УДК 81’373:616-08

У статті здійснено комплексний лінгвістичний аналіз термінів фізичної терапії та реабілітації як структурно-семантичних і функційно-комунікативних складників сучасного біомедичного дискурсу. Актуальність дослідження зумовлена трансформацією медичної парадигми, переходом до біопсихосоціальної моделі охорони здоров’я та активною інтеграцією українського професійного мовлення у міжнародний науково-клінічний простір. Обґрунтовано, що терміни фізичної терапії та реабілітації функціюють не лише як номінативні одиниці терміносистеми, а як інструменти міждисциплінарної взаємодії, клінічної комунікації та людиноцентричного підходу до пацієнта. У роботі окреслено місце реабілітаційної термінології в структурі біомедичного дискурсу, проаналізовано її міждисциплінарний характер, зумовлений помежів’ям медицини, фізичної терапії, ерготерапії, психології, соціальної роботи та мовної терапії. Здійснено класифікацію термінів за галузевою належністю, структурою, походженням і семантикою, виявлено продуктивні моделі термінотворення та способи адаптації іншомовних запозичень в українській фаховій мові. Особливу увагу приділено метафоричним і епонімним термінам, їхній когнітивній доцільності та нормативності у клінічній документації.
Проаналізовано типові семантичні неточності, кальки, зросійщені й застарілі одиниці та запропоновано нормативні варіанти відповідно до сучасних мовних, етичних і правових стандартів. Зроблено висновок, що системне впорядкування термінів фізичної терапії та реабілітації як складників біомедичного дискурсу є необхідною умовою уніфікації реабілітаційних протоколів, підвищення якості професійної комунікації та подальшого розвитку української біомедичної терміносистеми. Ключові слова: фізична терапія, реабілітація, термінологія, терміносистема, біомедичний дискурс, міждисциплінарна комунікація, нормативність, людиноцентричний підхід

УДК 81’42 :616-051:355.01

У статті проаналізовано медичний наратив війни як особливий різновид сучасного українськомовного медичного дискурсу, що формується в умовах повномасштабної збройної агресії та відображає досвід тілесної й психічної травми. Актуальність дослідження зумовлена потребою осмислення мовних механізмів репрезентації травматичного досвіду в текстах лікарів і пацієнтів, а також трансформації традиційних моделей клінічної комунікації в екстремальних умовах. Метою статті є виявлення та опис основних лінгвістичних стратегій опису травми в лікарських і пацієнтських наративах воєнного часу. Теоретичним підґрунтям дослідження слугують положення когнітивної лінгвістики, дискурс-аналізу та наративної лінгвістики, а також психолінгвістичні підходи до аналізу травматичного мовлення. Установлено, що в текстах лікарів домінують стратегії деперсоналізації, етичної нейтралізації та наративної компресії, які забезпечують професійну дистанцію, мовну економію та психологічний захист мовця. Натомість пацієнтські наративи характеризуються високим рівнем суб’єктивності, емоційної експресивності, фрагментарності й повторюваності, а також активною метафоризацією. Особливу увагу приділено концептуалізації ТРАВМИ крізь тілесні, предметні та агентні метафори, що відображають спроби осмислення досвіду на помежів’ї. Зроблено висновок, що медичний наратив війни є багаторівневою системою, у якій мова виконує не лише інформативну, а й адаптивну та терапевтичну функції. Перспектива подальших досліджень убачається в корпусному та міжмовному аналізі медичних текстів воєнного часу. Ключові слова: медичний наратив, воєнний дискурс, травма, лінгвістичні стратегії, когнітивна метафора, лікарський і пацієнтський наративи.

УДК 81’23:616-036.8:316.77

Статтю присвячено аналізу мови як терапевтичного чинника в системі медичної реабілітації крізь призму інклюзивно-комунікативного підходу. У фокусі дослідження перебуває мова як інструмент цілеспрямованої взаємодії, що забезпечує не лише передавання інформації, а й активує когнітивні, психоемоційні та соціальні механізми відновлення пацієнтів із різними порушеннями здоров’я. Обґрунтовано положення про багатофункційність мовлення в реабілітаційному процесі, зокрема його роль у зниженні тривожності, подоланні фрустрації, стимуляції пам’яті, уваги та мислення, а також у формуванні відчуття соціальної залученості й комунікативної компетентності. У статті окреслено основні теоретичні засади інклюзивно-комунікативного підходу, що передбачає адаптацію мовних стратегій до індивідуальних можливостей і потреб пацієнта, урахування його когнітивного, емоційного та соціального стану. Проаналізовано мовні практики, застосовувані в нейрореабілітаційній та лінгвопсихотерапевтичній роботі, а також їхній вплив на ефективність реабілітаційних заходів. Показано, що структуровані мовні вправи, діалогічна взаємодія, наративні та метакомунікативні техніки сприяють активізації внутрішніх ресурсів пацієнта та підвищують мотивацію до відновлення. Зроблено висновок, що мова в умовах медичної реабілітації постає не як допоміжний, а системотвірний чинник терапевтичного впливу. Інклюзивно-комунікативний підхід уможливлює розгляд реабілітаційного процесу як простору партнерської взаємодії між фахівцем і пацієнтом, у якому мовлення виконує функцію інструмента підтримки, відновлення та соціальної інтеграції. Результати дослідження можуть бути використані в міждисциплінарних студіях на помежів’ї лінгвістики, медицини та реабілітаційних наук. 

Ключові слова: мова, прикладна лінгвістика, медична реабілітація, інклюзивно-комунікативний підхід, терапевтична комунікація, психолінгвістика, когнітивне відновлення, соціальна адаптація, мовна взаємодія.