Хантавіруси (родина Hantaviridae) — збудники особливо небезпечних природно-осередкових інфекційних захворювань, які спричиняють у людей геморагічну гарячку з нирковим синдромом (ГГНС) і хантавірусний кардіопульмональний синдром (ХКПС) (Lee H.W. et al., 1978; Butler J.C. et al., 1994; Ткаченко У.А., 2002). Ареалом поширення збудників ГГНС є азійсько-європейський регіон, а ХКПС — американський континент. Відомо понад 20 серотипів збудників ГГНС, з яких найактуальнішими є Hantaan, Dоbrоvа/Веlgrаd, Saaremaa, Seoul, Puumala, а для ХКПС — Sin Nombre virus, Black Creek Canal virus, Bayou virus, New York virus, Andes. Резервуарами хантавірусів у природі є дрібні ссавці, переважно гризуни, і для кожного серотипу хантавірусу є властивий специфічний вид гризуна-резервуара, що обумовлює відмінності їх географічного поширення. У Східній Азії (Китай, Російська Федерація (РФ) і Південна Корея) захворювання спричиняється вірусом Hantaan; у скандинавських країнах, Західній Європі і на заході РФ — вірусом Puumala. У балканському природному осередку циркулює вірус Dоbrоvа/Веlgrаd, серотип Seoul — в усьому світі. У Центральній Європі та Скандинавії останніми роками виявлено випадки ГГНС, що спричинена хантавірусом Saaremaa (Dzagurova T.K. et al., 2018; Curtis J.L. et al., 2019). Клінічна маніфестація ГГНС суттєво різниться при ураженні різними серотипами хантавірусів. Найтяжчі клінічні форми зумовлені Hantaan, Seoul, Dobrava з розвитком класичних п’яти фаз ГГНС. Зараження людей серотипом Puumala маніфестує нефронефритом і має легший клінічний перебіг (Виноград Н.О., 2004; Clement J. et al., 2019).
Чинниками ризику ураження людей хантавірусами є приналежність до професійних груп ризику, перебування на ендемічних територіях, останньому сприяє інтенсифікація різних видів міграції населення: трудова, військова, рекреаційна, паломницька тощо.

Війни й епідемії супроводжували людство впродовж усієї історії. Спектр інфекційних і паразитарних хвороб під час воєн був вкрай розмаїтим у різні часи, як й інтенсивність епідемічного процесу при цьому. Епідемії поширювалися на військові контингенти, цивільне населення, а тривалість їх часто була більшою, ніж період активних бойових дій. Втрати людських життів унаслідок поширення висококонтагіозних збудників інфекційних хвороб у минулі тисячоріччя перевищували втрати від безпосередніх військових дій. Зміни характеру ведення війн за рахунок нових видів озброєння, що призводять до масивних руйнувань інфраструктури й неможливості забезпечення функціонування закладів охорони здоров’я, водопостачання та інших комунальних служб, сприяють поширенню інфекційних хвороб серед населення. Занесення окупантами нових патогенних мікроорганізмів становить високу загрозу для місцевого населення. Переміщення цивільного населення із зони ведення бойових дій утилові райони сприяє погіршенню епідемічної ситуації як на шляхах евакуації, так і в місцях розміщення вимушено переміщених осіб.
Дислокація військових контингентів на території, де циркулюють збудники захворювань, щодо яких у військовослужбовців немає специфічного імунітету; складнощі адекватної організації протиепідемічного захисту в разі польового розміщення військ, порушення логістичних зв’язків при переміщенні військових контингентів і ще ціла низка об’єктивних обставин зумовлюють високий ризик епідемічних ускладнень серед особового складу.

УДК 612.821–053.66

Сказ – особливо небезпечна гостра вірусна зооантропонозна хвороба, що є ендемічною для України. У процесі еволюції відбулися зміни екологічних типів сказу. Від давніх часів до початку XVII ст. переважав природно осередковий екотип, у XVII-XIX століттях – міський, у XX ст. і до сьогодні – міський і природно осередковий, а також перехідний між ними варіант. Резервуаром вірусу в осередках міського типу були собаки (Canis lupus familiaris або Canis familiaris), а в природно осередкових – переважно лисиці руді (Vulpes vulpes) та вовки. У повоєнні роки на території Польщі та України сформувався природно осередковий екотип сказу, де резервуарами збудника є лисиця руда. В результаті багаторічної кампанії пероральної вакцинації проти сказу вільноживучих лисиць країни Єврозони є вільними від цього захворювання.