Мета – зіставити результати операції Касаї (ОК), виконаної лапароскопічним і лапаротомічним методами, за основними клініко-лабораторними показниками за 6 місяців після втручання; обґрунтувати раціональний вибір пріоритетного доступу як стандарту хірургічного лікування біліарної атрезії (БА), враховуючи технічні, анатомічні й прогностичні аспекти, базуючись на вивченні клініко-лабораторних особливостей перебігу БА в немовлят.
Матеріали і методи. Наведено ретроспективний аналіз 64 випадків БА в дітей віком до 6 місяців. Основним методом первинного лікування у всіх пацієнтів була ОК. Це дало змогу частково або повністю відновити відтік жовчі і стабілізувати стан до трансплантації печінки (ТП) у 43 пацієнтів. Решта (21) пацієнтів мали задовільний стан жовчного відтоку після перенесеної ОК і не мали показань до ТП (дотепер). Усі пацієнти проходили комплексне діагностування, у т.ч. клінічні й біохімічні обстеження, ультразвукове дослідження, ендоскопію, біопсію печінки й генетичні дослідження. ОК виконано лапароскопічним методом лише 4 дітям (БА, тип 1), тоді як лапаротомічним – 60 пацієнтам (БА, типи 2а і 3).
Результати хірургічних втручань оцінено в ранньому післяопераційному періоді та за 6 місяців після операції за клінічними (показниками фізичного і нервово-психічного розвитку, забарвленням випорожнень, відновленням кольору шкіри і слизових), біохімічними показниками (рівнем прямого білірубіну, аланінамінотрасферази, аспартатамінотрасферази, фібриногену, тромбоцитів, індексу маси тіла).
Висновки. Лапаротомічний доступ при ОК слід вважати оптимальним методом втручання через анатомічні умови зони втручання, технічні особливості методу та його прецизійність, герметичність формування анастомозу, тривалість операції. Лапароскопічна ОК не має суттєвих переваг у короткостроковому прогнозі в ефективності нормалізації клініко-лабораторних показників. Підкреслено важливість раннього встановлення діагнозу, мультидисциплінарного підходу і своєчасного хірургічного втручання як ключових чинників успішного лікування БА.
Дослідження виконано згідно з принципами Гельсінської декларації. Протокол дослідження ухвалено місцевим етичним комітетом інституту. На проведення досліджень отримано інформовану згоду батьків дітей.

Холестатичні захворювання печінки в дітей раннього віку характеризуються швидким прогресуванням фіброзу, високим ризиком розвитку печінкової недостатності та потребою в ранньому хірургічному або трансплантаційному втручанні. Своєчасне виявлення цих патологій дає змогу передбачити прогресування захворювання. Це потребує інтеграції клінічних, лабораторних, морфологічних і молекулярних маркерів.
Мета – комплексно оцінити клініко-лабораторні, морфологічні та імуногістохімічні особливості холестатичних захворювань печінки в дітей раннього віку для оптимізації лікувально-хірургічної і трансплантаційної тактики.
Матеріали і методи. Обстежено 82 дитини віком від 1 місяця до 3 років із різними формами холестатичних захворювань печінки. Проведено клінічне оцінювання, біохімічні та коагулологічні аналізи, ультразвукову діагностику, еластографію, магнітно-резонансну томографію. Морфологічне дослідження біоптатів печінки виконано з використанням шкал METAVIR та Ishak, імуногістохімічно визначено експресію α-SMA, CK19 та Caspase-3. Статистичний аналіз проведено з використанням параметричних і непараметричних методів, рівнем значущості прийнято p<0,05.
Результати. Встановлено, що найпоширенішою формою холестазу є біліарна атрезія, яка асоціюється з раннім дебютом захворювання, вищими рівнями прямого білірубіну та γ-глутамілтрансферази, а також частішим виявленням вираженого фіброзу (F3-F4) порівняно з іншими формами холестазу (p<0,05). Внутрішньопечінкові та генетично-метаболічні форми холестазу характеризуються повільнішим морфологічним прогресуванням і переважно помірним фіброзом (F1-F2), однак у частини пацієнтів відзначається висока активність фіброгенезу. Виявлено достовірні кореляції між рівнями жовчних кислот, прямого білірубіну, активністю аланінамінотрансферази та експресією α-SMA (r=0,72-0,82; p<0,001). Завдяки інтегрованому клініко-морфологічного підходу оптимізовано строки хірургічного втручання та обґрунтовано показання до трансплантації печінки, що супроводжується поліпшенням біохімічних показників функції печінки (p<0,01).
Висновки. Комплексне оцінювання клінічних, лабораторних, морфологічних та імуногістохімічних параметрів дає змогу своєчасно ідентифікувати дітей із високим ризиком прогресування фіброзу, персоніфікувати лікувальну тактику та знизити потребу в ранній трансплантації печінки.
Дослідження виконано відповідно до принципів Гельсінської декларації. Протокол дослідження погоджено локальним етичним комітетом установи. На проведення досліджень отримано інформовану згоду батьків, дітей.

У науковій роботі представлена актуальна інформація стосовно клінічних перспектив застосування фосфоміцину – антибактерійного препарату, який поновлює свою актуальність в осередку медичної спільноти і входить в рутинну практику протимікробної терапії комплексного лікування пацієнтів з хірургічною інфекцією. Фосфоміцин синтезовано майже п’ять десятиліть тому, проте зберігає високу активність стосовно низки мультирезистентних штамів і збудників з розширеною резистентністю. Унікальний механізм дії препарату та широкий спектр активності збільшують перспективи його застосування при інфекціях різної локалізації. Отримані новітні дані in vitro про активність фосфоміцину стосовно багатьох резистентних мікроорганізмів як при монотерапії, так і в комбінації з іншими агентами, що суттєво розширює покази застосування препарату за умов важких інфекційних процесів. Наявність пероральних і парентеральних композицій дозволяють проводити ступінчасту терапію. Фосфоміцин характеризується мінімальною взаємодією з іншими лікарськими засобами і має відносно сприятливий профіль безпеки. Клінічними результатами досліджень доведена ефективність фосфоміцину при лікуванні пацієнтів не тільки з інфекцією
сечовивідних і дихальних шляхів, але й при бактерійному ураженні кісток і суглобів, шкіри і м’яких
тканин, центральної нервової системи. Водночас, фосфоміцин має значний потенціал використання в кардіохірургії, трансплантології, для профілактики хірургічної інфекції в колоректальній хірургії. Мета. Систематичний огляд для узагальнення клінічного досвіду використання фосфоміцину з парентеральним шляхом введення в сучасних умовах. Матеріали і методи. Пошук біомедичної інформації щодо парентерального застосування фосфоміцину проводили в агрегованих базах даних наукової інформації PubMed, Medline, вітчизняних наукових журналах з імпакт-фактором. Отримані дані із включених джерел були систематизовані та проаналізовані на предмет достовірної і клінічно-значущої інформації. Висновки. Фосфоміцин – препарат, який відновлює зацікавленість медичної спільноти і місце в арсеналі протимікробних засобів при лікуванні хірургічної інфекції різної локалізації. Фосфоміцин володіє достатньою активністю стосовно низки мультирезистентних штамів і збудників з розширеною резистентністю, в тому числі метицилін-резистентних стафілококів, E.coli, які продукують бета-лактамази розширеного спектра, в деяких випадках K.рneumoniae, які продукують карбапенемази. Його унікальний механізм дії та широкий спектр активності розширюють перспективу застосування в лікуванні не тільки інфекції сечовивідних шляхів. Доведена клінічна ефективність при лікуванні пацієнтів з інвазійними інфекціями як при монотерапії, так і в комбінації з іншими антибактеріальними середниками. Дані опублікованих досліджень зі застосування
фосфоміцину є багатообіцяючими і свідчать про потенціал його використання як допоміжного за-
собу для лікування інфекції у критичних хворих.

У дисертаційній роботі наведено теоретичне узагальнення та науково-практичне вирішення актуальної проблеми хірургії, сутність якого полягає у підвищенні ефективності лікування хворих на некротизуючий фасціїт шляхом удосконалення ранньої діагностики, комплексного хірургічного лікування, ведення післяопераційних ран і реконструктивно-відновної корекції постнекротичних дефектів м’яких тканин.
1. За даними нашого дослідження некротизуючий фасціїт, як окрема форма тяжкої хірургічної інфекції, становив 2,53 % серед пацієнтів із гнійно-септичною патологією м’яких тканин і супроводжувалася високою летальністю (29,3 %). Клініко-демографічний і топографо-анатомічний профіль когорти характеризувався переважанням чоловіків (69,3%), домінуванням пацієнтів середнього та похилого віку, найчастішим ураженням нижніх (42,7 %) і верхніх (26,0 %) кінцівок, а також мультифокальним перебігом у 23,3 % випадків.
2. Коморбідний профіль є важливою характеристикою пацієнтів із некротизуючим фасціїтом і має враховуватися під час оцінки тяжкості перебігу, прогнозування ризиків та вибору діагностично-лікувальної тактики. Найчастіше виявляли цукровий діабет (43,3 %), артеріальну гіпертензію (36,0%), ожиріння (16,0 %) і хронічну судинну патологію (10,7 %); разом ці стани спостерігались у 62,6 % пацієнтів від усієї коморбідності. При цьому відсутність супутньої патології не виключає розвитку некротизуючого фасціїту, оскільки вирішальними для раннього розпізнавання залишаються динаміка болю, набряку, системної інтоксикації та органної дисфункції.
3. Термінологічна невизначеність і використання «діагнозів-масок» можуть створювати передумови до діагностичних помилок та затримок організації адекватного лікувального процесу. У 95,0 % пацієнтів діагноз
некротизуючого фасціїту не був сформульований при скеруванні пацієнтів до стаціонару, а до першого оперативного втручання некротизуючий фасціїт був запідозрений хірургом лише у 35,3 % випадків. Тому уніфіковане використання терміна «некротизуючий фасціїт», своєчасне статистичне кодування та відмова від розпливчастих «діагнозів-масок» мають не лише номенклатурне, а й безпосереднє клініко-організаційне значення.
4. Розроблена й обґрунтована тризональна клініко-морфологічна модель ураження м’яких тканин S–F–N відображає просторово-функціональну неоднорідність перебігу інфекційно-некротичного процесу при
некротизуючому фасціїті та має велике практичне значення для визначення обсягу хірургічної санації, адже зона S охоплює периферичні відносно життєздатні тканини зі збереженою мікроциркуляцією, зона F відповідає активним інфекційно-запальним фасціальним змінам із ліпонекрозом, мікроабсцесами та мікротромбозами, а зона N - характеризує девіталізований центр некрозу. Цифрові ж планіметричні дані показали, що площа зони N становила в середньому 15,0 %, площа зони F - 59,2 %, а площа зони S - 25,9 %.
При цьому узагальнене співвідношення N:F:S становило 1:3,95:1,73, що підтверджує невідповідність видимого шкірного некрозу реальному обсягу активного фасціального ураження.
5. Цифрова інфрачервона термографія та ультразвукове дослідження «біля ліжка хворого» дають можливість доповнити клінічну оцінку й сприяють об’єктивізації меж ураження. Найінформативнішою у дослідженому матеріалі була різниця температур між зонами F і N, яка становила 5,72 ± 0,23 °С, що відповідало описаному нами «симптому пропаленої кіноплівки». Серед ультразвукових ознак найбільше діагностичне значення мали виявлення потовщення фасції понад 2 мм, рідинного прошарку над фасцією, розшарування потовщеної фасції смужкою рідини та рідина під фасцією, які можуть розглядатися як допоміжні неінвазійні орієнтири фасціального ураження.
6. Лабораторні та променеві методи діагностики мають допоміжне, а не вирішальне значення у діагностиці некротизуючого фасціїту. Апробація моделі Wall у дослідженому матеріалі показала її чутливість 76,0 %, специфічність 60,0% і діагностичну ефективність 76,1 %, що дає підстави розглядати її лише як
додатковий інструмент первинної стратифікації ризику, а не як самостійний тест для підтвердження або виключення некротизуючого фасціїту.

7. Час до первинної хірургічної санації був одним із найбільш значущих чинників прогнозу перебігу і наслідків некротизуючого фасціїту. При виконанні операції у перші 6 годин летальність становила 12,5 %, при інтервалі 6–24 години - 13,6 %, при затримці 24–72 години - 18,2 %, а при відтермінуванні понад 72 години - 50,9 %. Загалом рання санація до 24 годин асоціювалася з летальністю 13,2 %, тоді як операція після 24 годин - з летальністю 34,8 %, що свідчить про необхідність ранньої хірургічної експлорації та радикальної
некрфасціоектомії при високій клінічній підозрі на некротизуючий фасціїт.
8. Запровадження стандартизованого чотириетапного протоколу хірургічної санації та зонально орієнтованої тактики асоціювалось зі зміною структури операційних втручань. У проспективній групі статистично значуще
зменшилася середня кількість програмованих ревізій з 2,45 ± 1,58 до 1,93 ± 1,24 на одного пацієнта, а операційна частота реконструктивно-пластичних втручань зросла з 89,7 до 155,6 в перерахунку на 100 пацієнтів. Частота дермотензії та клаптевих методів збільшилася з 12,8 до 61,1 втручання на 100 пацієнтів, що
дає підстави трактувати ці зміни як перехід від повторних санацій до більш прогнозованої та керованої реконструкції.
9. Мікробіологічне дослідження ранової мікрофлори підтвердило поліетіологічність процесу при некротизуючому фасціїті: переважно мономікробну стафілококово-стрептококову флору відмічали у 53,0 % випадків, полімікробну — у 47,0 %. При ураженні промежини та геніталій кишково- урогенітальна флора виявлялася значно частіше, ніж при інших локалізаціях — 72,2 % проти 25,4 %, що обґрунтовує призначення раннього широкого антибактеріального покриття з подальшим звуженням спектра дії за результатами посівів.
10. Розроблена та запроваджена система підготовки ран до пластичного закриття дефектів м’яких тканин, яка поєднувала в собі повторні санації, цифрову вульнерометрію, лікування ран із застосуванням негативного тиску, використання тимчасових покриттів, ксенодермоімплантатів та сучасних місцевих методів лікування, дала можливість скоротити середні терміни підготовки ран до пластики та переходу до реконструктивного етапу з 16,4 ± 3,3 до 12,3 ± 2,1 доби. У підгрупі пацієнтів із вільною аутодермопластикою тривалість госпіталізації скоротилася з 38,4 ± 9,7 до 27,1 ± 8,2 доби, а перебування у відділенні інтенсивної терапії — з 11,6 ± 3,4 до 7,8 ± 2,9 доби. Застосування ксенодермоімплантатів, насичених наночастинками срібла, було
асоційоване зі швидшим формуванням грануляцій, придатних до аутодермопластики, довшою фіксацією покриття, відсутністю вторинної ранової інфекції в основній групі та відсутністю токсичних ефектів.
11. Реконструктивно-відновний етап є важливою завершальною фазою лікування у пацієнтів, які перенесли гострий період некротизуючого фасціїту і мають значні постнекротичні дефекти. Базовим методом закриття великих площинних дефектів залишалася вільна аутодермопластика, при цьому у проспективній групі зросла роль накладання вторинних швів, проведення дермотензії, використання місцевих, регіонарних, віддалених і перфорантних клаптів. Така реорганізація тактики створила умови для переходу від простого
закриття рани до функціонально орієнтованої реконструкції, спрямованої на відновлення опороздатності, рухливості, функції промежини та геніталій, захисту сухожилків, кісток і судинно-нервових структур, а також для досягнення прийнятного естетичного результату.
12. Розроблений комплексний алгоритм діагностики та лікування некротизуючого фасціїту об’єднав термінологічну стандартизацію, клінічне стадіювання, модель S–F–N, термографію, ультразвукову діагностику,
лабораторно-променеву стратифікацію, експлоративне втручання, чотириетапну хірургічну санацію, інтенсивну терапію, антибактеріальний супровід, кероване ведення рани та реконструктивно-відновний етап лікування. Запровадження такого алгоритму дало можливість знизити летальність з 35,9 % у ретроспективній групі до 22,2 % у проспективній, статистично значуще зменшити середню кількість програмованих ревізій та збільшити частоту реконструктивно-пластичних втручань.

Анотація. Робота представляє вивчення клініко-морфологічних особливостей перебігу туберкульозу мозкових оболонок і ЦНС на тлі ВІЛ/СНІД-інфекції в аспекті патоморфозу специфічного процесу. Проаналізували 31 медичний файл хворих на ко-інфекцію ВІЛ/СНІД з туберкульозним ураженням мозкових оболонок і ЦНС за період 2020-2024 рр., а також 79 протоколів розтину померлих у Львівської області від ТБМО і ЦНС протягом 55 років. Досліджувані роки були поділені на 6 періодів: 1-й ‒ 1948-1957, 2-й ‒ 1958-1967, 3-й ‒ 1968- 1977, 4-й ‒ 1978-1987, 5-й ‒ 1988-1998, 6-й ‒ 2020-2024 рр. Хворим у стаціонарі було проведено комплексне клініко-лабораторне і рентгенотомографічне обстеження органів дихання та інших систем, а при летальному завершенню специфічного процесу – гістологічне дослідження патологічного матеріалу.
Результати дослідження показали, що туберкульозне ураження головного мозку діагностували у 77,4 % чоловіків з ВІЛ/СНІД-інфекцією, мешканців міста (80,6 %), середній вік яких був 39 років. Важкість процесу нерідко була обумовлено поєднанням легеневого процесу з менінгоенцефалітом (58,1 %). При цьому, найчастіше діагностували дисемінований ТБ легень (61,3 %) і міліарний ТБ (23,6 %), що супроводжувались респіраторною недостатністю (90,3 %) і майже у половини обстежених – хронічним обструктивним захворюванням легень. Одним з найважливіших синдромів при менінгітах і менінгоенцефалітах є менінгеальний. При ураженні мозкових оболонок і головного мозку у хворих найчастіше спостерігали: головний біль, блювоту, загальну шкірну гіперестезію з підвищеною чутливістю до звукових та світлових подразників, наявність позитивних менінгеальних симптомів (97,7 %). При ко-інфекції ВІЛ/СНІД/ТБ найчастіше спостерігали таку супутню патологію і ускладнення як хронічний гепатит С (45,2 %), цироз печінки (22,6 %), асцит (9,6 %), спастичну параплегію (32,1 %), спастичну тетралгію (19,5 %) і церебральний криптококоз – (48,4 %), фенову ретинопатію (38,7 %), ураження сітківки (32,2 %) і асигматизм (19,4 %) тощо. Поєднання легеневого процесу і ураження ЦНС на тлі ВІЛ/СНІД-інфекції сприяло інвалідизації у 54,8 % або навіть смерті у 29,3% випадків. При вивченні впливу патоморфозу на морфологічні зміни при ТБ ЦНС було встановлено, що протягом останніх 55 років відбувались значні зміни у перебігу туберкульозного менінгіту і ЦНС. Зокрема, констатовано вірогідне зменшення числа випадків смерті від даного захворювання з 44,1 % у 1-ому періоді до 1,7 % у 4-ому періоді з наступним його збільшенням до 5,0 % у 5-ому і різке збільшення у 6-ому періодах до 37,5 %, а на тлі ко-інфекції (80,6 %). Внаслідок поступового удосконалення режимів хіміотерапії і збільшення частоти ко-інфекції ВІЛ/СНІ/ТБ відбувся індукований патоморфоз специфічного процесу як в легенях, так і в ЦНС. Зокрема, найчастіше стали виявляти дисемінований ТБ легень та міліарний ТБ. У м'яких мозкових оболонках і головному мозку спостерігається периваскулярна лімфоїдна інфільтрація, численні васкуліти і тромбоваскуліти, фібринозно-гнійні нашарування, що сприяло виникненню зон демієлінізації і розм'якшення мозкової тканини. Проте в той же час значно рідше констатували наявність у мозковій речовині туберкульозних гранульом. Важкість туберкульозного процесу обумовлюється поєднанням змін в легенях, мозкових оболонках, мозковій тканині та ускладнень. Все вказане призвело у половини випадків до інвалідизації, у третини  до летального кінця.
Ключові слова: клініка, патоморфологія, патоморфоз, туберкульоз легень, ЦНС, ВІЛ/СНІД.

Сучасний погляд на етіологію, патогенез, діягностику, лікування і профілактику бешихи, пошук ефективних методів профілактики рецидивів.

Вступ. Бешиха посідає чільне місце серед інфекційних хвороб шкіри та м’яких тканин, що становить значну загрозу для системи охорони здоров’я як в Україні, так і в усьому світі. Попри тривалу історію вивчення цієї недуги та наявність ефективних антибактерійних лікарських засобів, бешиха й досі характеризується високою частотою рецидивів, що суттєво погіршує якість життя пацієнтів і збільшує навантаження на медичні заклади. Саме тому пошук ефективних методів профілактики повторних загострень є одним із пріоритетних напрямів сучасних досліджень.

Мета. Систематизувати сучасні знання щодо етіології, патогенезу, діягностики, лікування і профілактики бешихи, а також окреслити шляхи й методи ефективної профілактики рецидивів.Матеріяли й методи. Проаналізовано наукові публікації, відібрані через пошук у базах PubMed, EMBASE, Cochrane Library, а також вивчено клінічні настанови професійних організацій, присвячені етіології, патогенезу, діягностиці, лікуванню й профілактиці бешихи та методам ефективної профілактики рецидивів.

Результати. Бешиха є поширеним інфекційним захворюванням шкіри та м’яких тканин у світі. Щороку реєструють близько 200 випадків на 100 000 населення. Утім ці показники суттєво різняться залежно від регіону та соціяльно-економічних умов. Лікування бешихи, особливо її рецидивів, стало складним завданням через зростання резистентности стрептококів до антибіотиків.

Висновки. Бешиха – найпоширеніша інфекційна хвороба шкіри та м’яких тканин із вираженою властивістю до рецидивування. Профілактика рецидивів – основний метод надання медичної допомоги пацієнтам, включає антибіотикопрофілактику пеніциліном, а також компресійні методи.