У статті проаналізовано медичний наратив війни як особливий різновид сучасного українськомовного медичного дискурсу, що формується в умовах повномасштабної збройної агресії та відображає досвід тілесної й психічної травми. Актуальність дослідження зумовлена потребою осмислення мовних механізмів репрезентації травматичного досвіду в текстах лікарів і пацієнтів, а також трансформації традиційних моделей клінічної комунікації в екстремальних умовах. Метою статті є виявлення та опис основних лінгвістичних стратегій опису травми в лікарських і пацієнтських наративах воєнного часу. Теоретичним підґрунтям дослідження слугують положення когнітивної лінгвістики, дискурс-аналізу та наративної лінгвістики, а також психолінгвістичні підходи до аналізу травматичного мовлення. Установлено, що в текстах лікарів домінують стратегії деперсоналізації, етичної нейтралізації та наративної компресії, які забезпечують професійну дистанцію, мовну економію та психологічний захист мовця. Натомість пацієнтські наративи характеризуються високим рівнем суб’єктивності, емоційної експресивності, фрагментарності й повторюваності, а також активною метафоризацією. Особливу увагу приділено концептуалізації ТРАВМИ крізь тілесні, предметні та агентні метафори, що відображають спроби осмислення досвіду на помежів’ї. Зроблено висновок, що медичний наратив війни є багаторівневою системою, у якій мова виконує не лише інформативну, а й адаптивну та терапевтичну функції. Перспектива подальших досліджень убачається в корпусному та міжмовному аналізі медичних текстів воєнного часу. Ключові слова: медичний наратив, воєнний дискурс, травма, лінгвістичні стратегії, когнітивна метафора, лікарський і пацієнтський наративи.

Статтю присвячено аналізу мови як терапевтичного чинника в системі медичної реабілітації крізь призму інклюзивно-комунікативного підходу. У фокусі дослідження перебуває мова як інструмент цілеспрямованої взаємодії, що забезпечує не лише передавання інформації, а й активує когнітивні, психоемоційні та соціальні механізми відновлення пацієнтів із різними порушеннями здоров’я. Обґрунтовано положення про багатофункційність мовлення в реабілітаційному процесі, зокрема його роль у зниженні тривожності, подоланні фрустрації, стимуляції пам’яті, уваги та мислення, а також у формуванні відчуття соціальної залученості й комунікативної компетентності. У статті окреслено основні теоретичні засади інклюзивно-комунікативного підходу, що передбачає адаптацію мовних стратегій до індивідуальних можливостей і потреб пацієнта, урахування його когнітивного, емоційного та соціального стану. Проаналізовано мовні практики, застосовувані в нейрореабілітаційній та лінгвопсихотерапевтичній роботі, а також їхній вплив на ефективність реабілітаційних заходів. Показано, що структуровані мовні вправи, діалогічна взаємодія, наративні та метакомунікативні техніки сприяють активізації внутрішніх ресурсів пацієнта та підвищують мотивацію до відновлення. Зроблено висновок, що мова в умовах медичної реабілітації постає не як допоміжний, а системотвірний чинник терапевтичного впливу. Інклюзивно-комунікативний підхід уможливлює розгляд реабілітаційного процесу як простору партнерської взаємодії між фахівцем і пацієнтом, у якому мовлення виконує функцію інструмента підтримки, відновлення та соціальної інтеграції. Результати дослідження можуть бути використані в міждисциплінарних студіях на помежів’ї лінгвістики, медицини та реабілітаційних наук. 

Ключові слова: мова, прикладна лінгвістика, медична реабілітація, інклюзивно-комунікативний підхід, терапевтична комунікація, психолінгвістика, когнітивне відновлення, соціальна адаптація, мовна взаємодія.

Мета роботи – висвітлити сучасний стан проблеми лістеріозу в розрізі концепції «Єдине здоров’я» з огляду оцінювання ризиків ураження людей, продовольчої безпеки.

Матеріали та методи. Проведено пошук у наукометричних базах Scopus, Web of Science, MEDLINE/PubMed, Google Scholar (1995–2025) за термінами: «L. monocytogenes», «лістеріоз людини», «екосистема лістеріозу», «лістерії в харчовому ланцюгу», «лістерії у тваринництві», «концепція «Єдине здоров’я». Проаналізовано державні та міжнародні директивні документи щодо лістеріозу. Використано аналітичний прийом для визначення медико-ветеринарного значення лістеріозу, програм і стратегій зменшення тягаря проблеми.

Результати. Спостерігається тенденція до зростання поширеності лістеріозу, розширення спектру чинників тваринного і рослинного походження передачі патогену до людей, що вимагає необхідності посилення контролю сировини і продуктів харчування. Інтенсифікація міждержавної торгівлі, неузгодженість регламентів контролю безпечності харчових продуктів у різних державах збільшує ризики виникнення епідемічних ускладнень, зумовлених L. monocytogenes. Відсутність вакцини для людей обмежує профілактику лістеріозу. Провідною ланкою впливу на епідемічний процес лістеріозу є продовольча безпека і мінімізація ризиків зараження людей. Міжсекторальна взаємодія потребує стандартизації на державному і міжнародному рівнях, удосконалення нормативних документів щодо оцінювання ризиків міждержавного поширення, здійснення розслідувань спалахів та реагування на них.

Висновки. Оптимізація контролю продовольчої безпеки і зниження тягаря лістеріозу в розрізі концепції «Єдине здоров’я» потребують узгодження державних і міжнародних директивних документів, створення вакцин.

Ключові слова:лістеріоз людини, Єдине здоров’я, продовольча безпека

Короста — облігатне антропонозне ектопаразитарне захворювання, яке спричиняє кліщ Sarcoptes scabiei variety (var.) hominis. Захворювання має планетарне поширення. Його медико-соціальне значення визначається рівнем ураженості населення, розмаїттям клінічних форм, що утруднює своєчасну діагностику, ймовірністю хронізації та розвит­ком ускладнень, а також впливом на якість життя людей.

Мета роботи — визначити епідеміологічні особливості корости у світі та в Україні на сучасному етапі глобалізації, вивчити особливості проявів і тенденцій хвороби в період надзвичайних ситуацій, зокрема російсько-української війни.

Матеріали та методи. Наративний огляд літератури здійснено за результатами інтернет-пошуку в наукометричних базах даних PubMed, Scopus, WHO Library за період 2016—2025 рр. Для оцінювання тягаря хвороби використано офіційні дані ООН, національних Центрів контролю захворювань, Міністерства охорони здоров’я України, а також віково-стандартизовані показники та тенденції поширеності корости за даними платформи Global Burden Diseases Results Tool (Institute of Health Metric and Evaluation, 2021—2024).

Результати та обговорення. Короста (МКХ-10: Клас 1. В86) має глобальне поширення. За рекомендацією ВООЗ її розглядають з трьох позицій — як забуту тропічну хворобу (neglected tropical disease), ектопаразитарне інвазійне захворювання людини та як інфекцію, що передається статевим шляхом. Поширеність корости у 2021 р. становила 206,6 млн випадків, захворюваність — 622,5 млн. Щонайменше 200 млн людей у світі страждають від корости одночасно в реальному часі.
Протягом останнього десятиріччя спостерігається тенденція до зниження інтенсивності ураження коростою населення країн Африки та Азії й зростання показників захворюваності в країнах Латинської Америки, Центральної та Східної Європи. Чинниками ризику є низка соціальних, поведінкових, економічних і природних явищ, зокрема збільшення кількості надзвичайних ситуацій. Викликає стурбованість формування резистентності Sarcoptes scabiei variety (var.) hominis до протипаразитарних засобів, зокрема до перметрину.
В Україні від 2022 р. епідеміологічний нагляд за інфестацією ускладнений внаслідок російсько-української війни. Відзначено зростання показників захворюваності та поширеності корости як серед внутрішньо переміщених осіб, так і українських біженців за кордоном, що корелює з інтенсивністю міграційних процесів та соціально-побутовими умовами у місцях тимчасового розміщення мігрантів.

Висновки. Рівні ураженості населення визначаються низкою соціально-економічних чинників і мають регіональні особливості. Протиепідемічне забезпечення щодо корости потребує нормативно-правового регулювання заходів, кадрового забезпечення служб реагування і суттєвих фінансових витрат. Необхідний посилений моніторинг вразливих груп населення, особливо в умовах міграції та війни.

Однією з актуальних проблем сучасної гінекології та акушерства є передчасні пологи (ПП), з огляду на їхній вплив на рівень неонатальної смертності плода й подальший стан репродуктивного здоров’я жінки. Попри значну кількість досліджень і публікацій, чіткого визначення основних тригерів та причин виникнення ПП наразі немає. Мета дослідження: оцінка стану мікробіоти піхви у жінок із ризиком виникнення ПП. Матеріали та методи. У проспективне дослідження включено 180 вагітних, розподілених на групи: контрольна група (КГ) – 30 умовно здорових вагітних; основна група (ОГ) – 73 вагітні із загрозою ПП (ЗПП) та 77 вагітних із наявністю факторів ризику ПП (РПП). Клінічні групи були однорідними за анамнестичними й клінічними даними, що дозволяє проводити подальші дослідження та отримувати об’єктивні достовірні результати. Стан мікробіоти піхви жінок оцінювали шляхом визначення рН вагінального вмісту, а також бактеріоскопічним і молекулярно-біологічним методами. Результати. У пацієнток із ЗПП достовірно частіше, ніж у вагітних КГ, виявлявся бактеріальний вагіноз (БВ) (31,5% проти 10,0% відповідно), а також частіше, ніж у вагітних із факторами РПП, реєструвався змішаний вагініт (19,2% проти 11,7% відповідно; р < 0,05). Частка вагітних із І ступенем чистоти піхви в ОГ була достовірно меншою порівняно з КГ (26,0% проти 70,0%, р < 0,0001) і з підгрупою РПП (36,3%). Однак і в групі вагітних із факторами РПП частота виявлення БВ (32,5%) значно перевищувала таку у вагітних КГ. Висновки. Для вагітних із ЗПП (19,2%) та вагітних із факторами РПП (27,3%) характерна низька частота нормоценозу піхви. У жінок із факторами РПП виявляються такі порушення стану мікробіоти піхви: БВ (32,5%), аеробний вагініт (6,5%), неспецифічний бактеріально-кандидозний вагініт (6,5%) та інфікування збудниками, що передаються статевим шляхом (10,4%).

One of the current problems of modern gynecology and obstetrics is the issue of premature birth (PB), given its impact on the level of neonatal fetal death and on the state of a woman’s subsequent reproductive health. Despite a significant number of studies and publications, there is no clear identification of the main triggers and causes of PB. The objective: to assess the state of the vaginal microbiota in women at risk of PB. Materials and methods. 180 pregnant women were involved in the prospective study, they were divided into the following groups: control group (CG) – 30 relatively healthy pregnant women; main group (MG) – 73 pregnant women with the threat of PB (TPB); risk group – 77 pregnant women with risk factors (RF) for PB. Clinical groups were homogeneous in anamnestic and clinical data, which allowed for further research and obtaining objective reliable results. The vaginal microbiota of women was assessed by determining the pH, as well as by bacterioscopic and molecular biological methods. Results. Patients with a TPB had bacterial vaginosis (BV) significantly more often than pregnant women in the CG (31.5% vs 10.0%, respectively) and mixed vaginitis was more often diagnosed than in pregnant women with RF for PB (19.2% vs 11.7%, respectively; p < 0.05). The rate of pregnant women with the І degree of vaginal cleanliness in the MG was significantly lower compared to the CG (26.0% vs 70.0%, p < 0.0001) and the group RF of PB (36.3%). However, even in the group of pregnant women with RF for PB, the frequency of BV (32.5%) significantly exceeded that in pregnant women in the CG. Conclusions. Pregnant women with a TPB (19.2%) and pregnant women with RF (27.3%) are characterized by a low frequency of vaginal normocenosis. Pregnant women with clinically confirmed threat of PB have disturbances in the state of the vaginal microbiota: BV (32.5%), aerobic vaginitis (6.5%), nonspecific bacterial-candidiasis vaginitis (6.5%), sexually transmitted diseases (10.4%).

В останні десятиліття в Україні спостерігається значне зростання частоти кесаревих розтинів, що супроводжується одночасним збільшенням кількості віддалених ускладнень, включно з виникненням істмоцеле. Поширеність цієї патології, за різними літературними даними, коливається від 24 до 88%. Істмоцеле може перебігати безсимптомно, але частіше асоціюється з аномальними матковими кровотечами, хронічним тазовим болем, дисменореєю, вторинним безпліддям, хронічним ендометритом тощо. Істмічний дефект після кесаревого розтину пов’язаний із підвищеним ризиком ускладнень під час наступної вагітності. Сучасні методи діагностики істмоцеле включають трансвагінальне ультразвукове дослідження (УЗД), соногістерографію, магнітно-резонансну томографію, гістероскопію. Клінічна картина дефекту після кесаревого розтину надзвичайно варіабельна. Тактика ведення пацієнток залежить від вираженості симптомів, репродуктивних планів і розмірів дефекту. У статті описано клінічний випадок пацієнтки віком 37 років з істмоцеле (ніша після кесаревого розтину), яке надалі було скориговано за допомогою лапароскопічного доступу з використанням 3D-технології. Пацієнтка звернулась зі скаргами на мажучі, кров’янисті виділення з піхви тривалістю до 10–12 днів після завершення менструації. В анамнезі відзначено одні пологи шляхом операції кесаревого розтину. Під час трансвагінального УЗД в ділянці післяопераційного рубця діагностовано нішу розміром 13,7 × 6,4 мм, товщина резидуального міометрія становила 1,3 мм. За допомогою імуногістохімічного методу верифіковано хронічний ендометрит, проведено антибактеріальну терапію. Після цього виконано хірургічну корекцію істмоцеле шляхом поєднання діагностичної гістероскопії з 3D-лапароскопією. Під час УЗД через 3 міс. після операції товщина міометрія в ділянці рубця становила 7,4 мм. Висновки. Істмоцеле є клінічно значущим ускладненням кесаревого розтину, що потребує своєчасної діагностики та корекції. Менеджмент пацієнток має ґрунтуватися на індивідуальному підході, враховуючи репродуктивні плани, розміри дефекту та товщину міометрія. Поєднання гістероскопії з лапароскопією, особливо із застосуванням 3D-візуалізації, є ефективним методом хірургічної реконструкції істмоцеле. Жінок з істмоцеле доцільно обстежувати щодо наявності хронічного ендометриту. Профілактика істмоцеле передбачає дотримання стандартів кесаревого розтину: адекватне ушивання матки, вибір оптимального рівня розтину, профілактику інфекційних ускладнень.

In recent decades, Ukraine has experienced a significant rise in cesarean section rates, accompanied by an increase in longterm complications, including the development of isthmocele. The prevalence of this pathology varies from 24 to 88% according to various literature sources. Isthmocele may be asymptomatic but is more often associated with abnormal uterine bleeding, chronic pelvic pain, dysmenorrhea, secondary infertility, and chronic endometritis. Cesarean scar defects are associated with an increased risk of complications during future pregnancies. Modern diagnostic methods for isthmocele include transvaginal ultrasound examination (USE), sonohysterography, magnetic resonance imaging, and hysteroscopy. The clinical presentation of scar defect after cesarean section is highly variable. Management strategies depend on symptom severity, reproductive plans, and the size of the defect. The article presents a clinical case of a 37-year-old patient with isthmocele (niche following cesarean section), which was surgically corrected via laparoscopic access using 3D visualization technology. The patient complained of prolonged spotting lasting up to 10–12 days after menstruation. Her obstetric history included one delivery by cesarean section. Transvaginal ultrasound revealed a niche measuring 13.7 × 6.4 mm with a residual myometrial thickness of 1.3 mm. Chronic endometritis was confirmed by immunohistochemical analysis, and antibacterial therapy was administered. Then, surgical correction of the isthmocele was performed using a combination of diagnostic hysteroscopy and 3D laparoscopy. Three months postoperatively, USE showed that the myometrial thickness at the scar site had increased to 7.4 mm. Conclusions. Isthmocele is a clinically significant complication of cesarean section that requires timely diagnosis and management. Patient care should be individualized, taking into account reproductive plans, defect size, and myometrial thickness. Combining hysteroscopy with laparoscopy, especially with the use of 3D visualization, is an effective method for surgical reconstruction of isthmocele. Women with isthmocele should be evaluated for chronic endometritis. Prevention of isthmocele includes adherence to cesarean section standards: proper uterine closure technique, optimal incision site selection, and infection prevention.

 Запальні захворювання органів малого таза (ЗЗОМТ) становлять серйозну медико-соціальну проблему, оскільки займають одне з провідних місць серед причин жіночого безпліддя. Відомо, що у 10–30% жінок після перенесеного епізоду ЗЗОМТ формуються стійкі репродуктивні розлади, зумовлені ушкодженням маткових труб, розвитком спайкового процесу, хронічного ендометриту та змін мікробіоти ендометрія. Важливим патогенетичним чинником виступає хронічне запалення, що супроводжується активацією імунних клітин, порушенням процесів децидуалізації та імплантації ембріона, а також дисбалансом у системі цитокінів і факторів росту. Окреме значення має хламідійна інфекція, яка нерідко перебігає безсимптомно, але сприяє формуванню сальпінгіту, гідросальпінксу та синдрому salpingitis isthmica nodosa, що безпосередньо пов’язані з трубним безпліддям і підвищеним ризиком позаматкової вагітності. Сучасні дослідження також демон-струють роль мікробіоти ендометрія у виникненні порушень імплантації та невиношуванні вагітності, що зумовлює актуальність вивчення хронічного ендометриту як ключової ланки патогенезу. У клінічній практи-ці актуальним залишається питання діагностики та своєчасного лікування ЗЗОМТ. Використання лапарос-копії, гістероскопії, а також сучасних молекулярних методів ідентифікації збудників дає змогу підвищити точність діагностики. Водночас антибактеріальна терапія, комбіновані протизапальні стратегії та засто-сування допоміжних репродуктивних технологій (зокрема ЕКЗ) відкривають можливості для відновлення репродуктивного потенціалу.

 Таким чином, ЗЗОМТ мають тривалий і системний вплив на репродуктивне здоров’я жінок. Поглиблене вивчення патогенетичних механізмів, удосконалення діагностики та індивідуалізація терапії є ключем до про-філактики безпліддя та підвищення ефективності лікування пацієнток із цією патологією.

Pelvic inflammatory disease (PID) is a serious medical and social problem, as it occupies one of the leading places among the causes of female infertility. It is known that 10–30% of women after an episode of PID develop persistent reproductive disorders caused by damage to the fallopian tubes, the development of adhesions, chronic endometritis, and changes in the endometrial microbiota. A key pathogenic factor is chronic inflammation, which is characterized by the activation of immune cells, disruption of decidualization and embryo implantation processes, and an imbalance in the cytokine and growth factor system. Of particular importance is chlamydial infection, which is often asymptomatic, but contributes to the formation of salpingitis, hydrosalpinx, and salpingitis isthmica nodosa syndrome, which are directly related to tubal infertility and an increased risk of ectopic pregnancy. Modern studies also demonstrate the role of endometrial microbiota in the occurrence of implantation disorders and miscarriage, which makes the study of chronic endometritis as a key link in pathogenesis relevant. In clinical practice, the issue of diagnosis and timely treatment of PID remains relevant. The use of laparoscopy, hysteroscopy, as well as modern molecular methods for identifying pathogens allows to increase the accuracy of diagnosis. At the same time, antibacterial therapy, combined anti-inflammatory strategies and the use of assisted reproductive technologies (in particular, IVF) open up opportunities for restoring reproductive potential. Thus, PID has a long-term and systemic impact on women's reproductive health. In-depth study of pathogenetic mechanisms, improvement of diagnostics and individualization of therapy are the key to preventing infertility and increasing the effectiveness of treatment of patients with this pathology.

Діабетична ретинопатія (ДР) є одним із найпоширеніших мікросудинних ускладнень цукрового діабету 2 типу (ЦД2) і провідною причиною зниження зору серед осіб працездатного віку. Тривала гіперглікемія ушкоджує мікросудини сітківки, спричиняє набряк, ішемію та патологічну неоваскуляризацію. Цитокінові маркери та їх співвідношення можна розглядати як потенційні інструменти ранньої діагностики та персоналізованої терапії пацієнтів з ДР. Метою дослідження було оцінити роль інтерлейкінів IL-33 та IL-10 у патогенезі ДР у пацієнтів із ЦД2 для підвищення точності прогнозування, ранньої діагностики та оптимізації профілактичних і терапевтичних підходів. У дослідженні взяли участь 60 пацієнтів віком 35-65 років із підтвердженою ДР, які були поділені на групи з декомпенсованим та компенсованим ЦД. Забір вологої передньої камери ока здійснювали під час планових хірургічних втручань, а концентрації IL-33 та IL-10 визначали імуноферментним методом. Абсолютні рівні цитокінів між групами не відрізнялися, проте співвідношення IL-33 / IL-10 у декомпенсованих пацієнтів було на 30% нижчим, а IL-10 / IL-33 – на 60% вищим порівняно з компенсованою групою (p<0,05). Це може свідчити про зміщення цитокінового балансу на користь IL-10 та прозапальної активності, що відображає зміни імунорегуляторних процесів у передній камері ока навіть без значних змін абсолютних концентрацій. Співвідношення IL-33 / IL-10 може слугувати потенційним прогностичним маркером для стратифікації ризику прогресування ДР і розробки персоналізованих профілактичних та лікувальних стратегій.