The aim: The purpose of this study was to assess the safety of propofol use during neurosurgical operations of different durations.
Materials andmethods: 72 patients weredividedintothreegroups depending on the type of operations; it were group 1 (ventriculostomy), group 2 (hematomaremoval), and group 3 (tumor removal), the anesthesia durations in these groups were65±5 min, 145±7 min and 225±10 min, respectively. Totalpropofoldoses in patientsofgroups 1, 2, and 3 were452±22 mg, 710±42 mg, and 966±51 mg, respectively. Before intervention and 1 h post operation, bloodgas composition, serum levels of transaminase, triglycerides, creatinephosphokinase, andpotassium, rateofurineoutput, levelof mean arterial pressure, and heart rhythm rate were determined.
Results: Nosignificantdeviations concerning hemodynamic indicators, bloodgas composition, changesof creatinekinaseactivity werefoundforanygrouppatientsduring the perioperativeperiod. The rate of urine output in all patients reached above 0.5 ml/kg/h without saluretics use.Thedeviatedtransaminasevalues returnedtotheir normal
onesduring 24 h post intervention. The triglycerides levels were in normal range proving the absence of propofol doses used on the lipid metabolism.
Conclusions: Anesthetic protection of neurosurgical interventions using propofol in doses 2.5-3 mg/kg and 3.60.3 mg/kg/h for induction anesthesia and for anesthesia support, respectively, is safe and does not lead to dangerous undesired consequences. However, the propofol use for prolonged patient sedation and his/her adaptation for prolonged lung ventilation needs further studies. 

Ключові слова: мігрень, моноклональні антитіла, CGRP (Calcitonin generelated peptide), ангіоретикулома мозочка, аура, триптани.
Актуальність: метою роботи є узагальнення клінічних даних, які показують роль мозочка в патофізіології мігрені на прикладі клінічного випадку. Згідно з ВООЗ мігрень входить до 20 захворювань, які найбільше
обмежують життєдіяльність людини. Від цього розладу страждає ~ 14,4% населення, при цьому частота вища серед жінок.
Мігрень – це первинний виснажлививий головний біль, що може посилюватися при фізичній активності, та супроводжуватись нудотою блюванням і сенсорними порушеннями, такими як фотофобія, фонофобія,
запаморочення та аллодинія. Виділяють мігрень з аурою та без аури, епізодичну й хронічну мігрень, частота нападів становить <15 і ≥15 днів на місяць відповідно. Для полегшення симптомів застосовують абортивне лікування при нападі та профілактичне для його попередження. До специфічнихтпротимігренозних препаратів належать триптани та інгібітори пептиду, пов'язаного з геном кальцитоніну (CGRP). Більшість препаратів, що діють на CGRP не проникають через гемато-енцефалічний бар’єр, тому практично не
мають центрального впливу. Це може бути однією з причин неефективності цихбзасобів у ~ 30% пацієнтів.

Проблема вивчення синтропічної патології ішемічної хвороби серця (ІХС) та цукрового діабету (ЦД) 2 типу на грунті метаболічного синдрому (МС) актуальна і потребує подальших досліджень[1, 2]. Відомо про вплив телмісартану на рецептори ангіотензину 2, що розташовані в структурах головного мозку, з регуляцією функціонального стану гіпоталамо-гіпофізарної системи [3–6]. Однак динаміка гормонального статусу (у вигляді змін пролактину, кортизолу, вільного тироксину та тиреотропного гормону гіпофізу), що характеризує стан хворого в процесі лікування телмісартаном, залишається вивченою недостатньо, що й зумовлює доцільність проведення дослідження.

Мета: оцінити зміни гормонального статусу у пацієнтів з ІХС та ЦД 2 типу на грунті МС при застосуванні телмісартану у складі комплексної терапії.

Матеріали і методи. Для дослідження гормонального спектру обстежено 51 пацієнта (26 жінок та 25 чоловіків) з ІХС та ЦД 2 типу на грунті МС. Хворих було розподілено на дві групи – дослідну та групу порівняння, залежно від призначеного лікування. Дослідна група включала 27 пацієнтів з ІХС та ЦД 2 типу на грунті МС (жінок – 14, чоловіків – 13), які приймали телмісартан у дозуванні 80 мг/добу і стандартну терапію. У групу порівняння входили 24 хворих на ІХС та ЦД 2 типу на грунті МС (жінок – 12, чоловіків – 12), які приймали стандартну терапію. До контрольної ґрупи увійшли 40 практично здорових осіб: чоловіків – 17 (42,5 %), жінок – 23 (57,5 %). Усім пацієнтам до початку лікування та через 1 міс. з моменту призначення лікування проведено аналіз динаміки АТ і гормонального статусу (зміни рівня пролактину, кортизолу, вільного тироксину та тиреотропного гормону). Статистичну обробку проведено з допомогою програми Microsoft Excel (2003). При порівнянні параметрів у двох незалежних групах використано U-критерій Манн–Вітні. Рівень значущості приймали за умови р < 0,05.

Результати. Дослідження показало, що у пацієнтів, які приймали телмісартан, були кращими результати контролю АТ, зокрема діастолічного АТ, порівняно з пацієнтами, що отримували стандартну терапію.

Рівень кортизолу дослідної групи до лікування становив 150,93 [123,79; 177,67] нг/мл, упродовж лікування достовірно не змінювався – 142,7 [125,74; 228,72] нг/мл, проте спостерігалась тенденція до його зниження (р > 0,05). Група порівняння також характеризувалась тенденцією до зниження рівня кортизолу через 1 міс. лікування (146,0 [133; 147,1] нг/мл), в порівнянні з його значенням до лікування (156,47 [110,01; 195,87] нг/мл) (p= 0,45)).

Рівень пролактину у жінок дослідної групи до лікування дорівнював 10,96 [6,94; 12,91] нг/мл, через 1 міс. лікування достовірно підвищився на 42,38 %, до   19,02 [13,64; 19,65] нг/мл (p = 0,007), тоді як рівень пролактину у жінок групи порівняння через 1 міс. лікування достовірно не змінювався (11,6 [8,87; 14,42] нг/мл, p = 0,69) щодо його рівня до лікування 11,07 [9,35; 17,30] нг/мл (р > 0,05).

Рівень пролактину у чоловіків дослідної групи до лікування становив 9,58 [8,16; 13,77] нг/мл, і через 1 міс. лікування із застосуванням телмісартану підвищився на 22,87 %, до 12,42 [11,79; 18,24] нг/мл (p < 0,05), на відміну від пацієнтів групи порівняння, де рівень пролактину достовірно не змінювався (8,86 [7,6; 10,97] нг/мл) щодо його рівня до лікування (8,04 [7,62; 10,28] нг/мл, p = 0,53).

Рівень тиреотропного гормону у пацієнтів дослідної групи до лікування становив 2,92 [1,78; 3,76] мкОд/дл, знижувався впродовж лікування до 1,96 [1,14; 3,11] мкОд/дл на 48,98% (p = 0,04), на відміну від пацієнтів групи порівняння, у яких рівень тиреотропного гормону через 1 міс. лікування (2,67 [1,45; 3,94] мкОд/дл) достовірно не змінювався щодо його рівня до лікування (2,61[1,83; 3,09] мкОд/дл, p = 0,88).

Пацієнти дослідної групи через 1 міс. лікування характеризувались підвищенням на 16,55 % рівня вільного тироксину (1,39 [1,24;1,7] нг/дг, p = 0,02) щодо його рівня до лікування (1,16 [1,01;1,3] нг/дг), тоді як достовірно не змінювався рівень вільного тироксину впродовж лікування (1,0 [0,97;1,07] нг/дг) у пацієнтів групи порівняння щодо його рівня до лікування (0,93 [0,85;1,41] нг/дг).

Висновки

1. Дослідження показало, що прийом телмісартану впливає на зміни гормонального спектру у пацієнтів з ІХС та ЦД 2 типу на грунті МС.
2. Як лікування телмісартаном, так і стандартна терапія сприяють тенденції до зниження рівня кортизолу, як позитивний результат в процесі лікування.
3. Корекція телмісартаном сприяє достовірно вищому зростанню вмісту пролактину (у межах референтних значень), підвищенні рівня вільного тироксину, поряд із зниженням рівня тиреотропного гормону гіпофізу, що сприяє корекції метаболічних змін.