати варіанти контакту емалі з цементом: у стик, з перекриттям емалі цементом та з перекриттям цементу емаллю.
Ключові слова: пришийкова ділянка, емаль, цемент, дентин.

УДК 616.31-002.3-085.262.1.468.7

Вступ. Поширеність одонтогенних абсцесів та флегмон залишається високою. Вони характеризуються важкістю перебігу, антибіотикорезистентністю, розвитком важких ускладненнь. Відомі методи післяопераційного місцевого лікування вказаних патологічних процесів мають низку недоліків та не завжди високу ефективність. Серед таких варіантів покращення менеджменту післяопераційного лікування гнійно-запальних ран варто розглянути застосування гідрогелевих пов’язок.
Мета дослідження. Оцінити клінічну ефективність застосування гідрогелевих пов’язок насичених іонами срібла та антиоксидантним препаратом для місцевого лікування одонтогенних абсцесів та флегмон.
Матеріали і методи дослідження. 50 пацієнтів з одонтогенними абсцесами та флегмонами щелепно-лицевої ділянки були розподілені на дві групи. Група порівняння (20 пацієнтів) - застосовували стандартне лікування, яке передбачало розкриття запального вогнища, евакуацію гнійного ексудату та дренування гнійника. Основна група (30 пацієнтів) - для перев’язок використовували гідрогелеві пов’язки насичені іонами срібла та антиоксидантним препаратом. При клінічній оцінці загоєння ран враховували терміни зникнення перифокального набряку, припинення виділення ексудату, появу одиночних грануляцій, виповнення зрілими грануляціями, появу краєвої епітелізації.
Результати досліджень та їх обговорення. Припинення виділення гнійного ексудату припинялося приблизно на 1,5 доби швидше у хворих основної групи (2,5±0,4 доба), ніж у хворих контрольної групи (3,9±0,5 доба). Поява одиночних грануляцій спостерігалася на 4,8±0,3 добу у пацієнтів основної групи. Поява поодиноких грануляцій та виповнення рани молодою грануляційною тканиною відбувалося на 6,5±0,4 добу. Виповнення зрілою грануляційною тканиною відбувалося на 5,9±0,6 у основній групі та на 7,8±0,5 добу у контрольній. Поява краєвої епітелізації у пацієнтів, яким для місцевого лікувального впливу використовували іони срібла та антиоксидантний препарат відмічалася на 6,7±0,5 добу, що майже на дві доби швидше, ніж у контрольній групі (8,9±0,3 доба). Терміни загоєння статистично достовірно скоротилися в середньому на 25 % у порівнянні з класичною терапією. Так, очищення від ексудату відбувалося на 36 % швидше в основній групі. Поява поодиноких та зрілих грануляцій відмічалася на 24 % та 26 % швидше, порівняно з групою порівняння. Початок краєвої епітелізації ран був на 25 % швидше у пацієнтів основної групи.
Висновки. Очищення рани від некротичних тканин, припинення виділення гнійного ексудату, поява грануляцій зменшення колатерального набряку свідчить про перехід фази ексудації у проліферативну фазу, який відбувався у значно коротші терміни у основній групі, ніж у групі порівняння. 

УДК: 611.12:611.013:611.061.1

   Загальною основою для розуміння того, яким чином обмежений діапазон скорочення саркомерів забезпечує серцевий викид під час систоли, є аналіз онтогенетичного утворення та локальних особливостей розвитку міофібрилярної структури кардіоміоцитів за рахунок зіставлення фазових станів міокарда. Мета дослідження – визначення фазових і топологічних особливостей та кількісна ультраструктурна характеристика саркомерогенезу в кардіоміоцитах курячих ембріонів. Методи. У роботі досліджували зародки курей кросу Cobb500 від початку 6-ї доби до 21-ї доби інкубації. За допомогою трансмісійної електронної мікроскопії вивчали ультраструктурні особливості скоротливих кардіоміоцитів у різних ділянках шлуночкового та передсердного міокарда у стані систоли та діастоли. Результати. На 29-й стадії розвитку курячих ембріонів у стані діастоли незрілі саркомери мали різну довжину. Середня довжина саркомерів становила 1,86±0,09 мкм у лівому шлуночку та 1,91±0,21 мкм у правому шлуночку. У передсердному міокарді довжина саркомерів поступалася параметрам шлуночків. На 36-й стадії у стані діастоли спостерігалося суттєве наростання довжини саркомерів у компактному міокарді лівого шлуночка та лівого передсердя, тоді як у правих відділах серця збільшення Z-Z-відстані було менш активним. У правих відділах серця частіше виявлялися саркомери з неоднаковою довжиною у компактному міокарді та в трабекулах. У різних ділянках міоламелл і трабекул ступінь розслаблення саркомерів при моделюванні максимальної діастоли був неоднаковим. Зокрема, у місцях відходження м'язових трабекул та їх прикріплення до вільної стінки шлуночків та передсердь визначалися саркомери із найменшою довжиною. Неповне розслаблення саркомерів відзначалося у початкових і кінцевих ділянках м'язових пластин. У середньому, в основі міоламелл та трабекул Z-Z-відстань у стані діастоли складала 1,73±0,05 мкм. У серединній частині трабекул довжина саркомерів була помітно більшою (1,82±0,04 мкм), а в проміжній (основній) частині м'язових пластин компактного шлуночкового міокарда саркомери були на 10,4% (p<0,05) дов-шими, ніж у їхній основі. Підсумок. До кінця пренатального кардіогенезу формувалася і посилювалася тангенціальна орієнтація Z-дисків міофібрил та форми кардіоміоцитів у стані систоли за рахунок взаєм-ного зміщення сусідніх міоламелл у ході протиспрямованого обертання базальної та апікальної частин лівого шлуночка при скороченні саркомерів до 1,83±0,04 мкм. У правому шлуночку і передсердному міо-карді систолічне скорочення не змінювало ортогональної орієнтації телофрагм і вставних дисків при ско-роченні саркомерів до 1,79-1,84 мкм. У стані діастоли ортогональна орієнтація Z-дисків характерна для скоротливих кардіоміоцитів всіх камер при досягненні довжини саркомерів 2,17±0,07 мкм – у проміжній частині міоламелл обох шлуночків, 2,12±0,13 мкм – у серединній частині передсердних і шлуночкових трабекул, 2,02±0,10 мкм – в основі трабекул усіх камер та м'язових пластин обох шлуночків.
Ключові слова: зародок курки, кардіогенез, серце, кардіоміоцит, саркомер, гістоархітектура, ультраструктура.

УДК 616.314.7-089.844:9612.115.1+612.753)]-036.82

Питання оптимізації загоєння кісткових дефектів після операції атипового видалення ретинованих третіх молярів не втрачає своєї актуальності. Технології виготовлення та клінічного застосування автологічного дентин-графту, які запропонували нещодавно іноземні фахівці, дозволяє по-новому підійти до вирішення згаданої вище проблеми.
Мета дослідження – провести біометричну та денситометричну оцінку застосування автологічного дентин-графту для заміщення залишкових кісткових порожнин після видалення ретинованих нижніх третіх молярів.
Матеріали і методи. Проведено обстеження та лікування 16 хворих (10 жінок та 6 чоловіків віком (25,2±7,0) року) з ретенцією та дистопією, ускладненнями карієсу та перикоронаритом нижніх третіх молярів, яких поділили на основну (9 пацієнтів, виконували їм заміщення післяекстракційних дефектів автологічним дентин-графтом (АДГ) та контрольну (7 осіб, післяекстракційні дефекти у яких загоювались під кров’яним згустком). Приготування АДГ із видалених зубів у пацієнтів основної групи відбувалось в умовах операційної безпосередньо під час виконання хірургічного втручання за допомогою пристрою Smart Dentin Grinder (KometaBio, США) з його наступною стерилізацією спиртовим розчином та нейтралізацією фосфатним буферним
розчином згідно з рекомендованим протоколом. Контрольні клінічні огляди призначали на 1, 3, 8–10 доби після операції. У післяопераційному періоді усі пацієнти отримували однакову протизапальну та симптоматичну терапії та проводили певні дослідження.
Результати досліджень та їх обговорення. Терміни повної епітелізації рани та зняття швів були швидшими у пацієнтів основної групи ((8,56±0,72) доби) порівняно з хворими контрольної ((10,13±0,5) доби), p<0,05, що може свідчити про опосередкований вплив факторів росту, які містяться в АДГ для загоєння м’яких тканин. Глибина пародонтальної кишені ззаду другого моляра була достовірно меншою (p<0,05) у пацієнтів основної групи як на 3-й, так і на 6-й місяці порівняно з хворими контрольної групи. При визначенні рівня втрати кісткової тканини по горизонталі на сканах конусно-променевої комп’ютерної томографії (КПКТ) зафіксовано достовірну розбіжність (р<0,05) між показниками у пацієнтів основної та контрольної груп. На 3-й місяць виявлено значні статистичні відмінності у показниках щільності кісткової тканини у ділянці післяекстракційних дефектів у хворих основної та контрольної груп (р<0,001). На 6-й місяць спостереження вищезгадана тенденція зберігалась.
Висновки. Використання власних ретинованих зубів пацієнтів у вигляді дентинного грануляту для заміщення післяекстракційних дефектів сприяє мінімізації кістковотканинної втрати у ділянці операції, попереджає утворення пародонтальної кишені ззаду другого моляра, пришвидшує процес формування кісткової тканини з опт